Маленька людина — за кадром
Коли перше гостре відчуття несправедливості того, що відбувається, пройшло, я подумала, що приклад Герасим'юк — досить феноменальний в нашій журналістиці. Ольга — той професіонал, у якого і творчий потенціал, і честолюбство гармонійно — а не за рахунок один одного — співвідносяться з бажанням щось у цьому світі змінити за допомогою ТБ. Змінити для людей і в ім'я людей — як героїв своїх передач, так і тих, хто історії цих героїв дивиться, слухає, і, можливо, проймаючись співчуттям, стає (хоч би на одну мить або на один вчинок — або невчинок) чистішим і м'якшим сам.
Поклавши руку на серце, навряд чи багато хто з нас, колег Ольги, зможе сказати й про себе, що ними в їхній журналістській кар'єрі рухає в тому числі й мотив Благодіяння. І в цьому випадку мова не про чесність, принциповість тощо. Бо жорсткість і старанність у пошуках правди — аж ніяк не синоніми до просто доброти і сердечності, співчутливості до тих людей, про яких пишемо, говоримо, знімаємо... Хтось сказав, що легше думати про благо всього людства, ніж однієї людини — поряд. І журналісти, можливо, як ніхто інший часто стикаються з цим у собі. Навряд чи ця черствість буває тільки від звички або егоїзму, або елементарної замордованості темпом і кількістю роботи. Напевно, іноді — це й своєрідна спроба захистити свою власну особистість. Якщо пропускати через себе весь біль, з яким журналіст стикається за родом своєї професії — можливо, недовго протягнеш і сам. Це реальність, і ніхто нікого не має права судити. І все ж, коли стикаєшся раптом із оголеною, не одягнутою в броню відсторонення, душею свого колеги-журналіста — це обпікає. І змушує зазирнути в себе — якою б безрадісною не була відповідь.
І ще одну проблему розкриває ця ситуація. Коли про ЗМІ кажуть як про четверту владу, мають на увазі владу громадської думки, рупором і одночасно зведеним курком якої преса ніби і є. Але насправді про яку владу громадської думки в нашому посттоталітарному суспільстві може йтися, якщо жодна з найгучніших публікацій ЗМІ (як із тих, що зачіпають інтереси олігархів і політиків, так і тих, що говорять про інтереси простих людей) ні для кого і ніде не служить сигналом до «вживання заходів», як казали в старі добрі тоталітарні часи (крім хіба що «заходів», у тому числі й судових, проти самих журналістів). І про яку свободу слова можна в нашій країні говорити, якщо вона, по суті, самодостатня, якщо вона потрібна, загалом-то, одним журналістам — і то в основному в інтересах задоволення своїх професійних амбіцій?
Я не знаю, як це поєднати: ЗМІ як «поле битви» різних точок зору, і ЗМІ — з етичним іміджем адвоката народу, інструменту тиску простих громадян на владу? Я не знаю, чому із зростанням нашої демократії права та інтереси конкретної людини цікавлять суспільство і владу ще менше, ніж за тоталітаризму. І чому відчуття гвинтика — в колісниці історичних битв, поразок і перемог кланів, кандидатів, олігархів — стає для більшості з нас визначальним відчуттям життя? Преса вже зовсім не сприймається захисником і останньою надією на торжество справедливості. Тим паче, що зараз, крім усього іншого, на кожне видання або студію знайдуться інші газети, радіо, ТБ, які висловлять іншу точку зору. А правда та інтереси реальної людини при цьому залишаться самі знаєте де.
Не безпосередньо, але деяким асоціативним — і дуже примітним чином! — подібні глобальні зміни у ставленні до Людини «ілюструють» локальні зміни формату передачі «Люди» (ICTV).
Колишній керманич програми — Андрій Цаплієнко — ще не знайшов себе в студії інтерівського «Утречка». Природності й розкутості стало більше, але поки що не вдається Андрієві відірватися від вельми банальних текстових заготовок «ні про що», призначених для зв'язки рубрик передачі. Вистрибнувши зі свого колишнього іміджу, в «Утречко» Цаплієнку поки що не вдається внести свій особистий, авторський шарм і погляд людини, яка дещо бачила й зрозуміла в цьому житті. А ось «Люди» після того, як він пішов, явно втратили. Викликає сумнів уже сам новий каркас передачі, вибудований ніби на протиставленні Техногенності цивілізації (що символізується комп'ютерними примочками) і Єством природи, людини. Думка і в плані концептуальному, і в плані дизайнерського рішення вже дуже не нова, щоб не роздратовувати запізненням свого впровадження в програму, в якій до того найціннішою саме й була певна патріархальність і спокійно-оповідна грунтовність у портретуванні героїв. Та й пошук людей, не те щоб гідних, але справді цікавих для телеока, був у колишній програмі більш ретельним.
