Чи достатньо чверті століття, аби ми зробили висновки?

Найпершим із п’яти уроків Чорнобиля британський часопис The Daily Telegraph назвав необхідність говорити правду. Світ уже переконався в тому, що значно стійкішим до будь-яких, у тому числі техногенних, катастроф є відкрите, розвинене, інтелектуально збагачене суспільство. На відміну від «завертикалізованого» стада, що переймається найперше долею фіналістів чергового танцювального шоу. Світ усвідомив, але український інформаційний простір цього зрозуміти або не може, або вперто вдає, що не може. Інакше як пояснити те, що, за словами кінопродюсера Олега Кохана, жоден український канал (на відміну, до речі, від російських) не виявив ініціативи, аби показати фільм Олександра Міндадзе «У суботу», який присвячений глибокому переосмисленню аварії на ЧАЕС — не на рівні техногенної катастрофи, а на рівні Людини? В українському інформаційному просторі є місце для катастроф, але немає місця для Людини. Хіба це не є свідченням того, що, як каже головний редактор російської «Новой газеты» Дмітрій Муратов, «ми досі ходимо в сталінській шинелі та попихкуємо його трубкою»?

Минулий тиждень цілком справедливо можна назвати «чорнобильським» не лише в українському, а й у світовому масштабі. Актуальності 25-м роковинам вибуху на четвертому реакторі додала ще й японська Фукусіма. Але чи переросла кількість повідомлень, висловлених думок та міркувань у якість осмислення? Безумовно, новинні програми не здатні сягнути рівня Людини. Зате на це здатне кіно, зокрема, згадана вже стрічка «У суботу». Але українським каналам вона не потрібна. Тим часом, саме це кіно дає розуміння того, про що скаже режисер Олександр Міндадзе в інтерв’ю, яке ми цитуємо в прес-клубі «Дня». Чорнобиль став прелюдією до глобальних суспільно-політичних та геополітичних потрясінь. І справді, з відстані у чверть століття значно помітнішими та очевидними стають фізична та моральна зношеність тієї системи, що породила Чорнобиль, глиняні ноги «країни рад».

Уже давно очевидно, що Чорнобиль вимагає розмови не лише про екологію, а й про суспільство, про людей, їхні думки та вчинки. Зрештою, про культуру — втрачену не лише локально, на Поліссі, а й на рівні гуманітарного простору всієї країни.

Чи був Чорнобиль наслідком сталінізації або ж нечесно проведеної десталінізації? Схоже на те. Так само наслідком тих самих процесів є й рівень сучасного осмислення (чи то пак не осмисленості) чорнобильської теми. Інакше запланована поїздка журналіста Миколи Хрієнка до Митинського кладовища для вшанування пам’яті перших загиблих ліквідаторів аварії на ЧАЕС відбулася б безперешкодно та за масової підтримки колег.

Ось звідкіля визирає минуле століття з його невивченими уроками.

Чи достатньо мільйонів жертв, аби стали помітними масштаби катастрофи?

Цього тижня у виставковому залі Національної академії мистецтв України (Київ, вул. Воровського, 20) відкрилася виставка плакату, присвячена 25-річчю Чорнобильської трагедії. Свої роботи представили 25 відомих графічних дизайнерів з усього світу, зокрема, Ірану, Японії, Росії, Словенії, Німеччини, Франції, Ізраїлю, США, Кореї, Тайваню. Україну в рамках цієї експозиції представляє робота Віталія Шості. «Осмислення чорнобильської теми у формі плакатного мистецтва - це внутрішня потреба самих митців. У цій темі вони насправді не новачки, а працюють над нею вже давно. Але плакат, на відміну від, приміром, живопису, цінний тим, що це дуже оперативний жанр мистецтва, - зазначив у коментарі «Дню» художник, президент Академії мистецтв України Андрій Чебикін. — Гадаю, ці роботи підштовхують нас до того, аби, перш ніж будувати нові атомні реактори, зупинитися та поміркувати про те, як зберегти нашу планету та самих себе».