Буденний «армагеддон»
Чергова серія заяв відомих політиків щодо необхідності дострокових президентських виборів нагадала своєю тональністю проповіді активістів окремих протестантських церков, які регулярно пророкують нам всім швидкий «армагеддон», тобто кінець світу. Від решти релігійних діячів, які також в принципі не заперечують незворотності «другого пришестя», проповідників «армагеддону» відрізняє знання точної дати кінця світу. Сучасна технологія — перспектива завершити «земні справи» за рік-півтора змушує «прихожан» бути більш активними. А те, що точна дата обіцяного «армагеддону» щоразy після того, як він не відбувається, переноситься на новий термін, нікого не бентежить. Відповідним чином «оброблені» прихожани повірять в усе.
Тепер повернемось до перспектив дострокових президентських виборів. Технологічно заклики до них є з боку політиків таким самим способом активізувати прихожан, перепрошую, прихильників, як і обіцянка післязавтрашнього кінця світу. Бо працювати з конкретними виборцями на окрузі чи скніти у комітетах над законопроектами — справа трудомістка і широкій публіці непомітна. Інша річ — закликати до «повалення злочинного режиму» чи то через імпічмент, чи то через референдум, чи через достроковi вибори. А серед політичних діячів як обраних до парламенту, так і не обраних туди, є частина таких, що, окрім як закликати до непокори, більше нічого по-справжньому не вміють. Чим, скажіть, їм займатися весь наступний рік? Сидіти без діла не можна, бо народ забуде, хто такі. Тому перманентні заклики до реально неможливих політичних дій просто зобов’язані мати місце, аби дати хоч якесь поле діяльності політикам, орієнтованим на протестний електорат.
Особливу увагу привертає незвично різка риторика Петра Симоненка. Лідер комуністів, опозиційність якого до влади вже не сприймають всерйоз навіть дуже похилого віку ленінці, раптом активізувався. Просто тривожно за кепку і мегафон Юрія Луценка, які через недогляд господаря можуть опинитися у руках Петра Миколайовича, який ось-ось піде лаштувати намети на тому, що залишилось від майдану Незалежності. Нервує головний комуніст. Ще раз комфортно для себе і влади програти президентські вибори, як у 1999-му, йому вже навряд чи дозволять. Йде активне формування «другого ешелону» кандидатів у президенти, і схоже, що навіть до цього, далеко не м’якого вагонa Симоненко не встигає.
Чим об’єктивно може бути галас навколо дострокових президентських виборів? Не більше ніж першою пробою сил, промацуванням настроїв у суспільстві, аби у потрібний момент виявитись якщо не переможцем, то хоча б союзником переможця, або, на останній випадок, членом його штабу. Ніхто і не сподівався, що народні маси після закликів достроково переобрати президента кинуться до активних виступів. Щодо вивчення реакції на такі заяви, то воно дасть результати приблизно такої ж точності, як замір середньої температури світового океану у сільському ставку. Спроба розім’яти політичні мускули залишиться безрезультатною.
Водночас у закликах до хоч яких дострокових виборів є велика дещиця здорового глузду. Бо що ми маємо сьогодні на політичній арені? Сформовані перед виборами партійні і блокові структури тільки-но почали набирати оберти, як вибори закінчились. Наші партії нагадують сьогодні футбольні команди, які тренуються, але не мають, де і з ким грати, бо федерація проводить чемпіонат лише раз на чотири роки. Розвивати ж партійні структури на місцях без близької виборної перспективи і омріяних портфелів — багатьом нецікаво.
Автору вже доводилося свого часу пропонувати виборчий механізм, який би не давав зупинитися політичному процесу. Нормальний ритм вітчизняне політичне життя мало б тоді, коли б вибори проходили щороку в березні. Перший рік — вибори місцевих рад, наступний — парламентські, наступний — сільських, міських та обласних голів, наступний — президента. А потім знову. В такому разі місцеві вибори були б своєрідною репетицією до всеукраїнських, існування партійних структур на місцях набувало б реального сенсу і всі ми реально відчували «політичну температуру» в суспільстві через щорічні вибори. Звісно, для цього слід змінити Конституцію, але така зміна була б набагато кориснішою для всіх, ніж безплідні намагання перетягнути до себе ще трохи влади. Бо саме в цьому поки що вбачають роль змін до Основного закону всі сторони політичного процесу.
Саме намагання трохи перерозподілити владу на власну користь рухало допоки і рухає сьогодні ініціаторів імпічментів та дострокових виборів. І в цьому запорука дуже мінімальної підтримки таких ініціатив з боку виборців. Виборці свою справу зробили. І не зреагують тепер ні на заклики до протестів, ні на обіцянки «армагеддону» у найближчий четвер.
