Російсько-українська інформаційна війна 2013 – 2014 років: уроки для журналістів

Конкурсний період Літньої школи журналістики має свої особливості. З першого дня оголошення конкурсу і до дня отримання першої анкети минає майже тиждень. І причина зовсім не в тому, що студенти сумніваються, а в запропонованих темах есе. Для того щоб тисячі електронних знаків мали інтелектуальну вагу, були підкріплені влучними аргументами та цікавими посиланнями, потрібно перечитати не одну книжку «Бібліотеки «Дня». Редакційній команді доводилося неодноразово перечитувати конкурсні роботи, щоби вибрати найталановитіших авторів. Кожен із них презентує себе всебічно розвиненим інтелектуалом з яскраво вираженою громадянською позицією. Для того щоб показати, як реагує молодь із різних куточків України на події останнього часу, відсьогодні ми публікуватимемо найцікавіші уривки з конкурсних есе учасників Літньої школи журналістики-2014.

«ІНТЕЛЕКТУАЛЬНІ БІЙЦІ УКРАЇНИ ПОВИННІ МАТИ СВОЮ ЧІТКУ ПОЗИЦІЮ»

Наталія МАРЧЕНКО, Київський міжнародний університет:

— «Журналістська етика» — курс лекцій в університеті чи життєва парадигма кожної людини, яка претендує на звання журналіста. Очевидно, що кожен журналіст сприймає поняття «журналістська етика» в міру своєї чи то совісті, чи то продажності. Останній фактор є доволі поширеним явищем у журналістиці, й не лише ХХІ століття. Відомий скандал щодо Пулітцерівської премії 1932 року, яку було присуджено Волтеру Дюранті за репортажі з Радянського Союзу часів Голодомору. Репортажі, за словами Дюранті, «відображали офіційні погляди радянського уряду», але не його власні, й, звісно ж, не правдиве висвітлення дійсності. А журналіста, який насмілився сказати правду про жахіття Голодомору — Гарета Джонса, було професійно знищено. Таким чином, одного було винагороджено за брехню, іншого — покарано за правду.

Схоже відбувається і у 2013 — 2014 роках, але зараз вже інформаційне протистояння — між українськими та російськими ЗМІ. Фундаментальна концепція кожного журналіста — висвітлення об’єктивної точки зору на ту чи іншу проблему. Це — єдине й головне правило журналіста. І ним, і лише ним, він має керуватися. Звісно, журналісти повинні захищати інтереси своєї держави, всіма силами утримувати в ній спокій, не розпалювати міжнаціональних, релігійних конфліктів, забезпечувати людей інформацією, і вони мають бути свідомими тим, що несуть відповідальність за цілісність своєї країни. Якщо журналіст керується цими догмами, тоді немає сумніву в тому, що він чинить правильно.

Усім відомо, що журналістика — це четверта влада, саме вона формує громадську думку. Завжди треба обдумувати свої дії, погляди, спочатку думати — а потім висловлюватися. В іншому випадку недотримання цих вимог може обернутися загрозою для безпеки цілої нації. Це саме той критичний перелом в журналістиці, який ми маємо зараз. Я не вважаю, що погляди на речі українських і російських журналістів є такими діаметрально протилежними, як їх відображають. Одна справа, коли журналіст і справді сприймає «таку» інформацію за чисту монету і так само її висвітлює, інша справа, коли «таке» висвітлення подій є нічим іншим, як наказ «згори». Коли з’являються спеціально змонтовані відео, фейки, тролінг — цих людей вже не можна назвати журналістами, це люди з моральними дефектами, позбавлені відчуття власної честі та поваги до інших. Саме через них і починаються неоголошені інформаційні війни. Російські журналісти здебільшого висвітлюють однобічно інформацію і створюють імідж ворогу в образі України. Вони користуються таким методом: пожалійте наших, бо їх там ображають, і зненавидьте всіх українців. Звідси і міф про кровожерливих бандерівців, русофобів. Щоб протистояти таким закидам, інтелектуальні бійці України повинні мати свою чітку позицію, захищати свої інтереси та об’єктивно висвітлювати інформацію. Також створювати організації, які б викривали фейки і спростовували «роботу північних журналістів». В Україні є вже два такі джерела: http://fakecontrol.org та www.stopfake.org.

Але на щастя, не вся російська журналістика заляпана кремлівськими наказами, є і такі видання, які намагаються якщо не підтримати українців, то хоча б правдиво висвітлити події. Та і на них, на жаль, знаходиться управа — їх то закривають, то звільняють і т.д. Знову відчувається радянський більшовицький післясмак. Думаю, що в ці роки вся українська журналістика набуде більшої професійності, зробить для себе висновки, адже це дуже дорогий для нас досвід. Цю інформаційну війну ми не програємо, ми просто не маємо на це права. Ми відповідальні за подальшу долю нашої країни!

