Життя без антракту

У Російській драмі пройшов вечір пам’яті цього майстра сцени. На ньому була показана прем’єра документального фільму «Без антракту» (театральні історії, розказані Ганною Варпаховською). Автор і режисер стрічки Галина Долматовська вважає, що цей фільм з’явився завдяки участі й фактичному співавторству дочки легендарного режисера актриси Ганни Варпаховської, яка зуміла відтворити картину непростої долі Леоніда Вікторовича, творчість якого яскравою сторінкою вписана в історію мистецтва українського і російського театрів. А «місток» часів з’єднав події сьогодення з днями, що залишилися під грифом «спогаду». У кадрі Ганна Варпаховська починає розповідь про батька в Монреалі, своєму нинішньому місці проживання, де її зусиллями і під її керівництвом досить успішно працює Російський театр ім. Л. Варпаховського...

«ЛАСКАВО ПРОСИМО НА КОЛИМУ!»

Багатющий архів режисера, телеверсії вистав, що збереглися, поставлені ним в різних театрах (в цілому Варпаховський поставив 68 вистав), дають можливість досить детально відтворити етапи життя талановитого театрального майстра, чудової людини, на долю якої несправедливо випало 17 років сталінських таборів і інші трагічні події. Хто як не дочка, яка свято ставиться до пам’яті і спадщини батька, може пригадати історію їхньої сім’ї; розповісти про знайомство батьків у таборі; їх велике кохання; про творчі методи режисури Варпаховського, який наслідував свого вчителя — Всеволода Мейерхольда. Ганна Леонідівна з теплотою близької людини і точністю бібліографа «веде» глядача життєвою дорогою свого батька. Через його особисту історію відтворюється доля епохи, часу, в якому випало жити і творити режисеру.

Одного разу Варпаховського спитали, завдяки чому в страшні сталінські роки він вижив? І Леонід Вікторович відповів: «Театр і кохання — я був дуже легковажною людиною»! За «легковажністю», яку приписує собі режисер, ховалася його неабияка сила волі, тому що легко переживати перебування в сталінських таборах навряд чи вдавалося. І сил цих у Леоніда Вікторовича вистачило на те, щоб вижити, не зламатися і продовжити займатися улюбленою справою. Він любив повторювати: «Хочеться зробити ще багато чогось нового»...

Черговий кадр фільму — вигляд засніженого Магадана і плакат — «Ласкаво просимо на Колиму!» Із сумною двозначністю сприймається зараз це «запрошення». Але для Ганни Варпаховської це повернення в дитинство, тут жила їхня родина, в Магаданському театрі працював батько. Тлом звучить музика з «Травіати», тієї самої опери, робота над якою звела її батьків. Все оживає в пам’яті, коли Ганна Леонідівна через багато-багато років бачить свою домівку, сідає на дерев’яну лаву у дворі. Важко стримувати сльози... Може, провидіння робить їй царський подарунок: у Варпаховської з’являється можливість здійснити постановку на сцені Магаданського театру. Тієї самої, на якій ставив її батько. А потім йдуть кадри знайомства актриси і майбутнього режисера з театром, колективом, репетиції і, нарешті, прем’єра, знакової для її батька, вистави «Вовки і вівці».

Докладно представлено у фільмі київський період Леоніда Варпаховського, робота над виставами, що склали славу Театру ім. Лесі Українки: «Давним-давно», «Мораль пані Дульської», «Дні Турбіних», «На дні», «Дерева вмирають стоячи»...

Фінальні кадри фільму — неспішно рухається вибоїнами засніженої колимської дороги старий автобус під звуки пісні з красномовним рефреном: «Я вільний!..» Обличчя Ганни Варпаховської, що їде, разом з членами знімальної групи, по-справжньому щасливе. Вона виконала завдання дослідника, місію спадкоємиці, продовжувачки справи... Для пам’яті не існує відстаней. А масштаб колимських просторів, що йдуть далеко за небосхил, немов підтверджує масштаб особистості Леоніда Варпаховського.

