Люди зі сталі?

Коли доводиться дуже часто спостерігати вітчизняних політиків у всіляких ток-шоу, раз-у-раз дивуєшся їхній дріб’язковості, примітивності, обмеженості, неприкритому егоїзму, корисливій осторозі, дефіциту моральних і вольових якостей. Їх неможливо поважати, їм украй важко довіряти. Але, на щастя, інколи трапляються приємні винятки. Нещодавно на телеканалі «Чорноморська» у програмі Валентини Сюмар виступав заступник голови меджлісу кримськотатарського народу Ахтем Чийгоз. Він нещодавно повернувся з асамблеї ООН у Нью-Йорку й поділився своїми міркуваннями про те, що відбувається зараз. На його думку, нині російська влада посилено транслює своєму населенню, що їй плювати на міжнародні санкції. Але це не так. Зараз з боку російської верхівки йде більше агресії, тому що їм не вдалося всіх купити в Європі. Та й російський бізнес вельми чуйно реагує на те, що відбувається. 2014 року російські фірми побігли з грошима до Криму, а потім зупинилися. У них уже немає оптимізму. Чийгоз сказав: «Думаю, ми правильно йдемо. Якщо ми діятимемо в усіх перспективних напрямках, то досягнемо успіху». На думку Ахтема Чийгоза, 2014 року в усіх громадян України в Криму був шок. Але шок минає. Люди поступово починають підключатися до різних форм боротьби. Я цілком поділяю переконання представника Меджлісу: «Без повернення Криму Україна ніколи не відбудеться як повноцінна держава». Є й відрадні явища з погляду політика: «Сьогодні помітно, що йде процес консолідації влади й суспільства України в питанні Криму». Валентина Сюмар запитала гостя, як він ставиться до слів одного нашого міністра, що Донбас і Крим — це «обтяжлива ноша для України». Чийгоз порадив міністрам добре думати перш ніж робити публічні заяви. Ні, не Донбас і Крим, а міністри-корупціонери — справжня обтяжлива ноша для України. А якщо до «нечистих рук» додати ще й інтелектуальну тупість і політичну малограмотність, ноша стане зовсім непідйомною.

ЛЮДИ ЧЕСТІ Й ОБОВ’ЯЗКУ

Насамкінець Ахтем Чийгоз сказав про своє бажання найближчим часом разом з Ільмі Умеровим повернутися до Криму, де їх, швидше за все, знову кинуть за грати. Мотивацію цих людей пояснив лідер народу Мустафа Джемілєв: «Вони роблять те, що вважають за необхідне, не думаючи про наслідки для себе особисто». Саме так. Шкода, що в українській політиці таких людей одиниці, а нам потрібні хоча б сотні. Чийгоз і Умеров — люди честі й обов’язку. У цьому сенсі вони нагадують типаж українського націоналіста, людини, яка пройшла в’язниці, табори, жорстокі умови боротьби, але не зламалася й не розчарувалася у своїх принципах. До речі, їм Бог допомагає, дає довголіття, здоров’я і ясний розум. Українські націоналісти, якщо їх не вбивають, живуть дуже довго, середній вік — 90 років. Нещодавно до Львова на презентацію своєї книжки з Брюсселя приїхав відомий діяч націоналістичного руху Омелян Коваль. Йому, між іншим, 96 років. Останній командувач УПА Василь Кук помер на 95-му році життя, а нещодавно відійшов у вічність на 92-му році ветеран УПА Володимир Караташ. Кілька років тому на мене велике враження справив вірш, написаний кримськотатарським школярем Азізом, учнем 6-го класу.

Учителі

Писать, читать та рахувати

Мене навчили вчителі.

Вони для нас, як мама й тато,

Най-найдорожчі на Землі.

А ще вони мене навчили

Любити мову чарівну,

В якій — Дніпро,

в степах — могили,

Козацькі стражі в давнину.

Любить навчили Україну,

І хай там що, біда нехай,

Ії ніколи не покину,

Вона для мене — рідний край!

Це дуже добре, що наші вчителі змогли прищепити любов до України кримськотатарським дітям. Але було б зовсім чудово, якби це святе почуття вдалося прищепити деяким керівним українцям. А поки в нашій політиці панує цинізм і байдужість до долі Вітчизни.