«ПОТУЖНА МАШИНА ЗМІ МОЖЕ ЯК ЗРУЙНУВАТИ, ТАК І ПІДНЯТИ З КОЛІН»

Вікторія ТКАЧЕНКО, Дніпропетровський національний університет ім. О. Гончара:

— Незрозумілі, як на мене, речі відбуваються сьогодні у нашій країні, коли майже в усьому світі панує демократія. Минуло багато довгих років страждань, пригноблень для нашого люду. І ось 1991 рік — проголошення незалежності України. Цей довгоочікуваний час нарешті настав — справжні українці, які довго боролися за вільну країну, святкують цю подію. Адже це для них велике свято. Важко уявити собі, скільки нашій країні довелося витерпіти до цього моменту. Українці мали багато спроб, щоб зробити вільною свою країну. І все було марно. 1649 р. — заснування Гетьманщини. Як результат — ліквідована Російською імперією. 22 січня 1918 р. — проголошення незалежності Української Народної Республіки — ліквідована більшовицькою Росією. 19 жовтня 1918-го — проголошення незалежності Західно-Української Народної Республіки — ліквідована Польською республікою. 15 березня 1939-го — проголошення незалежності Карпатської України — ліквідована королівством Угорщина. 30 червня 1941 р. — проголошення відновлення незалежності Української держави — ліквідована німецьким Третім Рейхом.

Невже наша країна ніколи не буде вільною? Чому усі спроби на шляху до її визволення залишаються марними? Невже цей, 2014-й рік є наступним ідентичним витком в історії нашої країни?

Минуло 23 роки з того моменту, коли держава стала незалежною. За ці роки ми просто насолоджувалися життям і не цікавилися як слід історією, не прищеплювали належним чином любов до країни. Замість цього уся нація продовжувала перебувати під прицілом пропаганди своїх сусідів. Нас підсадили на російські серіали, російську мову. У чому ж наша проблема? Немає внутрішнього стержня у кожного українця. Ми самі досі не знаємо, що для нас рідніше, ближче. Ми досі не можемо визначитися. І ось тепер, під тиском усіх цих подій, нарешті починаємо копати історію, цікавитися фактами. Сьогодні як ніколи просинається патріотизм. Але йдеться, звісно, не про повальний патріотизм.

Якби ж наше рідне телебачення і преса могли нести у суспільство хоча б частину патріотизму, то можливо, сьогодні не було б такої проблеми, як сепаратизм. Ознака нашої поверхневості — це те, що ми йдемо туди, де краще. Відсутність патріотизму призводить до того, що численна кількість українців наразі шукають кращої долі деінде. Ми хочемо жити там, де люди мають хороше майбутнє. Ми не розуміємо, що те «краще» залежить від кожного з нас. Адже уряд країни не зможе за один день перетворити її. Тому що протягом століть вона перебувала під гнітом різних загарбників.

Можна зрозуміти тих політичних втікачів нашої країни, які бігли від радянського режиму. Але й тоді для європейців було досить дивним, що українці тікають з країни, де існує соціальне рівноправ’я, мир, належне соціальне забезпечення. Бо через пропаганду СРСР ніхто не знав, що відбувається у нас насправді.

Багряний у своєму памфлеті «Чому я не хочу вертатись до СРСР» писав: «Для європейців і громадян усіх частин світу (крім СРСР) дивно й незрозуміло, як то може людина утікати від своєї Вітчизни і не хотіти вертатись до неї. То, мабуть, великі злочинці, що бояться кари за свої великі гріхи перед своєю Вітчизною». Ось яка тоді була пропаганда. Мабуть, тому й не було допомоги українцям з боку Європи, США. Адже сила пропаганди — це великі важелі у створенні потрібної мети.

В університеті викладачі журналістики розповідають нам свої історії з практики, коли їм доводилося глибоко ховати свої принципи та йти на компроміси. І в той же час вони кажуть: «Але вам вибирати, майбутнє ЗМІ країни залежить тільки від вас». Нам читають кодекс журналіста, і дійсно, чесними журналістами ми будемо чи продажними, залежить тільки від нас. А наше рішення дуже важливе для майбутнього усієї нації, адже на багатьох прикладах з історії можна пересвідчитися, наскільки велика і потужна ця машина — ЗМІ. Вона може як зруйнувати, так і підняти з колін...

Дуже важливо зараз для нас, українських журналістів, зробити для себе правильні висновки. А ці висновки такі: потрібно йти на повідку тільки справжньої істини. Мова не про той випадок, коли кажуть, що істин буває багато, і в кожного своя.

