Вірменський самородок

Славу й міжнародний поступ української естрадної пісні примножували представники багатьох національностей. Серед них височіє яскрава постать людини неординарної — генерал-майора міліції, композитора, вірменина Олексія Екімяна. Він написав близько трьох сотень пісень: українською — біля двох десятків, вірменською — понад 80 (багато з них стали народними) і російською мовами.

З ранніх літ Олексій виявляв цікавість до музики, і його віддали ”на скрипку”. Екімян закінчив Єреванську музичну школу імені Спендіарова по класу скрипки. Він ріс обдарованим музичним хлопчиком. Видавалося, що професійна кар’єра скрипаля уже вирішена, проте доля розпорядилася інакше... У 1941 році Екімяну виповнилося 14 років. Почалася війна. Підліток пішов працювати на залізницю. А у переможному 1945-му, відгукнувшись на заклик комсомолу, з групою однолітків поїхав в Україну, у Харків, відбудовувати зруйноване німцями місто. Там він важко захворів на запалення легенів. Виходила і врятувала життя Олексієві добра українська жінка. Усе життя він свято беріг пам’ять про це. При слові ”Україна” в нього яскраво спалахували очі і зринали спогади з цього післявоєнного важкого періоду. У Харкові Екімян зустрів вірних друзів — воїнів-вірмен, які щойно повернулися з фронту. Вони не лише взяли над ним дуже уважний шефський догляд, а й змусили закінчити вечірню школу, а потім вступити у Володимирську середню школу міліції в Росії. Після закінчення навчання Олексій повернувся у Єреван, працював у міліції, але в 1954-му його як перспективного спеціаліста послали на навчання до Москви, у Вищу школу МВС. Відтоді Москва стала для Екімяна рідним містом. У нього з’явилася сім’я і народилося двійко синів. Олексій Гургенович пройшов шлях від начальника селищного відділення міліції до заступника начальника Головного управління Міністерства внутрішніх справ Московської області (кримінальний розшук). За заслуги перед Батьківщиною в листопаді 1967 року його було нагороджено орденом Червоної Зірки. А постановою Ради Міністрів СРСР від 6 листопада 1970-го йому було присвоєно звання комісара міліції 3-го рангу (генерал-майора).

ДВІ ДОЛІ ОДНОГО ЖИТТЯ

Під час навчання у Вищій школі МВС довелося згадати про скрипку. Після виснажливої міліцейської служби розраду Олексій Екімян знаходив у музиці. Нині варто визнати, що й у пісенному жанрі він також досягнув генеральських висот. Розповідаючи про себе, свою незвичну і дивну долю, генерал-композитор частенько вживав одну і ту ж фразу: ”Я прожив дві долі одного життя”.

Пісні Екімяна звучали звідусіль, їх співали найіменитіші виконавці, а що найголовніше — вони відразу полюбилися слухачеві, стали рідними. Саме тоді було написано ”Снегопад” для Нані Брегвадзе, ”Вся жизнь впереди” для ВІА ”Самоцветы”, ”Случайность” для Анни Герман, ”Пожелание” і ”Вот и весь разговор” для Вахтанга Кікабідзе, ”Кунак” для Дмитра Гнатюка. За честь писати пісенну поезію для Олексія Екімяна мали Расул Гамзатов, Роберт Рождественський, Євген Долматовський, Віктор Боков, Фелікс Лаубе…

”Снегопад, снегопад, если женщина просит, бабье лето ее торопить не спеши…” стала візитівкою легендарної грузинської співачки Нані Брегвадзе: ”Коли Екімян приніс мені ”Снегопад”, пісня мені зовсім не сподобалася. Вірш — прекрасний, надзвичайний. Чоловіки відразу виділили для себе фразу ”…если женщина просит...” Якби я заспівала з тією мелодією, яку мені приніс композитор, була б типова вірменська пісня. Мене це відразу насторожило: чому маю співати щось вірменське?