Для нового ведучого Павла Кужеєва інтерес до конкретної людини став явно прохідним — тому й нарисові замальовки в останніх передачах виглядають такими ж. Наприклад, розповідь про львівського годинникаря Петра Красуня, що весь складався з банальностей за відсутності будь-якої інформації для роздумів, або матеріал про членів команди українського корабля — своєрідного плаваючого складу-магазину. Звичайно, варто було журналістці «Людей» пливти в Атлантику, щоб ставити боцману запитання виключно на кшталт «А ваші домашні не ревнують до океану?» і «Чи є у вас свої прикмети, не відомі молодим?». Мабуть, винятком стало лише інтерв'ю з Матвієм Ганапольським у останньому випуску «Людей», в якому журналіст Юлія Жмакіна змогла спрямувати бесіду з відомою особистістю в нетривіальне русло.
Акцент же зараз у проекті перенесено на сюжети проблемні — як, наприклад, затіяний разом із Українською правничою фундацією цикл передач про права людини в області охорони його здоров'я. Що ж, зміна формату передачі — річ сама по собі позаоціночна. Але, на жаль, значущість і умоглядність міркувань про речі глобальні в авторських підводках Павла Кужеєва явно контрастують із сюжетним наповненням передачі: й з її проблемно-інформаційними матеріалами й з більш відповідними до стилю цих підводок, але малопрофесійно зробленими портретними замальовками. В результаті — стильова каша, інформаційні діри і відсутність чогось духовного, ціннісного наповнення передачі, якого цілком природно від подібного проекту чекати.
Як не дивно, останнє цього телетижня було присутнє в, здавалося б, суто арт-програмі «Фотограф» (СТБ). Розповідь фотохудожника Рити Островської про те, як вона знімала жителів маленького провінційного містечка, була нехитра й пронизана такою теплотою і любов'ю до цих людей, що у мене в якийсь момент став клубок у горлі. Відповідними розповіді були й її роботи — зняті в особливій техніці чорно-білі фотопортрети, частіше старих і дітей. У тому, про що говорила фотохудожниця, не було пафосу або якихось узагальнюючих думок. Були просто гранично конкретні ситуації, історії її знайомств зі своїми героями. І була щирість людини, яка відображає десятки, сотні доль і очей, знятих її камерою, не лише на фотоплівці, але й у своїй душі. «Я пам'ятаю абсолютно всіх, кого я знімала, — сказала Рита Островська. — Я не забуваю нікого».
Хітом тижня, звичайно ж, став сюжет у рубриці «Без коментарів» у «Вікнах» (СТБ) про шикарне святкування нашим політбомондом чергового -річчя ленінського комсомолу. Особливо душевними були таблички, поставлені на столах, що ломилися від заливної осетрини, ікорочки, горілочки та іншої смакоти: «Відділ робочої та сільської молоді», «Відділ М», «Управління справами»... За цими столами щось жваво і весело обговорювали політики зі знайомими всім обличчями (в тому числі й ті, хто любить із трибун говорити про біди народу), монументально височів Олександр Ткаченко із зіркою Героя на грудях... Встик із цим сюжетом ведучий «Вікон» Олександр Радченко навів статистику: в Україні 80% населення офіційно вважаються бідними. Потім у «Вікнах» повідомили — вустами віце-прем'єра Миколи Білоблоцького — що нарешті ми дізналися, кого ж більш за всіх(!) хвилюють проблеми зубожіння. Виявляється, «...перш за все керівництво (країни), тих, хто безпосередньо відповідає за заходи і здійснення програм»!
Все це в ефірі було зроблено так елегантно, переконливо і віртуозно, що не можна не помітити: СТБ, навіть придбавши ніби подвійну близькість до Президента, втім, поки що залишається каналом із більш, ніж у інших, вільним і розкутим поглядом. Особливо це кидається в очі на тлі перестраховок у ефірі каналів загальнонаціональних, наприклад, «Інтеру». В його «Подробицях» міжнародна інформація за кількістю та масштабом подачі вже давно підмела під себе новини внутрішні. Так воно, звичайно, спокійніше, ніж щоразу гадати: чи попадеш у точку останніх вказівок, дружб, інтересів тих, хто контролює лояльність наших ТБ-каналів до гаранту як Конституції, так і їх оптимістичного існування.
№208 30.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
