Курка — не птах, Олександр Мороз — не соціал-демократ,

Згадаймо у цьому зв’язку деякі незаперечні факти — європейські (і не тільки європейські) соціалісти і соціал-демократи за рідкісними випадками фактично ніколи не визнавали і не сприймали основних теоретичних надбань засновника та ідеолога російського більшовизму Володимира Ульянова-Леніна, особливо про насильницьке захоплення влади і встановлення диктатури пролетаріату, розвинутих останнім на базі ідей свого духовного предтечі Карла Маркса. Також вони (соціал-демократи, тобто) вельми скептично ставилися і ставляться до ідей практично повного знищення приватної власності (перш за все шляхом усуспільнення засобів виробництва), які розробляв той же К.Маркс. І нині в абсолютній більшості розвинутих країн, в тому числі там, де при владі знаходяться або знаходилися соціалістичні або соціал-демократичні партії (серед них в Швеції, яку наші «ліві» ледь не називають соціалістичною країною) в економіці панівною є приватна або приватно- акціонерна власність (фактична різниця між ними не така вже й значна). І ніяких революційних заходів щодо зміни такого становища ці партії в своїх програмах не передбачають.

Хоча справедливості заради слід відзначити, що творець «Капіталу» необхідність усуспільнення власності на засоби виробництва і як наслідок введення громадського перерозподілу прибутків від економічної діяльності розглядав як засіб залучення до володіння і розпорядження цією усуспільненою власністю кожного члена певної спільноти, в тому числі найманих працівників, які, відчувши себе таким чином власниками, стали б дбати про неї як про свою особисту, тобто приватну власність, намагаючись тим самим ефективно і продуктивно використати її. І в цьому суть марксової теорії.

Що вийшло із спроб втілення ідей Маркса і Леніна в колишньому СРСР і країнах, які намагалися наслідувати його приклад і побудувати соціалізм на базі усуспільнення, а фактично максимального одержавлення або колективізації засобів виробництва, добре відомо — і СРСР, і колишні країни соцтабору за рівнем життя далеко відстали від спільнот, які не побажали ставити у себе подібні експерименти.

Однак, судячи з висловлювань О. Мороза (в тому числі на згаданій прес-конференції), деяких документів Соцпартії, ні він сам, ні його однопартійці, на відміну від європейських соціалістів і соціал-демократів, не готові відмовитися від марксистсько-ленінської ідейної спадщини, хоча і декларують наміри про її творче використання. Так, О. Мороз неоднозначно говорив, що вважає Леніна геніальною людиною, чиї ідеї соціалісти повинні і надалі використовувати. Але особливо наглядно це видно з проекту нової редакції програми СПУ, оприлюдненій у березні в газеті «Товариш». У ньому прямо визнається, що у своїй ідейній базі Соцпартія України спирається на основоположні ідеї К.Маркса, Ф.Енгельса і В.Леніна, наукові дослідження неомарксистів. Щоправда, в цьому проекті зазначається також, що до свого ідейного багажу СПУ залучає і політичну спадщину представників соціалістичної думки України, зокрема Михайла Драгоманова, Івана Франка, Володимира Винниченка, а також теоретичні розробки і практичний досвід партій Соцінтересу. Однак, які саме принципи і положення беруться на озброєння, при цьому практично не розкривається.

В принципі вбачається, що при детальному розгляді згаданого проекту було б не важко довести архаїчність, утопічність, а подекуди і спекулятивність значного масиву його положень. Однак це не є предметом даної статті (плюс у автора нема бажання робити йому рекламу), а тому обмежимось окремими суттєвими зауваженнями.

Загальною стратегією нової редакції програми соціалістів проголошується, на перший погляд, вельми привабливе, але водночас досить розпливчасте гасло, а саме «забезпечення повновладдя власного народу». Кінцевою метою ставиться побудова демократичного соціалізму. У цьому зв’язку показовим вбачається те, що при визначенні стержневих цінностей суспільства демократичного соціалізму в проекті практично нема посилань на необхідність забезпечення у повному обсязі прав людини, проголошених «Загальною Декларацією прав людини», прийнятою Організацією Об’єднаних Націй і підтверджених низкою відповідних документів Європейського Співтовариства. Згадка про такі права в принципі присутня в даному проекті, але тільки про окремі з них і, як правило, без акцентування уваги на їх суті і важливості в різних його розділах. Однак саме визнання пріоритету проголошених міжнародною спільнотою прав людини як загальнолюдської цінності є наріжним пунктом теоретичної і практичної діяльності соціалістичних і соціал-демократичних партій цивілізованих країн. Натомість поставлене в згаданому проекті на перше місце в системі цінностей демократичного соціалізму народовладдя трактується не як влада всього народу, а тільки як влада його трудових верств і класів. При цьому стверджується, що «за народовладдя законодавча, виконавча, судова, інформаційна влада — не самостійні гілки влади, а вияв різних функцій єдиної влади народу». Але якщо згадати нашу недавню історію, коли право виступати від імені трудового народу і на цій підставі перебирати на себе одночасно функції реальної законодавчої, виконавчої і судової гілок влади (про пресу як одну з іпостасей публічної влади тоді взагалі не йшлося) узурповувала невелика група партійної верхівки колишньої КПРС, то можна не сумніватися, що результати втілення згаданого положення проекту нової редакції програми СПУ будуть аналогічними. Всі інші положення про механізми функціонування подібного народовладдя, які спрямовані на створення враження демократичності запропонованої моделі, являють собою або переспіви перебудовчих гасел 80-х років, або набір благих намірів, що в більшості не можуть бути реально втілені у життя.