Тоді Екімян сказав: ”Хочу, щоб це прозвучало по-брегвадзівськи!” Я подумала: ”А що це таке?!” Спочатку записала її з жахливим аранжуванням разом з оркестром. Навіть Алла Пугачова це підмітила: ”Як ти її співаєш?” Коли згадую той перший запис, відчуваю якісь жахіття і сором. Пізніше почала виконувати під акомпанемент Медеї Гонгліашвілі. Почала отримувати мішки листів. І далі не розуміла, що коїться. Якось запитала Медею про це. Виявляється, те, що хотів Екімян, народилося. Я виспівала ”Снегопад” по-своєму. Як відчувала, як розуміла. Вдалася як пісня-зізнання, пісня-молитва. Хоч її співали Людмила Зикіна, Алла Баянова і Валентина Толкунова”.

Генеральське звання Олексій Екімян отримав у 1970-му. Йому було лише 43! Тоді Олексій Гургенович був наймолодшим генералом міліції СРСР (не враховуючи Юрія Чурбанова, зятя Генсека ЦК КПРС Леоніда Брежнєва).

УСЕ ЖИТТЯ ХОТІВ ВІДДЯЧИТИ УКРАЇНІ

Композитор і міліціонер Олексій Екімян не раз говорив, що саме українцям зобов’язаний життям, своїм становленням. А коли він уже чогось досяг, коли міг уже віддячити харківській жінці за те, що вона зробила, і якось полегшити її життя — доброї і щирої українки вже не стало. Він казав: “Якщо я напишу українську пісню, вона навіть на тім світі її почує!” Тому шукав тих, хто міг би з ним написати українські твори. Дуже хотів познайомитися з Володею Івасюком. Коли в 1970 роках пісні буковинця звучали по всьому Радянському Союзу, стало популярним писати саме так, як пише він.

Завдяки Івасюку в ті часи написання гарної української пісні було стовідсотковим рецептом всесоюзної популярності. Так Екімян під впливом творчості Володі написав кілька популярних пісень на українські тексти. Він хотів, щоб кожна домогосподарка співала їх по всій країні. І подумав: яка ж то має бути схема написання? Це має бути пісня українською мовою!

А щоб відчути дух і українську мелодику, вирішив познайомитися через Юрія Рибчинського з Володею Івасюком, якого безмежно шанував. Награв свої мелодії, знайшов поетів, які писали тексти, і попросив, щоб Володя знайшов виконавця для цих пісень. Володя був радий допомогти і порадив Олексієві Екімяну звернутися до одного із найкращих українських гуртів тих часів — львівського ВІА ”Арніка”. І вони записали у 1975 році маленький альбом із чотирьох пісень. Згадує Юрій Рибчинський: ”Ми з Олексієм Гургеновичем познайомилися під час запису передачі “Пісня-74”. Ще до зустрічі Екімян зателефонував мені і повідомив, що хоче написати зі мною український шлягер. Я не знав тоді, хто він такий. Відразу подумалося: людина з акцентом говорить російською мовою, живе у Москві і хоче написати український шлягер — це ж напівбожевілля. Спочатку написали “Сонячний дощ”, вона стала піснею року. Її виконувала “Кобза”, потім добре вдавалося виконання львівській “Арніці”. Згодом з’явилася “Вишнева сопілка”.

А ось що найбільше запам’яталося Вікторові Морозову, колишньому вокалісту львівського ансамблю ”Арніка”: ”Автор суперхіта “Снегопад” по-білому заздрив успіхові Володимира Івасюка. Олексій Гургенович відкрив свою формулу успіху: пісня мусить бути в стилі Івасюка і обов’язково українською мовою. Так він познайомився зі своїм кумиром, розповів про свою ідею і попросив знайти “класних музикантів, які ще не задерли носа”.

