Блакитні екрани вчать не червоніти
Ну начебто подій на цьому тижні — теле- і білятелевізійних — було багато, деякі з них навіть мали деякий суспільний резонанс. Ось не знаю, чи маю я право висловити пару зауважень з приводу телевізійних «людей року». З запам’ятовуванням анекдотів у мене все життя якось не складається, а нині, судячи з церемонії нагородження «людьми», про високе — та без анекдоту в нас говорити ну начебто зовсім поганий тон. А в той же час ну як не послати привіт і поздоровлення В ’ячеславу Піховшеку — за «Кращу телепередачу року», «Епіцентр»? Дійсно, якщо не «Епіцентру» — так кому? Єдина програма на загальнонаціональному каналі, яка надає ТБ нашої демократичної країни демократичної видимості (передусім — що важливо — в очах зарубіжних дипломатів). І одночасно — враховує досить тонко, наскільки така тонкiсть можлива на рівні професіоналізму національного ТБ, основні інстинкти і побажання (не тільки садо, але й мазохістські) деяких громадян, що гуртуються на Печерську. Тому, що стосується національного і політичного менталітету, дійсно, ні в кого не було навіть сумнівів... У принципі, ситуація з «Епіцентром» передається двома словами: «потрібна» передача — абсолютно всім, для різних амбіцій і для різних інтересів, як і сама фігура «батька телевізійної демократичної журналістики країни».
Що ж до «Версій» Ольги Герасим’юк — то, безперечно, для них є великим успіхом вже саме попадання в номінацію програми «Людина року». І не тому, що є сумніви в достоїнствах і професіоналізмі — а тому, що, слава Богу, ось саме ці самі достоїнства плюс громадянськість і не перешкодили, з одного боку, передачі увійти в число номiнантів, а, з іншого, і не дозволили Вищій академічній раді обійти проект, який з погляду тієї самої «потрібності», про яку ми щойно говорили, є абсолютним антиподом «Епіцентру». І я не говорила б тут про примітивну «заангажованість» або «незаангажованість». Швидше, тут доцільно говорити про інше, про що колись співав ще Окуджава: «Каждый пишет, что он слышит, каждый слышит, как он дышит...» З одного боку, «Версії» — це не «потрібна» передача, тому що вона робиться не на потребу (в тому числі й часу), а з душі, з внутрішнього стану автора, за законами не доцільності — а справедливості. І якщо в останній програмі Ольги, у вівторок, правозахисник Семен Глузман відмовився говорити ось якраз на цю тему — справедливості, і був, власне, правий, адже розмова велась про речi конкретнi — це не означає неможливостi говорити про якесь надзавдання «Версій». Надзавдання, в ім’я якого Ольга демонструє суспільству ті больові точки, які воно зобов’язане лікувати — якщо хоче залишатися взагалі в координатах саме суспільства, а не «зони», «малини», світу Оруелла або Євгена Замятіна... Ольга позначає ці больові точки, звичайно, не через безглузду надію, що коли-небудь цих точок стане менше, що жити стане «краще й веселіше», а щоб просто (!) — і передусім — допомогти конкретним людям, що потрапили в жорна нашої поки що антигромадської державної системи. Власне, це, до речі, й продемонструвала остання передача — вперше в прямому ефірі — з трохи наївним посиланням автора: а чи потрібні взагалі такі проекти вам, нашим глядачам і героям, якщо й ТБ майже не в силах тепер щось змінити у вашій долі? Відповідь, звичайно ж, однозначна. І я рада, що все нижченаписане було мною викладене на папері в процесі підготовки цієї колонки ще до вівторкової передачі, а потім виявилося, що мої думки збіглися з думкою тих, хто зателефонували до студії, і Семена Глузмана. Я писала про те, що й мета допомогти конкретним людям — це насправді велика мета для журналіста, бо це як та дитина, яку ти народив і виростив, і дерево, яке ти виплекав, — вони завжди будуть з тобою, ці вчинки, реальні, а не абстрактні, вчинки, не пов’язані з кон’юнктурою власних журналістських інтересів (імена в професії нині робляться не на розповідях про несправедливо посаджених, відібраних у матерів, заражених СНІДом, несправедливо звільнених з роботи тощо.) Але Ольга, одночасно з цією метою, безперечно, має й ще одну: впливати на відчуття власної гідності народу. Простого народу, простої людини, яку нинішня відсутність хліба і абсолютно вигідна владі, і через те підтримувана нею, «масовизація» культури довели не просто до тупої покірності, але й до цілковитої байдужості до духу і долі — своєї і собі подібних. Ольга, на противагу відомій передачі, не шаманствує: «Не все так погано в нашому домі», вона говорить правду: «Погано, але ми повинні жити й боротися». І, нарешті, ще одна важлива річ. Ольга не створює себе в професії. Чим, у принципі, займається більшість із нас, і в чому, в принципі, немає нічого поганого, але просто є відмінність між розумінням професії як засобу і як значення життя. Для неї «Версії» — це не передусім інструмент самореалізації, але одночасно — і не інструмент месіанства. Оля просто той самий «сторожовий пес демократії», риси якого ми звикли вишукувати, в основному, в політичній журналістиці. Тому, до речі, можливо, можновладці і не звертають уваги на цю передачу, в тому розумінні, що не забороняють, не вирізають, не давлять... До них, мабуть, просто не доходить, що коли не називають конкретних прізвищ («хто винен?»), але при цьому кажуть правду про те, що відбувається — це б’є передусім в Систему, а не в конкретні персоналії, і це для самої Системи набагато небезпечніше. Ну що ж, у цьому випадкові навіть слава Богу, що наші «хазяї життя» живуть одним днем, і не задумуються над тим, що «персонажі» гинуть не лише під «прицільним вогнем», але й під уламками чогось великого і загального. Це дозволяє суспільству поволі накопичувати сили.
