Час спливає. Крижина тане...
Не одне читацьке око, ймовірно, зволожиться. Ведмедиця і ведмежа на маленькій крижині посеред безмежного океану... Можна одразу, мов до буксиру, причепити вервечку мелодраматичних асоціацій — про самотність, про покинуті родини, заспівати пізньорадянський хіт «Большая медведица» і багато іншого у тому ж дусі.
А втім, фотографія в першу чергу документує реальність. Бачимо двох тварин із виду, якому загрожує винищення, посеред відкритої води. Льоду немає — отже, неможливо нормально полювати за рибою. Ведмедиці самій у таких умовах вкрай складно прогодуватися, а нагодувати своє дитинча — й поготів. Звичний ареал полярних ведмедів через глобальне потепління скорочується з кожним роком все більше й більше. Разом із ведмедями зникають й інші унікальні види, яким не пощастило потрапити в кадр. Проте представники того виду, який винайшов фотоапарати, друкарні, газети, почуваються непогано. Поки що.
У всі часи людство нищило довкілля у той чи інший спосіб. Спочатку — аби вижити. Потім — аби розвивати цивілізацію. Зараз уже цивілізація на тому рівні, коли можна ставитися до природи набагато обачніше. Але ж ні — окремі корпорації й цілі держави продовжують споживати природні ресурси з первісною жадібністю.
А коли все ж таки намагаються вирішити, як запобігти біді, котру наближаємо власноруч, починаються нескінченні балачки і взаємні звинувачення. Час спливає. Крижина тане. Хоча тим, хто приймає рішення і має владу, здається, що часу ще вдосталь.
Коли одного разу опинимося на маленькому острівці посеред океану хаосу, голоду і руйнування, винуваті в цьому будуть точно не ведмеді.