Володя порадив “Арніку”. Екімян приїхав до Львова. Ми зустрілися на квартирі Івасюка. Генерал прослухав наші записи. Йому сподобалося. Він доручив написання пісенних віршів Богданові Стельмаху і Юрію Рибчинському. Запис проводили у Києві. Вірменин приїхав до столиці України у вишиванці. З нами був і Володя Івасюк. Композитор уважав, що зумів вловити українську мелодику, але в нього ”паразитували” вірменські мелізми.

Івасюк сперечався, підправляв. На одній з пісень (“Вишнева сопілка”) як бек-вокаліст заспівав і Володя. Тільки ми записалися, як уже через місяць щасливий Екімян привіз готові плити. Наші пісні звучали повсюди. Зробити це генералові вдавалося дуже легко. У 1975 році з’явилася платівка-міньйон з чотирма піснями українською мовою (“Сонячний дощ”, “Вишнева сопілка”, “Довга дорога” і “Катерина” на вірш Катерини Александрової, нині — Немирі). Платівка мала шалену популярність. Дивно усе виглядало — вірменин писав українські пісні! І як!”

Олексій Екімян 1976 року записав ще чотири україномовні пісні і знову випустив на фірмі ”Мелодія” міньйон разом із ВІА ”Чарівні гітари”: ”Ти за мене заміж вийди” (вірш Миколи Сингаївського), ”Любиш чи не любиш” (вірш Ігоря Бараха), ”Киянко мила” (вірш Володимира Кудрявцева), ”Подаруй” (вірш Ігоря Бараха). Що цікаво, й цього разу своїми співавторами генерал зробив поетів, які вже мали у своєму доробку пісні-шлягери: Микола Сингаївський — ”Чорнобривці”, Ігор Барах — ”Кохану”, Володимир Кудрявцев — ”А ми удвох”.

На жаль, після перенесеного в 1965 році інфаркту стан здоров’я Екімяна не поліпшився, тож на початку 1970-х лікарі настійливо радили відважному комісару міліції 3-го рангу тривалий відпочинок та лікування. Віддавши служінню в органах внутрішніх справ понад 27 років, заслужений працівник МВС СРСР Олексій Екімян 1 березня 1973 року пішов у відставку. Після успішного виходу платівки-міньйона ”Вишнева сопілка” 1975 року генерал Екімян приїхав на лікування до Трускавця.

”Ми там зустрілися вперше, — розповідає львівський поет Богдан Стельмах. — А пісню ”Довга дорога” я писав на готову музику, яку мені від Екімяна передав Віктор Морозов. Тоді у Трускавці шанованого гостя поселили в шикарні апартаменти. Олексій Гургенович був скромною, небагатослівною, але інтелігентною людиною. Випивши декілька грамів дорогого вірменського коньяку, він мені щиро дякував за вдалий пісенний текст”.

Вразив пісенний генерал і старшу сестру Володимира Івасюка Галину: ”Володя познайомив мене з Олексієм Гургеновичем у нас вдома, у Львові. До речі, він тоді з якимось хвилюванням і вдячністю знайомився з мамою та сестрою Володі Івасюка. Бувала я і в московському помешканні Екімянів. Його вродлива дружина дуже добре говорила і розуміла українську мову, прекрасно готувала страви української кухні. На стінах висіли портрети видатних митців–вірмен, мені чомусь найбільше запам’ятався Арам Хачатурян. У передпокої на всю стіну висіла чеканка на вірменські теми. Екімян умів талановито слухати співрозмовника, говорив небагато, але влучно. Що головне — мудро”.