«МОЖНА ДОСЯГТИ СПРАВЖНЬОГО ПРОФЕСІОНАЛІЗМУ В ЖУРНАЛІСТИЦІ, АЛЕ БУТИ НЕПРАВДИВИМ»

Костянтин ЦЕНЦУРА, Запорізький національний університет:

— Переносячись у сьогодення та говорячи безпосередньо про інформаційну війну 2013—2014 рр., варто зазначити, що волевиявлення українського народу, яке рано чи пізно мало себе виявити, російська держава сприймає як штучний гормон патріотизму, так званий стероїд нового життя. Ніхто не може впевнено сказати про участь зовнішніх сил у відомих зимових подіях, та факт залишається фактом: коли в Росії відбувалися теракти — в Москві та Волгограді — українці підтримували їх та тужили. Коли в Росії стихія затопила Далекий Схід — українці так само сумували, а коли в Україні на барикадах розстріляли «протестантів» і продовжують розстрілювати українських солдатів на Донеччині, Росія насміхається та продовжує радіти українському горю. Саме такі «братерські відносини» ми маємо, і щонайцікавіше, абсолютно нічого не змінилося з радянських часів. Ще 1923 року, коли більшовики розпочали кампанію українізації, доброзичливі українці розглядали її як дієву допомогу розвитку української державності, але ніхто навіть і подумати не міг, що це не було вигідно «червоним», та ніхто не міг запідозрити їх у подібній підлості. Тож, без жодних сумнів, радянська модель абсолютно та цілковито віддзеркалюється в сучасній Російській Федерації, а гоніння українців триватиме доти, доки існує ця держава. І так само, як Василь Стус голодував, щоб партія дозволила йому поховати рідного батька, ми весь час боротимемося за свої найпростіші та найбанальніші права.

Повертаючись до теми інформаційної війни та уроків для журналістів, наведу дуже гарне висловлювання Василя Стуса з цього приводу в «Таборовому зошиті»: «Проза колгоспних підлітків» — тільки так можна назвати роботу сучасних російських мас-медіа. Ні в якому разі не можна захищати українські засоби масової інформації, та ніхто не буде суперечити, що більшість вітчизняної журналістики також грішить дифамацією, але ж, друзі, про яку правдивість та об’єктивність можна говорити з боку російських журналістів, якщо всі провідні російські засоби масової інформації належать Російському Інформаційному Агентству (РІА), а воно вже у свою чергу належить самі знаєте, кому (досить цікава паралель із серією романів Джоан Роулінг: ім’я пана В. — у нашому випадку це не Воландеморт, хоча і дуже схожий за характером — також не можна називати вголос). А чи це не партійна політика? Хіба це не схоже на те, як було в СРСР? Що можуть писати журналісти, якщо вони цілком і повністю належать владі? Хтозна, можливо, це їхня біда, та рівень подачі інформації на російських телеканалах справді досяг європейського, але зовсім інша справа вже те, яка інформація подається та в якій інтерпретації. Рівень підготовки — також на абсолютній світовій висоті. Згадаємо Костянтина Ернста, креативного директора відкриття та закриття церемоній Олімпіади в Сочі, хіба ж це не справжній професійний клас? Напевно, це й є дуже хорошим уроком для журналіста — можна досягти справжнього професіоналізму в журналістській творчості, але бути неправдивим і нести ту інформацію, яку тобі дозволять, як у схожому випадку Волтера Дюранті. Але ж справжній професійний журналіст — той, який відкриває людям правду та піднімає на поверхню таємні питання, чи не так? Тож тут деяка суперечність: чи можна бути професіоналом, не говорячи правди? Напевно, відповісти на це запитання поки що занадто важко, але одну річ треба знати обов’язково: бути абсолютно незалежним журналістом, хоч в якій політичний ситуації ви перебуваєте, неможливо, бо ж людська свобода, так само, як і свобода журналіста, закінчується там, де починається свобода іншої людини. І висновок з цього такий: існуючи в суспільстві та живучи з іншими людьми, бути абсолютно вільним і незалежним — апріорі неможливо, тим паче журналістові, який у будь-якому разі має над собою зверхні сили, редакційну політику тощо, а повторити долю Гарета Джонса, отримавши «Пулітцера» посмертно, захоче далеко не кожний, навіть початківець та амбіційний журналіст...

