Життя, віддане Шевченку

Це була, без перебільшення, унікальна особистість. Стою біля її останнього притулку на Личаківському цвинтарі у Львові. Бронзову постать справді непересічного добродія, що сидить у задумливій позі, встановлено на низькому гранітному постаменті. Складовим елементом скульптурної композиції є мініатюрні барельєфні зображення деяких Шевченкових пам’ятників. На чоловому боці постамента викарбувано напис: «Доктор Василь Іваницький 18. 01. 1918—27. 08. 2005. Почесний громадянин м. Львова».

Хто ж був він, цей невтомний ентузіаст і справжній українець, для якого, судячи з усього, увічнення пам’яті Великого Кобзаря стало найдорожчою справою його життя?

«ВІН БУВ ФАНАТОМ  СВОЄЇ СПРАВИ»

Про цього активного культурного і громадського діяча, його роль у створенні світової монументальної Шевченкіани, на жаль, в Україні відомо небагатьом. Але серед української діаспори він був помітною постаттю: недарма ж в унікальній за своєю значимістю книжці Станіслава Лазебника «Закордонне українство: витоки та сьогодення» саме спогадам про нього присвячено окремий розділ «Покликання Василя Іваницького». За кордоном добре знали й поважали за відданість українській громаді, організацію будівництва пам’ятників Кобзареві по всьому світу. Про це захоплення доктора Іваницького, його приятель з Канади Юрій Москаль, виступаючи на похоронній церемонії, зауважив: «Він був фанатом своєї справи». Як на мене, товариш мав рацію, дуже слушно зазначивши, завдяки чому вона, ця справа, уможливилася. Ще б пак! Коли зникає старанність, не залишається нічого, що надало б цінності нашому життю.

А починалося все ще в дитинстві... У батьківській оселі на стіні висів портрет геніального поета, до якого підліток ставився з великою пошаною. Він красувався в облямуванні вишиваних українських рушників. Значний вплив на хлопчика мав Кобзар, він рано почав його читати, захопився творчістю поета. Тож можна припустити, що з того дня як він пішов з рідної хати у світ, слово Шевченка було з ним. Принагідно зазначимо, що герой цієї розповіді був надто невелемовним, коли йшлося про його життєвий шлях. Василь Іваницький народився 18 січня 1918 року на Івано-Франківщині. Вчився в Коломийській гімназії. З України виїхав 1937 року. Навчався в Польщі, Німеччині. Здобув ступінь доктора економічних наук. Крім української вільно володів російською, німецькою, англійською, польською, іспанською мовами. 1946 року емігрував до Аргентини. Займаючись у Буенос-Айресі бізнесом, він виявив себе активним організатором української громади в цій країні, очоливши Українську центральну репрезентацію. Згодом виступив одним з ініціаторів створення у 1967 році Світового конгресу вільних українців (нині Світовий конгрес українців).

«У історію українства Аргентини, всієї Південної Америки, — наголошує Станіслав Лазебник у своєму публіцистичному творі, -Василь Іваницький назавжди увійшов як організатор будівництва пам’ятників Тарасу Шевченку в різних країнах. Це стало для нього найголовнішим покликанням у житті. «Подвиги минають, а пам’ятники залишаються», — любив він повторювати афоризм римського поета Овідія».

Більшість Кобзаревих монументів, зведених за участю пана Іваницького на теренах Північної та Південної Америки, — справжні пам’ятники-подарунки місцевим українським громадам, які вражають високою майстерністю скульпторів у відтворенні образу Шевченка. Утім, увічнення Шевченкової пам’яті було лише одним із виявів багатогранної натури Василя Іваницького. Крім встановлення пам’ятників Кобзареві, він ще активно допомагав освітнім закладам України, організовував гастролі українських виконавців в Аргентину, Бразилію, Канаду.

«ПАМ’ЯТНИКИ МАЮТЬ  ВІДТВОРЮВАТИ  ОБРАЗ МОЛОДОГО  ТАРАСА»

Торік у газетній публікації «Історія монументів Кобзареві» («День», №159-160/2013) мистецтвознавець Ярослав Кравченко грунтовно дослідив питання про появу в Україні пам’ятників, встановлених на честь геніального поета. Отож, готуючись до 200-річчя від дня народження Т.Г. Шевченка, саме час хоча б стисло оглянути чималий внесок Василя Іваницького в увічнення його пам’яті по всьому світу. Іваницький входив до складу громадського комітету зі спорудження 1964 року пам’ятника Тарасові Шевченку у Вашингтоні. За оцінкою визнаних експертів, дійсний член Королівської академії мистецтв Канади, скульптор Леонід Молодожанин (Лео Мол, родом з Волині, став згодом соратником В. Іваницького) та архітектор Родослав Жук «створили чи не найцікавіший образ поета, образ того Шевченка, який у свої 26—30 років написав поеми «Гайдамаки», «Великий льох», «Невольник», поезії «Чигирине, Чигирине», «Сон», «Розрита могила» тощо. Мене, тоді студента, вразило, з яким сумлінням поставився Дуайт Ейзенхауер до свого виступу на відкритті пам’ятника. Наголошую на цьому, бо 34-й президент США високо оцінив його як такий, «що дає моральну силу боротися проти тиранів». Відтоді минуло достатньо часу, аби з певністю констатувати: істинності ці слова не втратили.

