Запрошення на страту

У маленькому приморському містечку живе католицький священик отець Джеймс. Одного дня в неділю до нього приходить на сповідь парафіянин, який повідомляє, що в дитинстві піддавався сексуальному насильству з боку нині покійного священнослужителя. З цієї сумної історії потерпілий зробив дивний висновок: на вбивство поганого пастиря ніхто і не звертає уваги, тоді як загибель хорошого змусить суспільство замислитися. У отця Джеймса є тиждень на те, щоб привести до ладу земні справи.

Фільм «Голгофа» знято  Джоном Майклом МакДонахом — новою зіркою ірландської режисури. 2000 року він дебютував короткометражкою «Друга смерть», три роки по тому став автором сценарію історичної драми «Банда Келлі» з Хітом Леджером, Орландо Блумом, Джеффрі Рашем та Наомі Уоттс у головних ролях — ця робота принесла йому номінацію на премію Австралійського кіноінституту. Його перший повний метр «Одного разу в Ірландії» (2011)  отримав приз за кращий дебют Берлінського МКФ. До речі, там схожий сюжет: одинак-поліцейський в ірландській глушині певної миті також стикається зі смертельною загрозою і так само, як і отець Джеймс, привабливий у своїх протиріччях — масивний ангел добра на землі.

Відлік останніх днів святого отця йде від епізоду до епізоду, розділених титрами: понеділок, вівторок, середа. Його паства демонструє звичний набір гріхів: лихослів’я, розпуста, пияцтво, непомірна гординя, невмотивована агресія, цинізм від усвідомлення власного безсилля, відсутність сенсу. Люди як люди.

Пройти таку галерею пороків  без гумору неможливо — і він тут  мало того що здебільшого влучний, але ще й врівноважений з драматичною канвою. Сценарна частина в цілому вища за будь-яку похвалу. Блискучі діалоги, повнокровно прописані герої — навіть третьорядні персонажі цікаві. І, звичайно, чудові акторські роботи. Передусім — Брендан Глісон у ролі Джеймса. Тоді як усі довкола вправляються в дотепності, він — мало не єдиний незворушно серйозний і завжди говорить те, що має на увазі. Однак — ось парадокс хорошої гри — хоча Джеймс-Глісон підноситься непохитною колоною морального авторитету, він залишається не менш яскравим характером, ніж решта.

Від понеділка до неділі він сходить на свою нікому не помітну Голгофу. Полегшує тягар депресії своєї дочки, якій катастрофічно не щастить з чоловіками. Намагається розібратися, хто б’є одну з його парафіянок. Опікується старим самотнім дідом. Розділяє молитву з жінкою, що втратила чоловіка в автокатастрофі. І намагається зрозуміти того нещасного, котрий замислив убивство, щоб дати урок збайдужілому людству, — а насправді просто щоб помститися за свій біль. Одним словом, як справжній пастир, допомагає тим, хто цієї допомоги потребує — при цьому допомагаючи самому собі.

В цілому «Голгофа» —  рідкісний фільм, який говорить про релігію, — а, по суті, про мистецтво гідного вмирання — легко, з доречними жартами, без повчань, без мелодраматичних надривів (ну, можливо, трохи в самому кінці); іншими словами — трагікомедія життя в тіні смерті.

Людська трагікомедія.