Телевізійне меню: м’ясоїди та травоїди
Хоч як би хотілося відтягнути очевидний початок осені, телевiзiйна програма безапеляційна — літо закінчилося. Все повернулося на круги своя — у звичному форматі вийшли в ефір «ТСН-Епіцентр» («1+1»), «Подробиці тижня» («Інтер»), «Вісті тижня» (УТ-1). Крім того, неозброєним оком помітно — в цьому телесезоні нам пропонують ще більше розважатися. Покрите мохом «Поле чудес» купив «1+1», воно у них тепер транслюється по п’ятницях, як раніше на «Інтері». Обидва ці канали годуватимуть телеглядачів «Большой стиркой». Воно, звичайно, «інтелектуальніше» за «Окна» Нагієва, але не віриться, що подібне «прання» не можна було зорганізувати власними силами. До речі, про власні сили. «1+1» практично в щоденному режимі запропонував вітчизняний варіант легкого інформаційно- розважального «харчування» — нову програму Ольги Герасим’юк і діджея Паші «Хочу і буду». Загалом, ідейно не ексклюзивна, вона — не гірша за свої іноземні аналоги, а новий імідж Ольги Герасим’юк — усміхненої та безтурботної — дуже личить ведучій. А таких, які хочуть і можуть жити, як хочуть, і в нас вистачає. До того ж, наші співвітчизники цілком стерпно і з не меншим, ніж у тих же росіян, почуттям власної значущостi готові щиро розповісти про особливості свого способу життя.
Як і раніше, лідирує у виробництві осмислених розмовних шоу все той же «1+1». Минулого четверга Ганна Безулик розмовляла зі своїми гостями про шоу-бізнес. Гості — виконавці, продюсери та інші зацікавлені особи — тільки підтвердили наявність здорових амбіцій у цьому секторі виробництва, що в останні роки відчувається. І продемонстрували свій «багаж» взаємних претензій та образ. Кожен упевнений, що при більш сприятливому збігу обставин грошей і популярності у них було б більше, а якби ще музичні телеканали постаралися, то й поготів. У зв’язку з цим заклик боротися за вітчизняного виробника в шоу-бізнесі звучить красиво, але безглуздо, можливо, тому що безадресно. Як і обурення піратством взагалі. Напевно, кожен виконавець знаходив свій «гарячий» диск на базарних прилавках ще до того, як отримував сигнальний примірник від виробника. А далі? Що до ідентифікації своєї успішності, наші артисти (не всі, звичайно), крім спроможності та народного визнання, хочуть ще й визнання держави — у вигляді звань, наприклад. Не знаю, чи можна порівнювати англійське «лордство» з нашим присвоєнням звання «заслужений», але на «безриб’ї» артисти згодні і на це.
У понеділок Юрій Макаров запропонував шанувальникам «Документа» документальний фільм Бi-Бi-Сi «Вісь зла». Якщо коротко — фільм про Ірак «з людським обличчям». Визначена Бушем вісь зла зсередини країни, що потрапила до «злого» переліку, виглядає інакше — об’ємніше і зрозуміліше. Ставлення «пересічних» іракців до журналіста — представника ворожої країни здивувало б своєю мудрістю і європейця, який виставляє напоказ власну цивілізованість. І потім, коли одна людина або одна країна визначає, що є в світі зло суб’єктивне, зло об’єктивне тільки радіє: однобоке трактування зла — вже насильство.
Нас, звичайно, не так, як англійців, смішить і вражає примітивна пропаганда Саддама Хусейна в «доамериканському» Іраку. Чим щоденне виконання на іракському ТБ пісень «Ми любимо Саддама» гірше, аніж «Ленін завжди живий»? А словесні «пісні» представникам влади і сьогодні не рідкість на нашому телебаченні. Та й на американському також, щоправда, з урахуванням їхньої двопартійності. Загалом, вісь зла — поняття невизначене і відомих часових рамок не має (з погляду історії взагалі та історії кожної окремої держави зокрема). Може, тому ніхто з тих, хто слабший, не хоче потрапити до табору американських неулюбленців. Може, тому «без шуму і пилу» та єдиної організуючої сили формується й оформляється інший міжнародний і дуже різношерстий табір — нелюбителів Америки.
Джерела нашої, національно забарвленої любові — до сала — шукали Анатолій Борсюк і Дмитро Корчинський у «Подвійному доказі». Докази були такими вагомими, що ведучі навіть для надання гостроти дискусії не змогли розділитися у поглядах та гастрономічних уподобаннях. Вони демонстративно ковтали слину і пропонували розглядати сало не як продукт, а як «провідник гуманізму і суспільної моралі». Загалом, ситий українець — добрий українець, а сало, безумовно, їжа ситна. Проте, як і більшість страв української кухні. І питання, «чи є життя без м’яса», майже загубилося в хоровiй оді салу, приправленiй глибоко пережитими віршами «О, сало, ти любов моя…». Одне ясно — жити ми стали краще, жити стали веселіше, і роки вимушеного вегетаріанства, судячи з «Подвійного доказу», — вже в минулому. Бути м’ясоїдом чи травоїдним — не питання забезпеченості, адже вегетаріанство дорожче. Людина — їдок змішаного типу, вона і м’ясоїдна, і травоїдна одночасно. І кожен у цій дволикості має право скористатися свободою вибору і визначити своє. Навіть якщо це своє заперечуватиме «обличчя і прапор» української кухні.
