Про труднощі росту журналістики аргументів
Так що нині журналістів навчають не «тиснути», а «аргументувати». Що, в принципі, уже прогрес, як непогане й саме бажання увійти в демократичну оболонку — іноді, буває, і вдяганка починає диктувати звички... А раптом станеться колись таке і в нас?! Говорять же нам західні журналісти, що ми надто багато хочемо від своїх груп впливу й урядів, забігаючи наперед...
Отож, у «Праві вибору» («Інтер») — у програмі, яка одна з небагатьох намагається виробляти саме нові для вітчизняного ефіру технології у полемічному ключі — минулої середи були Іван Чиж та Олександр Мороз. Поява Сан Санича в ефірі — це вже подія, за що окреме спасибі. Стало очевидно, наскільки нині лідер СПУ порожній. Адже тільки під час, так би мовити, особистих зустрічей телеглядач може пересвідчитися, зрештою, і в тому, що ніщо людське не чуже і демонізованим владою її опонентам. А саме: і риторика, і застарілі пояснення нових реалій... І, може, не слід журналістам, Ірині Геращенко і Олександрові Мельничуку, які є одними з-поміж найпрофесійніших на каналі, давати таку жорстку установку щодо того, що може звучати в ефірі, а що ні?.. «Синдром Піховшека» — з його роллю не рефері, а «резюміста» (від слова «резюме») у суперечках політиків — не найдемократичніший і не найкращий зразок для наслідування. Не тільки жанр «Права вибору» входить у суперечність з такою установкою: коли на екрані два політики з різних таборів, глядач все-таки чекає полеміки між ними (яку журналісти мали були б лише спрямовувати), а не подоби полеміки між політиками і... журналістами. І не тільки «різниця вагових категорій» ведучих передачі та їхніх гостей, коли першим найчастіше доводиться ніяковіти, оборонятися чи, зрештою, судорожно затикати «неправильним» гостям (як, наприклад, Н.Вітренко) рота — і в результаті все це видовище виглядає не дуже переконливим з точки зору «правильних» інтересів «Інтера». А й, зрештою, мета передачі — яка виразно полягає у пропаганді, відстоюванні певних позицій, але тонкими, нелобовими прийомами — як мені здається, досягалася б набагато вагоміше і з набагато меншою кров’ю, якби ведучі просто дозволяли «дістати» один одного самим опонентам: Чижеві і Морозу, Єханурову і Вітренко, комуністові Олексію Бабуріну і Борису Тарасюку, і т.п., і т.ін. А щодо «школи аргументування», яку мають пройти журналісти... Ну, по-перше, все-таки тоді потрібен інший жанр: чи то прес-клубу, чи то, хоча б, просто інтерв’ю. З іншого боку, уміння грамотно зіштовхнути політиків лобами безпосередньо один з одним — це також високий клас професіоналізму, якому треба вчитися. І, може, варто творцям «Права вибору» спрямувати свої зусилля саме в це русло? Ну й, звісно, наскільки корисніше для програми, коли журналісти у певних темах мають можливість вести діалоги менш зашорено... Прикладом чого якраз і є остання передача з Бабуріним та Тарасюком з проблеми українсько- американських відносин.
До речі, згубність «синдрому Піховшека» виявилася дуже виразно в останньому «Епіцентрі» («1+1») , присвяченому темі все того ж тиску — але вже на саму пресу. Тема — актуальна, і у ній є про що поговорити. А смішно було тому, що сама по собі передача і те, як її вів (чи був змушений вести В’ячеслав — не так важливо) була значно виразнішою відповіддю на запитання: «А чи тиснуть? Хто? І як?», аніж усі відповіді усіх численних на цей раз гостей студії. Як тільки пан Піховшек починав метушитися у зв’язку з аргументами, що висловлювалися більш-менш незалежними політологами В.Полохалом та О.Дергачовим, — так відразу ставало ясно: на нього точно тиснуть. А зміст тих думок, які викликали у Слави гостре бажання або «замочити», або, хоча б, пом’якшити — вказував чітко: хто саме впливає, ну, і таке iнше. А найсмішнішим було те, що при цьому в передачі обговорювали заангажованість преси, вивівши за дужки ТБ і радіо... Втім, останнє, напевно, можна було б розцінити і так, що, мовляв, з електронними ЗМІ у нас і так все ясно... До речі, вже сама невибудованість, еклектичність, явна другочерговість багатьох питань, які ставали предметом обговорення у двох останніх «Епіцентрах», присвячених саме проблемам ЗМІ, — також свідчать про те, наскільки у цій темі багато підводних каменів для технологів «пропаганди аргументами». Як мовиться: і рад би, так гріхи, чи то пак, «незручність» багатьох нюансів для розвитку теми у «правильному» напрямку — не пускають... А може, варто було б просто спробувати «відпустити віжки»? У країнах старих демократій уже давно зрозуміли, що свобода говоріння ніколи не підриває основ, а, навпаки, лише знімає напругу і випускає пару. Якщо, звичайно, з економікою все більш-менш... Ну так, кажуть же, що уже все пішло в ріст...
До речі, настала пора подумати про ще один аспект свободи слова, яка так активно нині обговорюється: її співвідношення з т.зв. «державними інтересами». Ця проблема прозвучала нещодавно у нас — у зв’язку з критикою деякими нашими політиками первинних шести питань референдуму в ПАРЄ. Зараз же тема активно розкручується в Росії, особливо Сергієм Доренком — у зв’язку з апеляціями власників і керівників холдингу «Медиа-мост» до міжнародних і зарубіжних інституцій з приводу неправомірних, з їх точки зору, дій, вчинених проти них ФСБ і Генеральною прокуратурою Росії. Зокрема, минулої неділі уже як тільки не доймав Сергій Леонідович Доренко у зв’язку з виступом голови ради директорів «Медиа-моста» Ігоря Малашенка у Конгресі США напередодні візиту до Москви Білла Клінтона. Найпафоснішим же було запитання про те, а, мовляв, ви собі могли б уявити, щоб США звернулися з такого приводу до Росії?..