«ГОЛОВНЕ У ЦІЙ БИТВІ — ПРОБУДИТИ ВСІХ ТИХ, ЩО ДОСІ СПЛЯТЬ»

Анна КАЛАУР, Національний університет «Острозька академія»:

— 21 рік блукали українці в кисло-солодкому тумані «незалежності». На 22-й рік зрозуміли, що крокують у провалля. Крокують між стін переродженого більшовизму та його псевдобратерства, яке й досі декого гріє... Нині українці воюють насамперед з тим, що дозволили із собою зробити. Це війна на вулиці та в головах. І занадто важкий у ній кожен крок, бо не всі розуміють, що настав час по цеглині знищувати імперію.

Я не знаю, що таке СРСР із власного досвіду, але спостерігаю за тими, хто й досі сумує за радянщиною і у чиїх очах бачу блиск, коли лунають спогади про неї. Уявляю лише, що якби я народилась бодай на 20 років раніше, то, можливо, я зараз думала б зовсім по-іншому. Можливо, і мій мозок, як уми не всіх, але багатьох моїх співвітчизників, був би отруєний тією більшовицькою ідеологією, яка, на мою думку, вбиває в людині національне та індивідуальне, насаджуючи натомість колективне і штучне. Мені пощастило! Я з’явилась на світ не в державі, в якій заводи будували на кістках моїх героїв, не в тій державі, аж «їдко-червоній» на колір та смак. Спочатку червоній від революції, потім від крові, а потім — від сорому. Тим, хто народився в СРСР, було важче, бо вони були змушені виводити ці червоні плями, аби усвідомити себе як окремий народ. Мені справді пощастило.

Ця «більшовицька» держава, здається, уже давно впала, як та стара хитка споруда, й розсипалася на дрібні цегли по республіках... Минуло 22 роки, але досі перед нами, наче привид, стоїть дух «радянщини» і не дає рухатись далі. Особливо це помітно зараз, коли на сході України точиться війна, а «брати-росіяни» забрали Крим. Паралелі проводяться самі по собі, бо видно, як ніколи, той старий незруйнований фундамент більшовизму, на якому стоїть сучасна «родіна Расія».

Якось я натрапила на таку цитату російського класика: «Украинофильство Линтваревых — это любовь к теплу, к костюму, к языку, к родной земле. Оно симпатично и трогательно. Я же имел в виду тех глубокомысленных идиотов, которые бранят Гоголя за то, что он писал не по-хохлацки, которые, будучи деревянными, бездарными и бледными бездельниками, ничего не имея ни в голове, ни в сердце, тем не менее, стараются казаться выше среднего уровня и играть роль, для чего и нацепляют на свои лбы ярлыки» (А.П. Чехов. Из письма к А.Н. Плещееву 9 октября 1888 г., Москва)». Тоді я зрозуміла, що перші «битви» ми програли ще задовго до цієї неоголошеної війни, бо в Україні не було як і кому полемізувати. Прийшло розуміння, що все, що обрушилося на нас сьогодні, виникло не лише через погану владу, а й через брак національної інтелігенції. Схід і Захід не були єдиними, бо їх ніхто не об’єднував. Були газети й видання, які писали і пишуть високоякісну публіцистику для українців, але в тих регіонах, де найбільше потрібно виховати українця, чомусь транслюють російське телебачення і за 22 роки незалежного існування деякі мої співвітчизники не можуть і слова сказати по-українськи! «Маємо те, що маємо» — ненавиджу цю фразу через те, що вона для нас — як діагноз. Але, справді, ми маємо зараз війну, і в нас у вкрай зухвалий спосіб відібрали Крим, бо ми дозволили в період незалежного існування на власних землях популяризувати те, що вбиває українську свідомість.

«Особливо прикро від того, що в інформаційній війні завжди програє той, хто висвітлює правду. Він обмежений правдою. Брехун же може говорити все, що завгодно», — зазначає американський фантаст Роберт Шеклі. Виходить, щоб вийти переможцем у цій битві, треба брехати? Я думаю, що ми маємо забагато вбивчих фактів, занадто потужну історію та націю, щоб брехати. Як на мене, щоб перемогти, українським журналістам потрібно бути свідомими, що саме вони зараз виконують надважливу функцію тих хто інформує та об’єднує.

У час, коли частина України живе під вибухи й постріли, всі журналісти мають стати українцями і працювати для українців. Вони не повинні підспівувати сепаратизму, бо за кожну таку «пісню» Україна платить життями своїх синів та дочок. Журналісти повинні об’єднати велику, різнобарвну і сильну українську сім’ю, показати українцям, за що борються їхні співвітчизники, пояснити, що ми — єдині й ніхто не має права нас роз’єднувати, красти нашу історію, вбивати культуру! Головне у цій битві — не «спати» і пробудити всіх тих, хто досі спить, аби чули всі, від Чернігова до Сімферополя, від Львова до Донецька, гучний заклик, що пережив уже не одну війну і несе перемогу: «Слава Україні! Героям слава!».