СУМНІВНА ЛЕГІТИМНІСТЬ

На каналі «1+1» в програмі «Право на владу» обговорювали останні події на окупованій частині Луганської області. На думку заступника міністра у справах тимчасово окупованих територій Юрія Гримчака, самозваний лідер так званої ЛНР Ігор Плотницький втік до Москви. Луснула вигадка російської пропаганди про «народного вождя», обраного людьми Луганська.

Журналіст Юрій Дехтяренко висловив занепокоєння тим, що ніхто в Україні ніяк не відреагував на події в «ЛНР».

Зрозуміло, що йдуть якісь розбірки у банці з павуками, але важко сказати, як цим усім скористається Кремль і як він розіграє цю карту.

Інша річ, що з втечею одного з підписантів Мінських домовленостей вони втрачають останні залишки своєї сумнівної легітимності.

Нардеп Сергій Висоцький стверджував, що триває консолідація «ДНР-ЛНР» під управлінням Москви.

Нардеп Андрій Білецкий висловив думку, що, можливо, Плотницький ще повернеться до Луганська. Ми могли всім цим скористатися, поліпшити свої позиції, але нічого не зробили.

Ведуча Наталія Мосійчук знову почала ставити не до діла незграбні запитання. Знову щось дивне віщав Гримчак, затикаючи рота Білецкому, який один з небагатьох говорив дійсно зі знанням справи. За дефіциту аргументів Мосійчук довелося апелювати до своєї гендерної приналежності: «Я тут одна серед вас жінка». Навряд чи хтось у студії сприймав її як чоловіка. Чи треба було підкреслювати очевидне? Урешті-решт двом профанам, Гримчаку й Мосійчук, удалося змусити Андрія Білецького замовкнути. А шкода. На відміну від тилових «героїв», Білецький воював і воює й бачить ситуацію на Донбасі з передової. Чим і цікавий. Ну а Мосійчук, схоже, просто погано розуміє проблематику, яку береться модерирувати. Чомусь раптом звинуватила Білецького в «демагогії». Вона хоч знає значення цього слова? Роман Безсмертний назвав Мінські домовленості в юридичному сенсі нікчемними. Їх намагається приватизувати Віктор Медведчук.

Михайло Чаплига, представник пані Лутковської, почав розповідати, що Медведчук — це «наше все», наш «добродійник» у справі обміну полонених. Йому заперечив Сергій Висоцький: «Медведчук поставлений Кремлем на обмін полонених і заручників, щоб «вижимати» з України політичні поступки».

ПРИСМАК КАРИКАТУРНОСТІ

Андрію Білецькому все-таки вдалося подати голос у студії, й він сказав про те, що наші надії на миротворчу місію на Донбасі наївні й контрпродуктивні. Ніде й ніколи миротворці не відновили суверенітет і територіальний статус-кво. Вони лише заморожують конфлікт на довгі роки. На Білецького «напав» ведучий Сергій Іванов (луганець), мовляв, навіщо звільняти Донбас, якщо це депресивний регіон з переважно антиукраїнським населенням. Білецкий заперечив, що Донбас — це не Сталінград, в ОРДЛО збережено 90% житлового фонду. І «годувати» Донбас не доведеться, він сам себе прогодує за певної нашої допомоги. Та й зараз усі соціальні виплати на Донбасі все одно висять на Україні. Ми утримуємо цю територію, не контролюючи її. До речі, Слов’янськ, Краматорськ і так далі теж були під окупацією «антиукраїнськими», а після звільнення стали нормальними українськими містами. Але, зрозуміло, з людьми треба працювати й чим складніша ситуація, тим працювати треба більше. Це якраз те, чого наша влада дуже не любить. Але треба, треба...

На «Еспресо TV» виступали два політологи — Олександр Палій і Михайло Басараб. Виступ Палія нагадав мені пісеньку часів піонерського дитинства: «Эх, хорошо в стране советской жить». Пам’ятаю, як уже в Київському університеті мій однокурсник сказав мені: «Якби не читав радянських газет, то не здогадався б, як ми добре живемо». Спасибі Палію, розкрив очі, як усе чудово в Україні, яка у нас правильна, непогрішима влада. Михайло Басараб висловлювався зважено й об’єктивно, віддаючи належне позитиву в діяльності влади (зрідка він трапляється), але й не згладжував гострих кутів. Тому в його оцінках не було присмаку карикатурності, як у колеги Палія. Урешті-решт, телеглядач — не дурень і бачить усе, що відбувається довкола...