«У КАДРІ Й ПОЗА КАДРОМ»

Друга частина вечора «перенесла» глядачів до затишної домашньої обстановки. На малій сцені Російської драми за столом біля самовара і чаєм зібралися друзі. Борис Курицин, завлітературною частиною театру і автор книги про Леоніда Варпаховського, образно назвавши цю зустріч «в кадрі і за кадром», вітав Ганну Варпаховську, що «зійшла з екрана» і приїхала з Канади на ювілейне святкування батька, а заодно і зіграти одну з головних ролей у виставі «Бабине літо» (одна з прем’єр минулого сезону).

Відома актриса Олександра Смолярова, що добре знала і працювала з Варпаховським, розповіла, що Леонід Вікторович був особистістю унікальною, ні на кого не схожою. Він володів особливою якістю — вірою і повагою до актора. Якщо щось не вдавалося у спектаклі, він ніколи не звинувачував актора, всю відповідальність брав на себе. А Микола Рушковський, популярний артист, педагог, який також добре знав режисера, підтвердив, що «Леонід Вікторович — людина-легенда».

Нещодавно Музей Театру ім. Лесі Українки поповнився унікальним фотоальбомом, в якому режисер зібрав фото, що відобразили процес роботи над виставою «Давним-давно». А заступнику директора київського Музею М. Булгакова Кірі Питоєвій Ганна Варпаховська передала рукопис роману «Записки небіжчика» з авторською присвятою Леоніду Вікторовичу (Варпаховський товаришував з Булгаковим).

«ІСТОРІЯ З ПРОДОВЖЕННЯМ»

Після вистави «Бабине літо» нам вдалося поспілкуватися з Ганною Леонідівною Варпаховською.

— Як народилася ідея документального фільму?

— Останнім часом мене дуже цікавить документальне кіно. Я подивилася кілька фільмів Галини Долматовської, вона дуже талановитий режисер, зняла картини про Фурцеву, Сєрову, Мозжухіна, які мали резонанс. Я сама до неї прийшла і сказала, що можу розповісти цікаву життєву історію про свого легендарного батька. Може, нам спробувати зробити про це картину? І я почала розказувати захлинаючись всі історії батька, вона зацікавилася. Стала вивчати всі матеріали, знайомитися з архівами, що є в Бахрушинському музеї, вони багатющі, і ось таким чином робота почалася. Долматовській дуже сподобалася перспектива кіноподорожі від Монреаля до Магадана, ідея зв’язку часів і поколінь. А коли в Магадані мені запропонували поставити виставу (хоч спочатку я всіляко відмовлялася — я ж актриса, а не режисер), то Галина переконала мене. Вона говорила: на цій сцені познайомилися твої батьки, тут працював батько, будучи в’язнем, а тепер ставиш ти, і фільм розкаже не просто архівну історію, а історію з продовженням, про театральні традиції. Я вдячна Долматовській за це, тому що повірила в себе, здружилася з колективом театру і навіть вже поставила там другу виставу — «Вовки і вівці». Робота над фільмом тривала два роки. Нещодавно відбулася прем’єра в Москві. Нині я хочу вирішити питання про показ фільму на телебаченні, щоб з ним познайомилася ширша аудиторія. А ще планую проїхати з цією картиною містами США і Канади, де ми граємо свої вистави з Театром ім. Л. Варпаховського.

— Ваш театр в Канаді існує 12 років, і за океаном люди дізнаються про режисера Леоніда Варпаховського...

— На кожному спектаклі наші глядачі мають програмку, в якій докладно написано про Варпаховського: що він поставив, де і як працював. Завдяки нашим зусиллям за рубежем про нього зараз більше знають, ніж в Україні та Росії. Довгий час я ображалася, що на батьківщині дуже мало уваги приділялося творчій спадщині батька, як режисера і особистості, а зараз відчула, що щось змінилося, з’явилося зацікавлення. Це тішить, тому що Леонід Вікторович був справді великим режисером, з найвищого рівня освітою: театральною, музичною, літературною, філософською. Він був яскравою особистістю, різнобічно освіченою людиною високої культури. Він вчився у Всеволода Мейерхольда, бачив вистави Станіславського, працював з художниками Кукриніксами. Батько заслужив по праву, що його пам’ятають і цінують. Я вважаю, що доля образила Леоніда Вікторовича. Тому хочу віддати йому те, чого він недоотримав за життя. Планую перевидати його книгу — це справжній підручник з режисури. У батька кожна вистава, над якою він працював, була розписана до дрібниць, все було чітко продумано, тому вистави його виходили такими досконалими. Так нині постановники не працюють. У Варпаховського була найвища культура рішення сценічного простору. Упевнена, його спадщина може добре слугувати і режисерам, і молодим акторам.