ОСТАННІЙ ПРИТУЛОК ВАСИЛЬ ІВАНИЦЬКИЙ ЗНАЙШОВ НА ЛИЧАКІВСЬКОМУ ЦВИНТАРІ. СКЛАДОВИМИ ЕЛЕМЕНТАМИ СКУЛЬПТУРНОЇ КОМПОЗИЦІЇ Є МІНІАТЮРНІ БАРЕЛЬЄФНІ ЗОБРАЖЕННЯ ДЕЯКИХ ШЕВЧЕНКОВИХ ПАМ’ЯТНИКІВ

Василь Іваницький дуже серйозно й відповідально підійшов до втілення образу Тараса Шевченка в монументальних творах. Будучи затятим поціновувачем Шевченкового слова, він уважав традиційне зображення образу Великого Кобзаря — у кожусі, смушевій шапці, похмурого — хибною. Станіслав Лазебник згадує: «Він не був таким, — стверджував Василь Михайлович. — Пам’ятники мають відтворювати образ молодого Тараса у розквіті сил і надій, гарного, елегантного». Про це автор «Закордонного українства» з Василем Іваницьким не раз говорили в 1991 році, коли їздили по маленьких містечках бразильського штату Парана, де брали участь у закладенні символічних каменів у фундаменти майбутніх монументів Великому Кобзареві з України..

Загалом же такий підхід слід вітати як позитивне зрушення у скульптурному зображенні Шевченка. Василь Іваницький був організатором встановлення у 1971 році монумента молодому Тарасу в Буенос-Айресі. Він також був причетним і до спорудження пам’ятників Кобзареві в Енкарнасьоні (Парагвай), Обері (Аргентина), Прудентополісі (Бразилія). На майданах цих міст поставав привабливий молодий Шевченко.

Було ще в житті Іваницького таке діло, як допомога українській громаді з Санкт-Петербурга встановленню скульптури поета і художника у місті на Неві. Завдяки його особистому проханню, вже згадуваний Леонід Молодожанин, який свого часу вчився у відомій Академії живопису в Ленінграді, погодився подарувати місту своєї юності пам’ятник Шевченка власної роботи. Свою обіцянку митець виконав. Незважаючи на те, що місцева влада всіляко гальмувала реалізацію цього меморіального заходу, 2000 року за участю президентів України і Росії монумент Шевченкові у Санкт-Петербурзі було відкрито.

«ХВИЛЯ  НАЦІОНАЛЬНОГО  ВІДРОДЖЕННЯ»

Український меценат з Канади Василь Іваницький постійно в еміграції сумував за Україною і на 87 році свого життя навічно повернувся на українську землю. В березні 1997 року він заснував у Львові Всеукраїнський благодійний фонд «Фундація імені Тараса Шевченка», де був його президентом до 27 серпня 2005 року, коли у місті Лева перестало битись серце Василя Михайловича. Ця організація опікувалася будівництвом пам’ятників великому поетові, здійснювала низку інших корисних культурно-освітніх заходів. Так, саме «Фундація імені Тараса Шевченка» оплатила значну частину витрат на зведення монумента Шевченкові у Луганську. Ця ж громадська організація подарувала у 2003 році скульптуру поета Севастополю. Завдяки зусиллям доктора Іваницького, як в одному із виступів розповідав його родич Орест Косик, ще один пам’ятник Кобзареві постав у Ялті.

«Ну й шевченколюб!» — скажете ви й не помилитеся. Зважте й на те, що Іваницький безпосередньо причетний також до появи у Львові Шевченкового монумента й архітектурної композиції — бронзової «Хвилі національного відродження». Дозволю собі знову зацитувати С. Лазебника, який написав у своїй книжці про те, як до мешканців міста Лева прийшов Великий Кобзар: «...Історія створення величного архітектурно-скульптурного ансамблю у Львові з ініціативи Василя Іваницького розпочалася на... українському цвинтарі на околиці Буенос-Айреса. На його прохання товариство «Україна» (колишнє Товариство зв’язків з українцями за межами України) відрядило до столиці Аргентини львівських скульпторів братів Володимира й Андрія Сухорських — переможців творчого конкурсу на кращий проект пам’ятника Тарасові Шевченку у місті. Очолювана Іваницьким Шевченкова Фундація створила для них усі умови в майстерні в Буенос-Айресі. Спочатку була виготовлена гіпсова модель статуї молодого поета, яка через океани і моря прибула в Україну. Згодом цей же шлях здійснила і «Хвиля», транспортована у двох великих контейнерах на пароплаві. Пам’ятник уже височів у Львові, як решта ансамблю відливалася у бронзі на київському заводі «Художник».

У той час, як йшли творчі і будівничі роботи, у Канаді і США тривав організований Василем Михайловичем збір коштів на встановлення монументального ансамблю у Львові. Згадую, як радів він з того, що ця мета об’єднала українців Аргентини, Північної Америки та Україну, але при цьому всюди публічно применшував свою роль у цій історичній акції». Така вже була особливість його характеру — не привертати уваги до того, чому він сприяв у своєму житті, що важливого для українства йому випало зробити.

Дуже добре, що львівська влада не залишилася осторонь, визнала вагомість зробленого ним. Нелегка праця Іваницького задля увічнення пам’яті Кобзаря, його життєва поведінка можуть послужити і зразком, і моральним прикладом для кожного з нас. Узагалі я вважаю: усвідомивши, що ціна, сплачена рідкісним меценатом за створення світової монументальної Шевченкіани, занадто висока, він, на нашу думку, заслуговує на всеукраїнське шанування з боку держави. Це феномен, аналогів якому в Україні важко знайти.

Ілюстрації надано автором