Візит старої дами

Те, що Харків півтора десятка років був столицею України, добре відчуваєш не лише приїжджаючи до міста (у середині 80-х кількість культуркафе на вулиці Сумській ні в яке порівняння не йшло з мізерною кількістю кав'ярень на Хрещатику і околицях), а й споглядаючи його художнє зібрання. Враження від візиту до музеїв Харкова (і Пархомівки), чиї найкращі полотна оформлені як пересічна арт-виставка, викликають сакраментальне запитання: а на що ми взагалі дивимося щодня? Яку полову поїдаємо?

Слобожанська колекція скарбів вражає не те що киян — іноземній Третьяківці на заздрість. Гей, харків'яни! Так у вас і «Запорожці» свої є? Дарма, що цього разу вони лишились вдома. Все інше, здається, завітало на п'ятий поверх Українського дому, що наче очистився від нещодавніх арт-фестивальних міазмів. Хороших експонатів тут так багато, що будь- який їх вибірковий огляд можна запідозрити в упередженості. І найкраще в цьому випадкові — своєї упередженості не приховувати. Те, що зачепило «за живе», те й варте згадки.

Передусім — обличчя. Лики. Улюблений мій портрет тут — «Тетяна» Олександра Мурашка: в тихому болоті й рак свисне... («Куций біс» Сологубом ще не написано, а тишко- звабниця, юна русалка Людмила — під іншим ім'ям — ось, власною персоною, і бісики пускає таки справдешні). Начебто нетутешньої гідності, духові аристократизму навчає нас тропінінський Щербинін. А очиці бігають, як сполохані таргани... О ні, не віриш цьому пещеному панкові, колишньому воїнові 1812 року, надто вже він імпозантний. Не те що «скромний трудяга» Дмитро Безперчий (автопортрет 1946 року). Або чумак Федір Мигас із непокірним, як вдача, чубом (малюнок Порфирія Мартиновича) — ось нам взірці для наслідування. Вельможність як вибір — приречена, плебеї — наші друзі? Але тільки аристократи знають ціну справдешній рівності. Стихія перевертнів гуляє Руссю не з 1917 року, а, як мінімум, це почалося на півстоліття раніше. Звідси — «генеральська» осанка знаменитого критика-демократа Стасова на рєпінському етюді 1905 року, царствений характер його вгадуваної «незаперечності». І звідси ж — мало не передвижницька (насправді — паризької школи) простакуватість молодої телички, що схилилась над книгою... Її утілила на своєму полотні Марія Башкирцева, гайворонська дворянка, митець-дилетант і платонічна подруга Мопассана (останнє амплуа було для авторки найбільш адекватним). Зате далі — шедевр світового рівня «Матвєєва» пензля Василя Сурикова. Нехай сучасні реалісти-академіки спробують хоч раз у житті написати щось подібне, а не квапляться оголошувати себе нащадками титанів ХIХ століття. Портрет, що виріс на грунті етюдно-етнографічної невимушеності (а поза тим, створювався протягом цілого року) за століття кристалізувався в могутній образ незалежної російської жінки — «бой-бабы», якою б надихатись «Сибіріаді» і нашим феміністкам (але у тих — інші пріоритети). А похмурий стариган роботи Джузеппе Марія Креспі спонукає до перефразування класика: «Ця штука сильніша за Фауста (Рембрандта)». Очні западини, величні провалля нагадують безодні харменс- ван-рейнівських печер...

Загалом же східно-західні підрозділи більшості наших музеїв (це стосується й Харкова) видаються почесною та не надто перфектною комірчиною, збудованою «на безриб'ї». Раритетним винятком даної експозиції є ксилографічна серія Альбрехта Дюрера «Життя Марії», де кожна клітинка бринить нервовою напругою протестантської Півночі. Якусь протиприродну поезію вишукуєш у незвичному заломі химерного каптура на голові селюка XVI століття. Ба, але ж це Священна Історія! Ніколи ще волхви не почувались такими малостурбованими і буденними, ніколи — до Дюрера! Гавриїл так по-хазяйськи не тицяв двома перстами в живіт Марії, що принишкла коло пюпітра. Підозрюю, що набурмосені торгаші, крамарі, гендлярі — в гравюрі «Введення до храму» — саме ті, кого через 30 літ з таким завзяттям виганятиме з храму Маріїн Син...

Харківський візит, безперечно, одна з найрозкішніших подій цього мистецького сезону, проте виглядає несправедливо обійденим увагою преси. Однак ця неувага є обопільною: те, що робота зі ЗМІ на сьогодні важливіша, ніж залицяння з можновладцями, є само собою зрозумілим не лише на далекому Заході, а й у столиці. Для наших же добрих наївних провінціалів, одержимих ілюзією начальницької опіки, це ще, очевидно, «грамота за сімома печатками».