«Iнформаційна війна дозволяє економити на військових засобах»

Цього року Ригу було обрано культурною столицею Європи. Це — започаткована Європейським Союзом ініціатива, в рамках якої одне з міст країн-членів ЄС на рік стає центром культурного життя континенту. Як повідомляв «День», у столиці Латвії планують провести понад 200 культурних проектів та заходів (див. статтю «Рига — культурна столиця Європи 2014 року», «День» №7 від 17—18 січня ц.р.). В Україну представити проект «Рига-2014» приїхала депутат Ризької думи, екс-міністр культури Латвії й колишній головний редактор найбільшої латвійської газети Diena (латиською «День») пані Сарміте Елерте. Зустріч відбулася у Національному художньому музеї України в рамках латвійської виставки «Наш шлях до незалежності». За словами пані Елерте, головна мета проекту — спростувати стереотип про «високу культуру», до якої причетне лише вузьке коло митців та інтелектуалів. «Культура — це ми» — одне з гасел програми «Рига-2014», яка має на меті залучити якомога ширше коло гостей. Вони зможуть не лише відвідати численні виставки та вистави, а й відчути себе безпосередніми учасниками подій. Про культуру, яка, на думку Сарміте Елерте, є головним засобом формування національної ідентичності, а також про медіа-середовище Латвії та України «День» поспілкувався з гостею після завершення показу.

— Пані Елерте, як і Україна, Латвія зазнає потужного пропагандистського впливу з боку Росії. Як ви йому протидієте?

— Усі ми сьогодні перебуваємо у стані інформаційної війни. І хоча у випадку українських подій вона набула якогось просто істеричного та абсурдного вигляду, розпочалося все набагато раніше. 80% росіян, які підтримують політику Путіна, — результат цієї війни. Стан суспільства сьогодні нагадує мені період напередодні Першої світової... Розгортається боротьба за уми людей. Пам’ятаю ще минулорічні заяви російських військових про те, що інформаційна протидія є важливим елементом сучасної війни. Якщо вдається переконати місцеве населення, то на, власне, військових засобах можна зекономити. Сьогодні ми бачимо, як реалізується цей механізм. У дещо іншій формі процес розпочався ще після війни у Грузії, яка, на мій погляд, стала одним із перших кроків до відновлення російської імперії. Сьогодні Москва намагається створити враження, що Україна — це failed state, що вона не здатна захистити власну територію й гарантувати безпеку громадян. Цікаво, що аналогічні месиджі з’являлися також щодо Латвії та Естонії. Зокрема, серед коментарів до статей в Інтернеті можна знайти ідентичні анонімні повідомлення латиською та естонською мовами, в яких відстоюють цю думку. Мета інформаційної війни — посіяти серед громадян страх, переконати їх, що на свою державу, на уряд покладатися не можна.

Що можемо протиставити цьому? Під час подій у Криму Латвія відключила канал «Россия-РТР», і це був цілком законний крок. Росія часто апелює в таких випадках до права на свободу слова, але тут це недоречно — адже йдеться про пропаганду, спрямовану на те, щоб знищити демократію. Демократія ж має право й повинна захищати себе. Не можна дозволяти використовувати нібито демократичні права для знищення демократії! Ми пам’ятаємо, як прийшов до влади Гітлер — його обрали демократичним шляхом... Звичайно, лише забороною російських каналів справі не зарадиш. У тому, що стосується медіа, потрібно сказати про дві важливі речі. По-перше, слід підвищувати професійний рівень журналістів. Їхній обов’язок — спростовувати брехню, але вони не можуть самі стати інструментом пропаганди. По-друге, особливої підтримки потребують суспільні медіа. Чудово, що є приватні ЗМІ, які роблять свою роботу, розуміючи цінності і завдання журналістики. Але суспільні медіа — це та гарантія надання громадянам правдивої інформації та забезпечення обміну думками, про яку повинна потурбуватися кожна держава. Це — інвестиція в її безпеку. Але найголовніший інструмент протидії — та робота, яку поступово повинна зробити кожна країна, відповідаючи на питання про свою ідентичність та історію. Потрібно вкладати гроші не лише у військо, а й в культуру, мову, школи. Таким чином ви створюєте своєрідну імунну систему, яка зможе протистояти ворогам.

«ЖУРНАЛІСТ — ЦЕ НЕ ЛИШЕ МІКРОФОН»

— На прикладі України бачимо, що ЗМІ, які намагаються дотримуватися стандартів професії, у протистоянні з ворожою пропагандою опиняються у наперед програшній позиції. Доходило до того, що деякі журналісти, намагаючись продемонструвати власну «нейтральність», запрошували в студію терористів...