Ну що ж, звичайно ж, важко собі уявити, точніше, навіть неможливо, подібні звернення на рівні... держав. Та в тім-то й річ, що в дискусіях на цю тему дуже часто підміняються поняття. Адже журналістика — у своєму істинному значенні, тобто, коли вона не є державною пропагандою — насправді інституція не держави, а громадянського суспільства. Громадянського суспільства, у якого, по-перше, немає державних, національних, територіальних кордонів. По-друге, на чільному місці у якому стоять аж ніяк не державні чи національні інтереси, а права людини. Права, яким, до речі, саме інтереси бюрократії завжди і протистоять. Одним із невід’ємних прав людини є право на свободу слова і на отримання об’єктивної інформації про будь-які дії своїх урядів, держав тощо. І захищати ці свої права суспільство — зокрема, і преса — має право і повинне поза будь-якими рамками, тим більше, рамками «державних інтересів», що протистоять їм. Тобто, певна річ, ніхто не позбавляє права державу захищати свої інтереси (але виключно у рамках законів — про державну таємницю, про національну безпеку, територіальну цілісність, правоохорону тощо). Навіть більше, Європейська конвенція з прав людини визнає можливість обмеження свободи висловлення поглядів, а також отримання і передачі інформації та ідей державою в ім’я захисту здоров’я або моралі, репутації чи прав інших особистостей, запобігання розголошуванню конфіденційної інформації тощо. Однак подібні обмеження мають виконавчими структурами дуже серйозно аргументуватися, не на рівні пропагандистських тамтамів, а з точки зору законів права. До того ж будь-яка держава, що підписала основні європейські документи з прав людини, має бути готовою до можливості контролю європейськими інституціями подібних її рішень. І навряд чи може бути серйозно аргументована небажанiсть звертатися тим же представникам російського НТВ до міжнародних органiзацiй (Конгрес США, до речi, — не виконавча структура) у зв’язку з порушенням його прав. Так само, як, припустімо, право парламентаріїв — призначення яких полягає у поданні саме інтересів і думок різних сил у суспільстві, з метою запобігання монополізації впливу однієї сили — висловлювати у європейських інституціях відмінну від офіційної точку зору також бачиться безперечним. Інша справа, що спроби обмеження свободи висловлення поглядів, подачі об’єктивної інформації, апеляцій до міжнародного співтовариства — звичайна практика всіх держав світу, в тому числі і найдемократичніших. З однією лише різницею: у країнах демократії зазвичай до цього «не пристібуються» самі журналісти — чудово розуміючи всю казусність подібних альянсів і маючи за спонуку необхідність збереження свого головного (там, у них) капіталу: репутації. На жаль, може, у тому й полягає різниця між країнами демократії та іншими країнами, що в останніх репутації, зокрема і журналістів, заробляються зовсім інакше... Точніше, навіть, не репутації — а привабливість для роботодавців.
І хоч на початку цих нотаток ми зауважили деякий рух наших «прагматиків» до «демократичних оболонок» — досвід повернення «Вістей тижня» Миколи Канішевського в ефір телеканала
«ТЕТ», котрий став власністю структур, близьких до Г.Суркіса, В.Медведчука, М.Бродського та ін., свідчить про те, що граблі все-таки поки що не знято з порядку денного нашої ментальності. Останнiм часом я особисто — на мою суб’єктивну, зрозуміло, думку — дивнішого, скажімо так, телеполітичного видовища, ніж перших два випуски відновлених «Вістей тижня» — не бачила. І це при тому, що всі ми знаємо високий професійний потенціал і самого Миколи Канішевського, і його команди. Що тим бiльше дивно. При перегляді цих двох інформаційно-аналітичних (!) програм, здавалося, що у ведучого немає важливішої мети, ніж знайти якомога витонченішу зв’язку між сюжетами, що чергуються... У підводках ведучого не було і натяку на якийсь аналіз або власну цікаву точку зору... Я уже не кажу про те, що переважна більшість сюжетів мали цілеспрямовано «обслуговуючий» характер, не будучи гармонізованими достатньою часткою нейтралітету... Ну і, звісно, дивно, коли інформаційно-аналітична передача перетворюється на рекламу «дружніх» видань та галузей бізнесу (зокрема, футболу). Мені здається, навряд чи таким чином можна професіонально забезпечувати інтереси своїх нових інвесторів, які явно претендують на звання суперпрагматиків. «Вісті тижня» у їхньому нинішньому стані — це навіть не стара добра пропагандистська палиця, а якесь солодкувато-нудотне желе. Шкода, що поки що не справдились ті очікування якісно нового ТБ, які, було, гуляли київською журналістською тусовкою, коли пройшов слух про грядущі реформи на «ТЕТі». На жаль, революції не відбулося. Знову лишається сподіватися лише на повільно- повзуче професійне зростання. Може, не стільки самих журналістів (у багатьох з яких потенціал, як ми вже зазначили, є), а їх «головних глядачів». Зрозуміють же вони, врешті-решт, що Це можна робити з куди гіднішим і стабільнішим ефектом. Якщо, звичайно, їхні цілі також стабільні і довгострокові.
