Чому ефір України використовується для війни проти України?
Британська телерадіомовна корпорація «Бі-Бі-Сі» у роки Другої світової війни порушувала норми радіожурналістики і давала в ефір украй незбалансовані програми. Бо як же можна було не надати слово в прямому ефірі докторові Йозефу Геббельсу чи провідному радіокоментаторові Гансу Фріче? І чому не запросили в ефір президента Літературної палати Німеччини драматурга та поета Ганса Йоста, адже попри звання группенфюрера СС та нагороди від Гітлера він, за свідченнями сучасників, «залишався порядною людиною»? А чим завинив перед Британією поет, композитор і перекладач, референт міністерства пропаганди Ганс Бауманн — він же доносив до німців твори російських класиків Льва Толстого, Федора Достоєвського й Анни Ахматової? Нарешті, як можна було обійти Ойгена Хадамовськи, людину, яка вперше у світі 22 березня 1935 року звернулася з телеекрану до масової аудиторії? Добре, він тоді сказав щось про «величну та найсвятішу місію — нести у всі німецькі серця образ фюрера», але ж не тільки фюрера показувало німецьке телебачення, а й спортсменів, артистів, інтелектуалів? То ж чому «Бі-Бі-Сі» демонструвало таку незбалансованість й упередженість? Ну, і що з того, що точиться війна, — аудиторія ж має почути голоси всіх учасників конфлікту...
Скажете, що це все вигадка і таких претензій не може бути? Справді, навряд чи британці такі дурні, щоб через стільки років висувати претензії до «Бі-Бі-Сі» за те, що в радіоефірі робилося те, що і має робитися під час війни. Причому, варто зауважити, передачі ВВС не були суто пропагандистськими, вони були насиченими правдивою інформацією, недаремно ж їх слухали навіть деякі нацистські бонзи, щоб дізнатися про дійсний стан справ не від Геббельса. Але, звичайно, неможливо уявити, щоби в прямому ефірі цієї радіостанції з’явився «експерт», який би твердив, що у Норвегії точиться «внутрішній збройний конфлікт» між прихильниками тодішнього короля Хокона VII та міністра-президента нацистського штибу Відкуна Квіслінга, що це самі норвежці між собою розбираються, а німці та Гітлер тут ні при чому.
А от в Україні щойно описане можливе. Ба більше: дехто вважає залучення до ефіру подібних «експертів» нормальним явищем. Бо ж саме на ґрунті того, що працівниця московського бюро Human Rights Watch Тетяна Локшина кілька разів назвала в ефірі «Громадського телебачення» події на сході України «внутрішнім збройним конфліктом», а у відповідь ведучий Данило Яневський вимкнув її, і спалахнув добре відомий уже всім конфлікт як між редакційною радою «Громадського ТБ» і Яневським, так і навколо самого цього телеканалу. І хоча ситуація начебто дещо розрядилася, але проблеми залишилися. І, можливо, Яневський як фаховий історик розуміє їх значно краще за своїх колег — адже, скажімо, коли у грудні 1917 року російські більшовики вже де-факто розпочали війну проти УНР і збройно захопили схід України, у Києві продовжували вільно (бо ж свобода слова!) виходити газети, які закликали до повстання проти Центральної Ради та встановлення «диктатури пролетаріату» — звісна річ, у братерському єднанні з російськими пролетарями. Крім того, російські більшовики категорично заперечували факт інтервенції своїх сил — мовляв, в Україні точиться «внутрішній збройний конфлікт». Тож Яневський вирішив не повторювати фатальних помилок Грушевського і Винниченка — й отримав за це по повній програмі...
А от на Радіо «Вести» своїх яневських немає. І практично ніхто зі слухачів не обурюється, що ця радіостанція охоче закликає в прямий ефір різного роду російських группенфюрерів... перепрошую, поставлених Путіним на високі посади колишніх діячів мистецтва, а нині — пропагандистів «Русского мира». Така вже у неї репутація. От і зараз — в ефірі «Вестей» був довічний голова Союзу кінематографістів РФ, президент Російського фонду культури, академік, невіглас, лауреат, кавалер і запеклий русофоб Нікіта Міхалков.