”Коли Екімян у 1975 році відпочивав у Трускавці, я дав йому свої вірші, — розповідає поет–пісняр Мирослав Воньо. — Мені навіть пощастило двічі бувати в гостях у Олексія Гургеновича. Лише переступав поріг, композитор гостинно запрошував за стіл, який був накритий у найкращих вірменських традиціях. Під час другого мого приїзду побачив самого Роберта Рождественського, вони з Екімяном працювали над піснею ”Вся жизнь впереди” (її згодом записав ВІА ”Самоцветы” — ”Не надо печалиться, вся жизнь впереди, вся жизнь впереди, надейся и жди...”). Генерал у своїй квартирі мав справжню студію, що тоді вважалося дивовижею! Що цікаво: усі попередні пісні українською в Екімяна були написані на готову музику, лише в ”Карпатських горах” спочатку був вірш. Я жив у ті часи в Рівному. Якось увечері пролунав міжміський дзвінок, і я підняв слухавку: ”Мігослав (Екімян не вимовляв букву ”р”), єсть пєсня!” Він мені прокрутив запис ”Карпатських гір” у виконанні Дмитра Гнатюка! За відносно короткий час вірменин не лише написав музику, а й з’їздив до Києва, де разом з естрадно-симфонічним оркестром під керуванням Ростислава Бабича у виконанні самого Дмитра Михайловича Гнатюка було здійснено запис. На жаль, це була наша єдина робота. Правда, Екімян мав готову музику і запропонував мені написати вірш до пісні ”Ти за мене заміж вийди” (задум назви належав Екімяну), але текст мені не вдавався, і Олексій Гургенович віддав мелодію іншому поетові”…

Двох композиторів — Олексія Екімяна та Володимира Івасюка — пов’язувала не лише творча, а й справжня чоловіча дружба. Коли вбили великого українця, влада намагалася задурити людям голову, розпускаючи плітки та приховуючи факти, прагнула сховати сліди. А людей, що знали зайве або могли наблизитися до розгадки, — усунути. Олексій Екімян не повірив у офіційну версію та спробував встановити справжню причину смерті друга. Високий професіонал у розслідуванні найрізноманітніших карних справ, зокрема самовбивств і вбивств, він робив усе можливе і неможливе (можна лише уявити, які формальні і неформальні зв’язки він використовував), щоб дізнатися бодай краплину правди про справжню причину загибелі свого талановитого українського товариша. І зазнав фіаско!..

Така недоступність і таємничість карної справи навіть для найвищих чинів МВС могла свідчити лише про безпосередню участь у цьому КДБ чи ГРУ.

Генерал чудово зрозумів, що проти танка на велосипеді не попреш… Шкода, але після роботи в міліції Олексієві Екімяну доля відвела не так багато років, осяяних творчим пошуком. На початку квітня 1982 року Екімяна терміново госпіталізують у Москві. Навіть на лікарняному ліжку спокійно влежати генерал не зміг. В один з вечорів він давав концерт для хворих і обслуговуючого персоналу госпіталю МВС. Через добу серце не витримало...

Помер заслужений діяч мистецтв Вірменії Олексій Гургенович Екімян 24 квітня 1982 року в найпам’ятніший для вірменського народу день — день геноциду. Його поховано в Єревані, у Пантеоні (місці захоронення видатних діячів науки, політики і культури), неподалік місця спочинку Арно Бабаджаняна.

Вічною загадкою для нас усіх залишився дивний (а може, й зовсім не дивний) збіг: Володя Івасюк зник (тоді його в останнє бачили живим) 24 квітня 1979 року. Рівно через три роки 24 квітня перестало битися серце Олексія Екімяна. Звичайно ж, світові Екімян більш відомий не як міліціонер, а як композитор-шлягерник, творчість якого часу непідвладна.

Його пісні любили, люблять і завжди любитимуть справжні шанувальники мистецтва. Відрадно, що обидва сини Олексія Екімяна пішли стежиною свого легендарного батька: старший став міліціонером, молодший — композитором...

Довідка «Дня»

Екімян Олексій Гургенович (10.05.1927, м. Баку, Азербайджан — 24.04.1982, м. Москва, РФ) — вірменський, український та російський композитор, автор багатьох популярних ліричних пісень, серед яких є шлягери українською мовою. Закінчив Вищу школу МВС СРСР. Генерал-майор міліції, заступник начальника ГУВС Московської області, очолював службу карного розшуку (1970–1973). Похований у Пантеоні на центральному цвинтарі Тохмах у Єревані, Вірменія.

Фото з родинного архіву Олексія Екімяна