Деякі глядацькі враж ення від стилю нашого телебачення

Пишу в газету «День», виходячи з уявлення, що телебачення є одним з дієвих засобів масової інформації.

Щодо професійної майстерності подачі матеріалу на українському ТБ, можна висловити багато докорів і побажань. Проте, гадаю, що це справа фахівців. Але є громадські аспекти цієї проблеми, на які наважусь звернути увагу просто як глядач.

Інформаційна цінність друкованих ТБ-програм дуже мала. Із загальних назв передач, як наприклад, «Закон є закон» (УТ-1), «Основи» (УТ-2), «На сьомому небі» (ICTV), «Діалоги» (25-й канал, «Нарт»), «Бути жінкою» (НТУ, ТV Табачук), «Дзвони Києва» (ТРК «Київ») глядачі не розуміють, про що ж саме піде мова в конкретній передачі.

Ображає відсутність елементарного такту й культури в поданні матеріалу, про що свідчить не завжди хороша дикція ведучих. Часто-густо заради збільшення кількості інформації ведучі говорять скоромовкою, через що втрачається нормальне сприймання матеріалу глядачем. Треба бути фокусником, щоб встигнути записати зміст яких-небудь оголошень, номери телефонів студій, багатоцифрових банківських рахунків. У переважній більшості випадків телефони або адреси відповідальних осіб зовсім не наводяться. Такий формальний підхід до потреб споживача свідчить, швидше, про власне самозадоволення, а ніяк не про глядача.

Таке враження, що немає наглядового громадського механізму й за використанням ефірного часу ТБ, виходячи з інтересів суспільства. Про необхідність введення цього механізму свідчать багато прикладів. Так, 37-й канал ТБ («Ютар») будує найбільшу частину своєї програми з трансляції програм московського ТБ-6, включаючи навіть комерційну рекламу (!). Вдається до цього й канал «Інтер» у своїй співпраці з ГРТ. А чому тільки з ГРТ і ТБ-6, нехтуючи популярними європейськими каналами (звичайно, окрім футбольних матчів)?

Дуже мало подається на ТБ документальних вітчизняних матеріалів про Україну, які могли б бути використані не лише в освітніх цілях, але й для паритетного обміну програм з зарубіжними ТБ (історичних та культурних скарбів українських музеїв і храмів, природних, етнічних та культурних надбань тощо).

Хай вибачають мені творчі працівники вітчизняного ТБ за деякі узагальнення, але здається, що ТБ має бути носієм не лише загальної, але й професійної культури.

Варто, щоб пані Н. Лігачова — критичний оглядач українського ТБ — розглядала стан і проблеми ТБ також з позицій громадськості, повернувши в цей бік свій авторський хист та гостре журналістське перо.

З повагою і пошаною до газети «День»

Раїса КОРОЛЬОВА, лікар,
Київ