Щодо останнього я не обмовився. Згадаймо фільм Міхалкова «Стомлені сонцем-2. Предстояння», де одним із ключових епізодів є оповідь про курсантську роту, яка, мовляв, повністю загинула у своєму першому бою, бо була погано озброєна й підготовлена. Насправді озброєні кремлівські курсанти були новими самозарядними напівавтоматичними гвинтівками, а не трьохлінійками, і мав кожен із них гранати та пляшки з «коктейлем Молотова», отже, не були беззбройними перед танками. Курсанти зовсім не виглядали безпорадними дурниками, якими їх показує фільм. Курсантський полк добре провоював два місяці (і які — жовтень-листопад 1941 року!), а потім був розформований; старшокурсники одержали лейтенантські звання і були відправлені в частини діючої армії, а командно-викладацький склад і півтори сотні курсантів молодших курсів, які не загинули і не були поранені, повернулися до училища. Загинула практично повністю тільки одна рота. Й зовсім не так, як у фільмі. Її доля описана у повісті російського письменника-фронтовика Костянтина Воробйова «Вбиті під Москвою» й опублікована 1963 року Твардовським у «Новом мире». Рота воювала кілька днів, а зовсім не 15 хвилин, була врешті-решт кинута напризволяще командуванням, а відійти не могла (у повісті глухо — з цензурних міркувань, тоді інакше не можна було — сказано, що з тилу роту «контролювали» солдати НКВД, тобто загороджувальний загін). Костянтину Воробйову можна вірити: він сам був кремлівським курсантом, сам там воював, потрапив пораненим до полону, втік із табору і партизанив. А от Міхалкову вірити не можна — бо заради ефектного показу крові й кишок він оббрехав полеглих російських хлопчаків.
Так от, оцей «борець за святу Русь», а насправді — русофоб, заявив у ефірі «Вестей», що «повернення Росії Криму — це торжество справедливості», а на додачу наговорив три мішки гречаної вовни про «українських нацистів». Утім, варто навести кілька цитат із сайту «Вестей».
«После того, как развалился СССР, на месте Кравчука я бы сам предложил честную акцию — возвращение исконно русской земли Крыма России. Так было бы честно и правильно. Это мог бы сделать Ельцин. Но он этого не сделал. Когда Крым в 56 году подарили Украине, это было как переставить диван в другую комнату. Все равно все рядом. Но потом все развалилось».
Цікаво: якщо Крим був завойований Російською імперією практично одночасно з частиною Польщі та Литвою, отже, й останні — «исконно русские земли»? Про Україну та Білорусь, Естонію та Латвію я мовчу... І, до речі, «подарували» Крим Україні 1954-го, а не 1956 року, з тієї простої причини, що після депортації звідти корінних народів і заселення півострова росіянами там панували злидні й голод. «Все розвалилося» не «потім», а після депортації кримських татар, й Україна 1954 року отримала руїну...
А ще Міхалков заявив, що «Майдан — это была справедливая акция против тупого правительства Януковича, и я всеми руками был бы с Майданом», — забувши, що перед цим стверджував: «Януковича Украине послал Бог». І додав: «И так же справедливо это могло закончиться, если бы 21 числа подписанные документы были выполнены. В сентябре Януковича бы уже не было, а была бы легитимная, избранная народом власть». Знов-таки, Міхалков продемонстрував своє феноменальне невігластво: президентські вибори за угодами від 21 лютого мали відбутися не у вересні, а «не пізніше грудня 2014 року». Цікаво, навіщо надавати невігласові стільки ефірного часу? Бо він із «самої» Москви?
І взагалі — як можна забути, що Міхалков не раз наголошував: «Для меня Россия и Украина — одна страна. Могут быть два разных государства, но страна одна». А ще він говорив, що українці та росіяни — «части одного «Русского мира» и должны соединиться...» Нічого не нагадує з репертуару Геббельса і Ко стосовно Німеччини та Австрії? Утім, не тільки: щось схоже говорили нацисти з приводу Німеччини і більшої (німецькомовної) частини Швейцарії, от тільки влада Швейцарії (нейтральної, до речі) під час війни не надавала ефіру пропагандистам таких ідей, навіть якщо вони були із «самого» Берліну. Чому? Мабуть, у швейцарців було інше уявлення про журналістику, ніж у тих, хто охоче дозволяє використовувати ефір України для війни проти самої України.
