ЗАПИТАННЯ «Дня»

Вадим СКУРАТІВСЬКИЙ, мистецтвознавець, публіцист:

— Колись Михайло Бахтін казав: культура здійснюється на кордоні, на межі. А Київ — місто прикордонне, особливе: околиця всеєвропейського лісу і водночас євразійського степу, котрий закінчується за кілька десятків кілометрів од межі міста. Таке становище мало певне значення для формування Києва, а також для трагедії, що спіткала місто у ХIII столітті, під час навали, що прийшла зі степу. У більш плідній формі це те, що відбувалося в столиці в новітні часи, — бароковий синтез різних культур. Цей процес, набуваючи інших форм, тривав і в минулому столітті, і в нашому. Радянська доба старанно заганяла Київ у провінційне гетто. Незважаючи на це, полістилістична інерція тривала ще достатньо довго. Завдяки їй Київ має відповідний неповторний характер. В останні сезони в місті вибудовується екстер'єр західних міст, але своєрідність, надбана в минулому, в основному зберігається. Власне, саме на перетині цих тенденцій — прагматичної західної і східно-барокової — Київ і має можливість плекати свою неповторність.

Вадим КАСТЕЛЛІ, кінорежисер:

— Безумовно. Це виражається в неквапливому, як для європейської столиці, широкому ритмі життя. Це складається і історією Києва, і шириною його вулиць, присутністю Дніпра, зеленню на його схилах. Звідси і той темп, з яким тут ходять і спілкуються люди, — не сплутати ні з Москвою, ні з Петербургом, ні, можливо, на жаль, із Варшавою. Після всіх наших катастроф лишилися острівці, за якими ми впізнавані. Звичайно, Києву не пощастило. Історія була до нас немилосердною. Можливо, краще було таким містам, як Варшава, Будапешт, Львів. Ну що ж. Є міста-пам'ятники, а є міста з особливими, виразними острівцями, котрі ідентифікують і столицю, і країну взагалі.

Ольга ГЕРАСИМ'ЮК, тележурналіст:

— Київ поступово втрачає обличчя. Усі ці модернізації, макдональдизації, європеребудови нівелюють його неповторність. Прикро, бо коли буваєш у Празі, Львові чи іншому місті з великою історією, — а Київ саме з таких, — просто серце болить. Адже там підкреслюють, підсилюють найменший клаптик старовини, а ми цього старанно позбуваємося. Нам байдуже — навіть не нам, а тим, хто це здійснює і за це відповідає, бо їм важить лише те, що в них у кишені.

Місто треба рятувати, щоб хоч діти подивилася, що це була за колиска слов'янства. Тут був свій дух. Я сама не киянка. Проте мала багато друзів, що жили тут іще із прадідів. Коли почали зникати ці дворики з бабуньками, коли почали виносити зі старих комуналок пузаті комоди, а їхніх власників переселяти на масиви — почав зникати і старий Київ. Усе це почалося ще за радянських часів — тільки тоді в район Софії в'їжджали м'ясники — тогочасна еліта, насправді ж — люмпени; нинішні «нові» недалеко від них пішли. Ця вся атмосфера старого міста розсіялася. Може, ще лишилися поодинокі місця, втім, зник цей київський специфічний дух. Нині в столицю їдуть усі, з усієї країни, навіть зі Львова. Звичайно, шукають кращої долі. Їх за це важко засуджувати, адже там нині повна безвихідь: немає ні роботи, ні найменших перспектив. Проте Київ перетворився на такий — не скажу Вавилон, але просто на пародію на самого себе.

Анатолій ГАЙДАМАКА, художник:

— У Києва своє обличчя збереглося в зв'язку з ландшафтом. Але не з його архітектурою. Природний вигляд його гарний. Але порівняно з іншими містами — ми в програші. При одному погляді на вокзал, на околиці стає сумно. Треба багато працювати, щоб Київ набув свого, виразного вигляду. Візьмімо той же Будапешт — небо і земля. Немає у Києва творчої групи, яка б могла перетворити його на своєрідне місто. Поки що все це залишається на рівні незначних удосконалень і декларацій. Невже для Хрещатика не було більш талановитого архітектора, щоб зробити цю реконструкцію належно, хоч би тротуарну плитку підібрати за кольором і малюнком? Наші архітектори люблять сірий колір, інших не знають, все роблять у цій гамі, про всяк випадок, щоб начальство не лаяло за крайнощі. У тій же розореній Югославії — гарні тротуари, квіткові клумби. А у нас ця мала міська форма просто відсутня. Реклама, яка закриває фасади будівель, позбавлена смаку. Я дуже здивований тим, що вирубують реліктові породи дерев. Фінський архітектор будує будинок під сосну. А у нас нові житлові масиви — це жах. Червоноармійська вулиця — що це таке? Немислимо безликі будівлі, як у радянські часи. Треба зробити нашим архітекторам і меру екскурсію в Бєлград, у країну, зруйновану війною. Поза Хрещатиком — це вже не місто. Скрині, обкладені плиткою. У Європі будинки навіть зверху мають вигляд — черепиця дахів, крони дерев. Подивіться на дахи у нас — у будь- якому місці...

Мирон ПЕТРОВСЬКИЙ, письменник:

— Якщо я правильно зрозумів питання, то обличчя міста — це метафора, що стягує історичні реалії, ландшафт і виражається в об'ємному символі. Недаремно було сказано: «Всякому городу нрав і права». Мені здається, своєрідність Києва в масовому уявленні зводиться до того, що у нашої столиці блискуче історичне минуле, де має свої джерела слов'янство, є ореол північного Єрусалима. Адже в історії міста не було і половини століття, щоб не відбувалися катастрофічні зміни, війни, революції. Київ — місто трагічної долі, місто Чорнобиля, Бабиного Яру, зруйнованого Успенського собору.

Якщо ж говорити про сучасний Київ, то зміни в ньому відбуваються настільки бурхливі, що просто немає можливості простежити, як писав Фет, за рядом раптових змін милого обличчя. Обличчя міста являє собою особливу форму. Тут потрібен не макіяж, а глибока робота, що не зводиться до перейменування вулиць і розвішування нових символів. Тільки в цьому випадку можна буде повернутися до дійсно несхожого на інші столиці Києва. Тут ще більше заважає репутація Києва як столиці якоїсь сатрапії, провінції. Коли ми це викорінимо, тоді можна буде повернутися до розмови про обличчя міста. Сподіваюся, це буде дуже симпатичне обличчя.

Михайло РЕЗНИКОВИЧ, театральний режисер:

— Київ, по-перше, південне місто. По- друге, як на мене, на сьогоднішній день, наприкінці жорстокого століття, він не втратив людської доброзичливості — як на вулицях, так іноді й поза ними. І ця атмосфера доброзичливості, ці особливі флюїди відрізняють його від інших міст (Москви передусім). Якщо б наше життя так ішло й далі — нічого кращого не можна було б і бажати. Що ж до архітектури, то у Києві вона є, але не на Хрещатику, який будувався в певну епоху. Недаремно цю вулицю ще в радянському фольклорі називали сном скаженого кондитера. А поза Хрещатиком — будь ласка, прекрасні місця, всі ці арочки, дворики...