Далі. В своєму програмному документі, у повній відповідності із марксизмом-ленінізмом, соціалісти віддають безумовну перевагу загальнонародній, державній власності (хоча чим вони відрізняються одна від одної, не розкривають), а також колективній трудовій (в тому числі акціонерній) власності. І тільки в останню чергу згадується приватна власність, названа знову ж таки трудовою. При чому для підприємств державної власності має діяти директивний характер планування їх діяльності з боку держави, що, як і за часів «розвинутого соціалізму», різко звужує для них можливості входження в ринково- конкурентне економічне середовище. В підсумку, згідно з ідеями наших соціалістів, в Україні має бути створена так звана народна економіка, в якій домінуватиме трудова колективна власність. Не варто, мабуть, пояснювати, що між подібними установками і теорією і практикою соціалістичних і соціал-демократичних партій цивілізованих країн в наявності відмінності принципового характеру. І ще. Зовсім анекдотичним виглядає один з прикінцевих висновків розглянутого проекту, а саме про те, що у світі окреслилася тенденція руху до демократичного соціалізму. І це після недавнього краху соціалістичної системи, констатованого багатьма провідними політичними аналітиками не тільки розвинутих країн, але й колишнього СРСР. (В згаданому проекті цей незаперечний факт сором’язливо називається кризою командно-адміністративного соціалізму). Вбачається, що, нав’язуючи суспільству згаданий висновок, соціалісти свідомо намагаються підмінити поняття, а саме заносять до числа соціалістичних явищ реальну тенденцію індивідуумів із цінностями і потребами великих спільнот (своєї держави, наприклад, або всього світу в цілому), що дійсно спостерігається в розвинутих країнах, попри всі ускладнення і конфлікти, якими цей процес супроводжується. Але ж в таких країнах це відбувається за умов реального примату розвитку індивідуумів, поваги до прав особистості, в тому числі права на володіння великими обсягами приватної власності, а також набуття і примноження її.

РЕЗЮМЕ

Претензії СПУ та її лідера О.Мороза створити враження про наближення своєї партії до соціал-демократизму цивілізованого зразка безпідставні — апологети К.Маркса і В.Леніна дуже лукавлять і лукавлять багато в чому свідомо, оскільки найбільш підготовлені з них (не в останню чергу сам голова Соцпартії) не можуть не розуміти, що проповідувані ними ідеї і пропоновані дії в низці принципових моментів далекі від справжнього соціал-демократизму. (Якщо, зрозуміло, на черговому з’їзді СПУ, що має невдовзі відбутися, в програмні документи партії не будуть внесені відповідні зміни). А тому вбачається, що партіям-членам Соцінтересу, перш ніж iти на співробітництво з СПУ, варто більш уважно проаналізувати її наріжні теоретичні засади і політичну практику, а також характер висловлювань і дій для «внутрішнього» використання голови цієї партії.

Також дуже обережними треба бути тим представникам партій і організацій національно-демократичного спрямування (в перш чергу центристським і правоцентристським), з якими на базі опонування Л.Кучмі намагається зараз зблизитися О.Мороз. Якщо їх лідери вирішать, що з послідовниками К.Маркса і В.Леніна їм по дорозі, то буде їхній вибір. Але в такому разі вони повинні чітко розуміти, куди веде цей шлях. (Зокрема, в згаданому проекті чітко вказується, що СПУ виступає проти розширення НАТО на схід, за братерські відносини з Росією і Білоруссю, за консолідацію і захист слов’янства — мабуть, не варто розтлумачувати, що криється за цими гаслами). Інша справа, що сили, які намагаються опонувати Л.Кучмі з правоцентристських позицій, зараз дуже ослаблені і не мають ні партії, ні лідера, які б могли претендувати на консолідуючу роль. А тому, схоже, змушені плекати певні надії, що в такій іпостасі може виступити О.Мороз. І це є відображенням загальної кризи в правоцентристському національно-демократичному таборі, яка, за всіма ознаками, поглиблюється, і що є вкрай негативним фактором на шляху розвитку в Україні нормальної політичної структури з гідним представництвом в ній цивілізованої правиці.

І ще. Зараз в пресі, близькій до СПУ, а часто і прямо в її друкованих органах з’являються статті відомих українських журналістів, які раніше співпрацювали з солідними виданнями і залишилися в принциповій опозиції до Президента Л.Кучми. Їхні матеріали і прізвища з’являються нині і в заштатних обласних газетах соціалістів, чим значно сприяють зростанню популярності останніх. Ставлячись з повагою до цих талановитих людей і розуміючи всю складність становища колег, яким в нинішніх умовах практично нема де висловити свою критичну по відношенню до влади позицію (крім преси «лівих» і окремих видань «правих» організацій), автор цих рядків бере на себе сміливість зауважити, що, мабуть, для журналіста повинно бути важливим не тільки те, проти кого або проти чого він виступає, але й те, з ким він і хто і заради чого використовує його талант і популярність.

P.S. Автор цих рядків в свій час з відзнакою закінчив філософський факультет Київського держуніверситету. Тобто мав можливість (яку і використав) детально ознайомитися з творами К.Маркса, Ф.Енгельса, В.Леніна. І виходячи з цього, вбачає за собою право заявити: нема в них розвинутих теорій побудови гуманного суспільства — грандіозний міф про наявність таких теорій протягом десятків років ХХ століття створювався дрібними епігонами за вказівками ідеологів КПРС та споріднених партій колишнього соцтабору.