Занепад інтелектуальної Європи

Якщо хтось вважає, що вільне поводження з фактами на догоду імперським схемам притаманне тільки російській політології і публіцистиці, той глибоко помиляється. Таке явище існує і в Західній Європі. Причому, як не дивно, певний тип європейців ґвалтує факти — і передусім щодо України — так само на догоду російським імперським амбіціям та ідеологічним стереотипам...

Скажімо, в солідному німецькому виданні «Der Spiegel» оглядач Уве Клусманн публікує статтю «Фатальні помилки нової влади у Києві». Які ж це помилки? Очевидна наразі недостатня послідовність в очищенні авгієвих стаєнь колишнього режиму? Зовсім ні. Це — скасування мовного закону, який гарантував статус російської мови на півдні і сході України; це — включення до уряду діячів «правоекстремістської партії «Свобода» замість представників російськомовних регіонів; це відмова роззброїти «Правий сектор», який начебто виступає як проти Росії, так і проти ЄС тощо.

Ці фатальні помилки і стали причиною того, що ціла низка українських регіонів відхрестилася від нового уряду в Києві, а у Криму більшість населення сприймає Росію як свого захисника, пише Уве Клусманн.

НІМЕЦЬКА АНАЛІТИКА ПІД ДИКТОВКУ КРЕМЛЯ?

Що ж, почнімо із «закону, який гарантує статус російської мови». Досить передивитися відео, на якому зафіксоване його «ухвалення», щоби зрозуміти, чого він був скасований. Бо хіба можуть такі важливі акти ухвалюватися демонстративно неправовим шляхом? А права російськомовних громадян України цілком гарантував і гарантує тим часом Закон про мови 1989 року, який діяв понад 20 років і щодо якого ніяких серйозних претензій ні в кого, крім відвертих противників української незалежності, не було.

Тепер щодо «перехідного уряду національної єдності», про який ідеться у статті. Уве Клусманн негативно ставиться до участі в нинішньому уряді «правоекстремістської партії «Свобода» (у чому її екстремізм і яка може бути національна єдність без цієї впливової партії?), але він бідкається щодо неучасті у владі представників тих політичних сил, які досі беззаперечно глорифікують Червону армію. Остання ж у 1944—1945 році здійснювала геноцид німецького населення Східної Пруссії і її вояки зґвалтували сотні тисяч німецьких жінок і дівчат. Щонайменше дивна позиція, чи не так? А щодо «представників російськомовних регіонів»... Дивно, як німецький журналіст не помітив в уряді харків’янина (й уродженця Баку) Арсена Авакова, кримчанку (й уродженку Росії) Людмилу Денисову, луганчанина (й уродженця Калмикії) Ігоря Швайку, уродженця Росії Юрія Продана, і, нарешті, в.о. президента дніпропетровця Олександра Турчинова. Так, можливо, їх у владі замало. Але чи звучав зі шпальт цієї газети ще недавно голос Уве Клусманна на знак протесту проти того, що і президент, і спікер, і голова уряду України, і голова уряду Криму, і більша частина інших керівників усіх гілок влади представляли одну-єдину область — Донецьку? Крім того, апріорі очевидно, що уряд, до якого увійшли б геть усі — й «цинічні неосталіністи» з КПУ, і «залізні» прихильники Януковича, і «Русское единство», і кримські сепаратисти, — виявився геть недієздатним...

А звідки взялися «кілька регіонів, які відхрестилися від київського уряду»? Ясна річ: із перегляду московського телебачення. Єдиним таким регіоном можна насправді вважати Севастополь — але там близько половини дорослого населення має російські паспорти, причому здебільшого отримані незаконно, паралельно з українськими. А на додачу Росія весь час вкладала туди чималі гроші, створювала філії російських вишів, у той час як офіційний Київ не спромігся побудувати хоча б один-єдиний україномовний ліцей. Тому певні настрої у Севастополі сформувалися не сьогодні й не вчора; вони просто були вміло використані російськими спецслужбами.

І нарешті. «Російськомовне населення Криму» самочинно не піднімалося проти Києва; про плани Путіна щодо розчленування України ще 31 січня повідомив його екс-радник Андрій Ілларіонов; активні дії сепаратистів у Криму та Севастополі — це четвертий варіант цього плану, так би мовити, кремлівська програма-мінімум, якщо не вдасться хапонути більше.

Але Уве Клусманн усього цього воліє не помічати і не знати. Він вважає, що в Україні новим урядом мала би виконуватися угода від 21 лютого, тобто до влади у країні аж до кінця року мав би повернутися Віктор Янукович. Дивний збіг позиції німецького аналітика з позицією Кремля. А, може, і не дивний, враховуючи «особливі інтереси» Путіна в Німеччині...

НАПАД НА «СВЯТУ РУСЬ»...

Проте статтю Клусманна та схожі на неї тексти ще неважко пояснити — чи звичкою до перегляду офіційного московського телебачення, чи глибокою закоріненістю авторів у «парадну» російську реальність, чи якимсь іншими чинниками або інтересами. А от публіцистичні опуси університетського викладача та громадського діяча з Фінляндії Йохана Бекмана, які він публікує в московських «Известиях», і не лише там, — це щось зовсім інше.

Увага, цитати з «Известий» без перекладу! Коментарі, гадаю, не потрібні...

«Запад очень недоволен тем, что международный авторитет России растет, что российской дипломатии удалось фактически остановить третью мировую войну в Сирии, что Болотная провалилась, что многие государства уже готовы к вступлению в Таможенный союз и что в следующем году будет создан Евразийский союз. Западные лидеры сойдут с ума от зависти и ненависти.В ЕС и США сейчас глубокий политический, экономический, финансовый и моральный кризис. Они боятся распада Евросоюза, НАТО и США и поэтому решили уничтожить Украину и Россию».

«Пример Украины доказал, что у западных либералов и неонацистов уже нет никаких различий — они одни и те же люди. В руководстве ЕС сидят бандеровцы или троцкисты. У них только одна цель — уничтожение России... Это международный фашистский фронт против России. В Киеве к нему впервые присоединились бандеровцы, американские дипломаты, ЦРУ, НАТО и ЕС. Это нападение на святую Русь в сердце древней России».

«На Западе не осталось журналистов, есть только агенты НАТО. Все западные представители СМИ, которые приехали на евромайдан, работают для Североатлантического альянса в интересах разжигания гражданской войны, смуты, распада страны. Троцкий требовал уничтожить русскую душу и традиционную русскую семью. ЕС — это создание западных троцкистов».

А називається цей опус так: «Барбаросса-II» — напад на святу Русь».

У тій самій тональності цей персонаж виступає і в західній пресі. А у своїй докторській дисертації він безапеляційно стверджує, що у сучасній Росії незначний рівень злочинності, не вищий, ніж у Фінляндії, і що поняття «російська мафія» — ідеологічний міф. No comments.

Отож, не лише сучасні російські журналісти та аналітики перебувають у складних взаєминах із фактами, в тому числі і тоді, коли йдеться про нинішні події в Україні. Їхні двійники існують і в Західній Європі. На щастя, там таке потьмарення не стало домінуючим, і це — ще один аргумент проти інтеграції до євразійського деспотично-політичного та дезінформаційного простору.