— Скільки вам було років, коли помер Леонід Вікторович?

— Двадцять шість.

— Він бачив вас на сцені?

— Батько дав мені роль у своїй останній постановці — виставі «Вовки і вівці» в Московському театрі ім. Станіславського. Мама дуже хотіла, щоб я попрацювала з ним, а тато опирався. Він не уявляв, що може дати роль дочці, але все ж коли пішов на поступку, то ретельно репетирував зі мною роль Глафіри, дуже хвилювався, чи вийде. Після генеральної репетиції сказав, що йому сподобалося, як я працюю... А ось прем’єру він вже не побачив: я зіграла її наступного дня після його смерті. До речі, за роль Глафіри я, тоді актриса-початківець, отримала премію. Знаєте, тільки через роки, усвідомила, що акторською професією оволоділа завдяки батькові. Це були мої справжні театральні університети.

ТЕАТРАЛЬНА «БАЦИЛА»

— Це Леонід Вікторович надихав вас до рішення стати актрисою?

— Ні. Батько вважав, що акторство дуже важка робота, і далеко не все залежить від таланту, дуже багато привхідних. Тому він не хотів бачити мене актрисою, але я ж виросла за кулісами, постійно їздила з батьками на гастролі, була присутня на всіх репетиціях батька, і просто «заразилася» театром. Мене підтримала мати: «Льоня, пусти її в актриси, тому що вона тобі потім скаже — ти зламав мені життя»! Я не уявляла, що можу займатися чимось іншим, крім театру. І ця «бацила» сцени не дає мені спокою до сьогодення. Я коли поїхала до Канади, вже через півроку грала на сцені з французькими акторами французькою мовою, так як життя без театру не уявляю!

— Скільки назв на афіші Російського театру ім. Л. Варпаховського?

— Ми — театр антрепризний, граємо 13 назв, але доводиться весь час репетирувати щось нове. Російська діаспора в Канаді не така вже велика, глядацький потенціал досить обмежений, тому доводиться постійно ставити нові вистави. Я дуже тішусь, що відтепер ми маємо можливість грати «Бабине літо» на сцені київської Російської драми, адже це особливий, улюблений театр, в якому йшли кращі вистави мого батька.

— У ваших планах є нові проекти в співдружності з Театром ім. Лесі Українки?

— Намічається один новий цікавий проект. Перша вистава, яку ми поставили в Канаді — це «Дядечків сон» Достоєвського. У Києві ми задумали відновити її, зробити нову версію, в якій гратимуть актори-лесинківці. У цій виставі я також отримала роль. Репетиційний процес відбудеться в Монреалі. Прем’єра намічена на 30 вересня, а 8 жовтня її побачать київські глядачі.

ДОВІДКА «Дня»

ВАРПАХОВСЬКИЙ Леонід Вікторович, театральний режисер, педагог, теоретик театру. Народився в Москві 1908 р. Закінчив літературний факультет МДУ і Московську консерваторію. Працював у московському «ТРАМе» асистентом режисера і художника (1931—1932). 1933—1935 років — асистент і вчений секретар «ГосТИМа». Працюючи під керівництвом Вс.Мейерхольда, сформував систему його театральних поглядів, до кінця життя залишався переконаним мейрхольдівцем. 1935 року його було заарештовано і вислано на три роки до Казахстану, 1937 року знову заарештовано і засуджено на 10 років таборів («БАМлаг», «Дальстрой», Нексикан, Колима, Ягідне, Магадан). 1947 року був звільнений, але через п’ять місяців знову заарештований. В ув’язненні та засланні в цілому провів 17 років. 1953 р. повернувся, 1955 р. був реабілітований. Працював у театрах Тбілісі, Києва, Харкова, Ленінграда. З 1957 по 1961 рік — головний режисер Московського театру ім. Єрмолової, з 1962 по 1970-й — в Малому театрі, у 70-ті роки — в Театрі ім. Євг.Вахтангова і Театрі ім. К. Станіславського. Помер у Москві 1976 р. 1995 року в Монреалі створено Російський театр, що носить ім’я Леоніда Варпаховського.