На цьому тижні трапилося і ще дещо значне. Вже давненько не говорили виразно, резонансно, в загальнонаціональному ефірі, і не лише російські політологи (Сергій Караганов у «Епіцентрі» ), але й український політолог (Анатолій Гриценко в «Особливому погляді» М.Вересня ) про те, що насправді від самої України передусім залежить, як будуватимуться її стосунки з північним сусідом: як перспективної самостійної держави або сателіта де факто. Що всі дискусії, що знову спалахнули з приводу засилля російської мови, ЗМІ, в Україні, прав української діаспори в Росії, і російської — в Україні — це насправді біг колом, ще з 1992 року. Біг, який призначений для прикриття реалій: відсутностi політичної волі для позбавлення від економічної залежності від Росії.
Навіть за такий мінімальний відхід від деяких табу в нашій публічній політичній демагогії можна подякувати творцям передач — В.Піховшеку і М.Вересню. А що ж до нездатності нашої журналістсько-політичної тусовки «тримати удар» — цього разу від Сергія Караганова, з його не тільки снобізмом, але й компетентністю, — то, напевно, потрібен нам і такий холодний душ. Такий холодний душ необхідний українському ТБ (так само, як путінський прагматизм необхідний всій Україні), бо на тій же церемонії «Людина року» ми називаємо себе ТБ європейського рівня. Але... Звичайно, якщо поперемикати кнопки лише на радянському ще «Електроні» або «Берізці» та посперечатися на тему, а хто в нас «європейськіше» — УТ-1 чи «1+1», «Інтер» або «ICTV» — то можна в цю саму європейськість і повірити. Але якщо сісти до пульту телевізора, до якого підключено кабель або супутник, тоді розумієш, куди нам з нашим... — та в калашний ряд. І що образливо — не внаслідок нашої нібито меншої обдарованості, «просунутості». Може, річ у іншому? В відсутності ось цієї самої волі (в тому числі — й політичної) робити ТБ (як і всю країну) саме європейською?.. Ось, скажімо, на НТБ йде ток-шоу «Глас народу» Євгена Кисельова, про яке я писала вже неодноразово, і в прямому ефірі якого в цей вівторок також сталася безпрецедентна подія: один із кандидатів на посаду президента Росії, пан Севастьянов, під впливом обговорення, що саме відбулося в студії, зняв свою кандидатуру на користь іншого кандидата — Г. Явлінського. А на РТР зараз з’явився «Прес-клуб» з Іриною Петровською, моєю колегою-телекритиком із «Известий». Ірина Петровська виконує в програмі роль рефері, й не більше цього, дуже мало «демонструючи» себе й дуже рідко втручаючись у дискусію політиків і журналістів. Вони сперечаються на рівних — і тому, що практично без посередників (нашого Піховшека!), і тому, що рівень аргументації в усіх — приблизно однаковий. І саме сперечаються — завдяки чому тут немає в політиків можливості відійти від незручних питань, ухилятися, явно недоговорювати... Мета передачі — не робити шоу, а дошукуватися виразності позицій, договореності позицій, і цієї договореності в «Прес- клубі» політики й журналісти один з одним і між собою — домагаються. Нерідко — на крику, на емоціях... Зате можна зрозуміти, наскільки щирий той або інший персонаж, і наскільки він компетентний, і наскільки переконливий... Знімаються маски — чого уже ну ніколи не домагаються журналісти від політиків у «Епіцентрі». У «Прес- клубі» незрівнянно відрізняється й рівень обговорення проблем. Тут, знов-таки, не шукають, хто конкретно винен — а аналізують систему відносин, що склалися (в політиці, суспільстві, економіці), тут не обсмоктують, хто, кому, скільки й за що — а кажуть про те, чому невигідно бути моральним політиком... і подібне.