— Це дуже непросте питання. Уявімо собі, що в кінці 1930-х років журналісти запросили на радіо Гітлера, який каже: «Я думаю, що євреїв слід вислати з Європи», а його візаві заперечує: «Ні, мабуть, не варто все-таки цього робити». Це ж — дуже нейтральна журналістика. Але ніхто не скаже, що це — демократична журналістика! Я переконана, що журналіст має право на цінності. Він має право відстоювати незалежність і територіальну цілісність своєї держави. Ніхто не може змусити його інтерв’ювати терористів. Ніхто не зобов’язував американських журналістів інтерв’ювати Бен Ладена. Звичайно, не завжди просто визначити, де пролягає ця межа між громадянською позицією та журналістськими стандартами. Кожного дня в дорозі я слухаю Бі-Бі-Сі — вони доволі часто розповідають про Україну. Нещодавно чула репортаж із Донецька. Серед респондентів були й ті, хто вважає, що Донбас має об’єднатися з Росією, але Бі-Бі-Сі не запрошує до слова людей, які стріляють. Вони намагаються зрозуміти настрої місцевого населення. Водночас журналіст — це не лише мікрофон. Новини потрібно подавати у певному контексті. Якщо ви даєте слово якійсь бабці, яка хоче жити разом з Росією, в кінці матеріалу потрібно також надати інформацію про соціологічні дослідження, які б пояснили слухачам, скільки насправді мешканців Донецька підтримують єдність України, а скільки — симпатизують сепаратистам.

У газеті Diena ми свого часу написали програму того, якою б ми хотіли бачити Латвію. Саме на ці принципи й опиралися у своїй роботі журналісти видання. Ми мали свою позицію й давали подіям власну оцінку. Звичайно, при цьому слід відділяти коментарі від новин. Водночас публікуватися у газеті могли й ті, хто мали протилежне бачення. Обов’язок журналіста — дати можливість читачеві зрозуміти всі важливі точки зору й відтворити контекст.

«РОСІЯНИ У ЛАТВІЇ НЕ ХОТІЛИ ВЧИТИ ЛАТИСЬКУ МОВУ»

— Дипломат і письменниця Анна Жигуре у нещодавньому інтерв’ю «Дню» (див. №87 від 16—17 травня ц. р.) розповіла, що у Латвії існує певна інформаційна розділеність суспільства: латиськомовні та російськомовні громадяни ніби існують у двох різних медіапросторах. А як латвійські ЗМІ розповідали про останні події в Україні?

— Друкована преса у Латвії значною мірою втратила своє значення — найбільші аудиторії збирають інтернет-медіа. Найбільший у країні портал DELFI має латиську і російську версії. У обох — події в Україні завжди на першій сторінці. Така сама ситуація і в інших виданнях — незалежно від того, якою мовою вони виходять. Навряд чи можна говорити, що всі російськомовні мешканці Латвії живуть у іншому інформаційному просторі. Під час окупації Криму в країні провели соціологічне дослідження: 72% латвійців висловилися проти того, що відбувалося, 7% — підтримали дії Росії. З російськомовних 37% — проти, 43% — за. З одного боку 37% — небагато, але якщо згадати позицію більшості громадян Росії, то це не так і мало. Водночас якщо подивитися на вікові групи, то більшість латвійських росіян віком 18—24 роки засуджує дії Путіна в Криму, тобто вони живуть поза простором російської пропаганди. Ймовірно, ці люди отримують інформацію з двомовних або латиськомовних ресурсів.

— На початку 1990-х ситуація у Латвії значною мірою нагадувала українську — у вас також залишилися жити багато росіян, зокрема колишніх військових. Як вдалося вирішити проблему внутрішньої інтеграції?

— Не можна сказати, що цю проблему вже вдалося вирішити. Неможливо за 20 років змінити те, що було зроблено впродовж 50 років. За часів СРСР через Латвію пройшло близько півтора мільйонів росіян, із них 750 тисяч залишилися у нас жити постійно. Це — третина населення. За 20 років незалежності ми зробили кілька дуже важливих кроків, зокрема — освітню реформу. На жаль, у Латвії й досі функціонують чимало російських шкіл, але сьогодні принаймні 60% предметів у них мають викладати латиською мовою. Таким чином нині вся молодь більш-менш знає державну мову. На початку 1990-х ми мали з цим великі проблеми, бо місцеві росіян не хотіли вчити латиську. Крім того, найбільші суперечки зазвичай розгортаються довкола історії, тому саме цьому предмету потрібно приділяти особливу увагу. Її інтерпретація може бути різною, але потрібно принаймні з’ясувати правдиві факти.

— На вашу думку, чи може Росія використати свою «п’яту колону» в Латвії так, як вона це зробила в Україні?

— Дійсно, така робота відбувається, і у нас її вплив повсякчас відчутний. Маргінальні проросійські організації, які функціонують у Латвії й мають очевидні зв’язки із Москвою, віднедавна активізувалися. Тому ми повинні бути уважним, але я дуже сумніваюся, що найближчим часом вони зможуть у якійсь формі повторити українські події в Латвії або Естонії.

«НЕХТУВАННЯ КУЛЬТУРОЮ — «ДИТЯЧА ХВОРОБА» ПОСТРАДЯНСЬКИХ КРАЇН»

— Яка роль культури у процесі пошуку порозуміння?

— Подивімося, які критерії утворюють націю і відповідно національні держави (а історія показує, що демократія можлива лише у національних державах — недарма Договір про Європейський Союз засвідчує повагу до національної ідентичності кожної з країн-членів). Насправді їх зовсім небагато: мова, культура, історія і ландшафт. Таким чином культура є частиною фундаменту, який дозволяє нації та державі сформувати власну ідентичність. Для багатьох латвійців, як і для українців, раніше було властивим уявлення, що культура — це щось неважливе. Як на мене, тут йдеться про «дитячу хворобу», до якої схильні всі пострадянські країни. Європейці ж завжди переймалися власною культурою, бо розуміли, що вона є стрижнем нації.