У нас, в Україні — стверджує В’ячеслав Піховшек — для такого рівня аргументації немає персонажів: ні серед політиків, ні серед журналістів. Не знаю, не знаю. Більше того, я навіть смію думати, що аж ніяк не через особливі авторські амбіції В’ячеслава «1+1» досі не відмовився від схеми «кроликів-удава», маріонеток і ведучого — «карабаса-барабаса». Схеми, яка була цілком доречною в «П’ятому куті», не забуваймо, три–чотири роки тому, і яка явно не грає ні в іншому жанрі, ні на іншому етапі розвитку ЗМІ та суспільства, ні за умов явної вже відіграності початкових ноу-хау Малазонiї та Піховшека, як і в ситуації явно меншої компетентності останнього в багатьох реальних проблемах, аніж у підкилимовій політичній грі.
Я не думаю, що на «1+1» не розуміють, що схема вже мертва. Але хіба за наших нинішніх умов вони можуть піти на щось більш жваве, «відпустити віжки», і дати дійсно в прямому ефірі вільну дискусію? Де там... Адже коли вчора, скажімо, з Карагановим особливих проблем не могло виникнути, то що ж буде, якщо раптом доведеться-таки в студії обговорити — ну, наприклад, те, чому саме таку велику роль у справі референдуму раптом відвели... Сергієві Головатому? Чому раптом з’ясувалося, що це саме він, якого вже давно дуже рідко показують на будь-яких загальнонаціональних каналах, виявляється, зумів ввести в оману всю Україну, неправильно інтерпретувавши висновки Венеціанської комісії?.. Що буде, якщо запросити до студії дійсно компетентних опонентів референдуму, і допустити, щоб і ті, хто «за», і ті, хто «проти» спілкувалися не на короткому повідку Піховшека, а у вільному режимі й напряму?...
І, нарешті, події минулого тижня надали можливість всерйоз задуматися про заразливість політичного екстремізму, розкрученого віртуально. Скажімо, захоплення «більшовиками» приміщення парламенту з «лівими», що забарикадувалися в ньому, стало нібито прелюдiєю до захоплення «самостійниками» будинку ЦК КПУ і, цього тижня, рухівцями Удовенка — будинку, в якому перебував УНР Костенка. А що ще буде? Ну, дійсно, якщо можна з собаками й охороною ВР і з принципами «оксамитової революційної доцільності», що рекламується на всю силу на ТБ, блокувати лівих у парламенті, то чому не можна з бензином і тими ж принципами плюс «права ідея» — витурити комуністів з їх лігва? І чому не можна з тими ж принципами плюс «права ідея», плюс пам’ять харизматичного лідера «розібратися» з політичними опонентами, захопивши колись спільне приміщення?... У цьому ряді, до речі, й заяви правих, що вже прозвучали, про готовність відійти від загальновизнаних принципів відкритого суспільства заради національних інтересів. Ледь-ледь, але все ж таки ще видиму грань моральності в нашій політиці переступила «більшість» у січні, як до цього її переступили під час виборів київського мера і Президента країни в політичному піарi. Право сили, а не закону, вже легалізовано, а значить, незалежно від цілей (навіть, припустімо, найблагородніших!) будь-кого з учасників процесу, «більшовизацію» країни вже запущено. І, що найважливіше, громадська думка в країні вже, фактично, прийняла подібний розвиток подій.
Величезну відповідальність за зниження порога морально допустимого несе ТВ. З котрого за час президентської кампанії було прибрано практично всіх, хто був здатний і мав сміливість аналізувати політичні та економічні процеси в країні не лише з погляду відомого постулату «дозволено все, що не заборонено». У результаті теперішні наші блакитні екрани «без страху і докори» вчать наше суспільство не червоніти. (В цьому випадкові мається на увазі сором, а не політична орієнтація). Так, певно, масову свідомість до сприймання «сильної руки» таким чином буде підготовано всерйоз і професіонально. Але чи непокоїть когось те, що при цьому станеться в глибинах духу нації? Якими будуть перспективи такого суспільства? Питання залишається відкритим, хоч воно ж й є відповіддю на сумніви Ольги Герасим’юк з приводу потрібності зусиль тих, хто поки що ще не заматерів і не зм’як...
