Глухі кути «дводумства»

Вождь або правляча кліка визначають не лише майбутнє, але й минуле. Якщо Вождь заявляє, що події «ніколи не було», значить, її не було. Якщо він вважає, що двічі по два — п’ять, значить, так і є. Реальність цієї перспективи лякає мене більше, ніж бомби, — адже перспектива не вигадана, якщо пригадати, що нам довелося спостерігати в останні кілька років.

Наведені в епіграфі слова належать аж ніяк не комусь з ущипливих представників зникаючого малого племені російських опозиціонерів, роздратованих повною абсурдністю нового указу президента Російської Федерації Дмитра Медведєва, виданого «з метою протидії фальсифікації історії» у нових державах — колишніх республіках СРСР (передусім тут мається на увазі держави Балтії, Україна, частково Грузія) і «захисту державних інтересів Російської Федерації». Ні, автор цього вислову, який, до речі, міг би стати найкращим коментарем до підписаного Медведєвим указу, — Джордж Оруелл, чудовий мислитель і письменник-пророк, який одним із перших у світі глибоко проник у саму суть страшного суспільства «дводумства», страху, апатії, нормальної та природної, як повітря і вода, щосекундної брехні. Суспільства перевернутих понять, де Міністерство правди за правом вищої влади вирішує, яку саме модель минулого в наказному порядку вважати істинною (а найменший сумнів у такій моделі — це злочин, точніше, «думкозлочин» — дивовижне слово, винайдене чудовим англійським письменником, і карається виключно смертною стратою), яку подію визнати такою, що відбулася, а яку — ні; де Міністерство миру вдень і вночі готується до майбутньої страшної війни; де Міністерство достатку примушує і без того змучених співгромадян жорстоко економити буквально на всьому; де Міністерство любові — це центр садистських, надлюдських тортур, що вселяють усім тваринний жах, після яких людей навіть не розстрілюють, а «розпилюють»! Коротше кажучи, навіть якби ми не стояли на порозі найцікавішого ювілею: рівно 60 років тому, в травні-червні 1949 року, одночасно в Лондоні та Нью-Йорку побачив світ знаменитий роман Джорджа Оруелла «1984», що став світовою класикою — мотив для серйозної розмови в наявності.

Отже, невже нинішні лідери Росії, Медведєв та Путін, люди, безперечно, освічені, не читали Оруелла? Невже вони ,дійсно ,всерйоз вважають, що якщо оголосити (указами, законами, блогами президента в інтернеті, ще якимсь сучасним способом — між іншим, не виключено і силою зброї!) такі вельми неприємні для нинішньої кремлівської влади події, яких «ніколи не було», як обмін вітальними телеграмами між Сталіним та Гітлером у грудні 1939 року з нагоди 60-річчя Вождя всіх народів (а в телеграмах цих зазначалося, крім усього іншого, і про «спільно пролиту кров, яка пов’язує наші народи» — підзабутий нині, але дуже красномовний факт!), як заява Молотова на сесії Верховної Ради СРСР 31 жовтня 1939 року про те, що антифашизм, боротьба з нацистською агресією — «це не лише короткозора, але в сучасних умовах прямо злочинна політика» (при цьому людина №2 в кремлівській ієрархії фактично звинуватив у розв’язанні Другої світової війни не гітлерівську Німеччину, а Францію та Велику Британію), як агресію проти Фінляндії 1939 року, як окупацію (а як інакше оцінити «блискуче» проведену спецоперацію, що була доручена сталінським сатрапам Жданову, Вишинському і Деканозову) країн Балтії 1940 року... — вони зникнуть із пам’яті людей?

Приклади можна множити і множити, але висновок необхідно зробити жорсткий і недвозначний: не керівництву сучасної Росії, країни, де страхітливими темпами зростає ксенофобія, великодержавний шовінізм, а агресивні націонал-екстремістські течії, що висувають лозунги «Росія для росіян» зустрічають, м’яко кажучи, вельми слабку протидію офіційної влади, насамперед судової, — не цій державі, що не розкаялася в жодному, по суті, із злочинів тоталітарного режиму, вчити інші країни та народи «антифашизму» і тому, як слід протистояти «фальсифікаціям» історії.

Повернемося, однак, до Оруелла. Не всі, але, як мінімум, деякі риси зі світу «перевернених понять», створеного творчою фантазією видатного англійського письменника, нагадують нам щось до жаху близьке, щось до болю знайоме з минулого тоталітарного досвіду (і, ширше кажучи, з тоталітарного побуту). Ось знамениті «двохвилинки ненависті» (не п’ятихвилинки, як іноді пишуть). «Ненависть почалася яких-небудь тридцять секунд тому, а половина глядачів уже не могла стримати лютих вигуків, — пише Оруелл. — Жахливим у двохвилинці ненависті було не те, що ти повинен розігрувати роль, а те, що ти просто не міг залишитися осторонь. Якісь тридцять секунд — і прикидатися тобі вже не потрібно. Немов від електричного розряду, нападали на все зібрання мерзотні корчі страху та мстивості, несамовиті бажання вбивати, краяти, крушити обличчя молотом: люди гримасували та волали, перетворювалися в божевільних. При цьому лють була абстрактною і ненаціленою, її можна було повернути в будь-який бік, як полум’я паяльної лампи». Вражаючу картину намалював Оруелл; важливо лише зрозуміти для себе — це вигляд минулого, що пішло, чи пророче бачення майбутнього?

А ось як виглядає «чарівність» тоталітаризму в найтоншій, делікатній сфері — сфері думки і духу. Річ не лише у тім, що створена і діє страшна «поліція думки», яка стежить за кожним рухом людини вдень і вночі (в усіх квартирах встановлені спецприлади, так звані телекрани, що фіксують кожне вимовлене слово і кожний жест мешканця — відхилитися від контролю практично неможливо). Річ у тім, що успішно створена особлива, специфічна мова — так званий новомов, найнадійніша опора тиранічної влади. Ось що говорить про неї один із героїв Оруелла: «Завдання новомови — звузити горизонти думки. Зрештою ми зробимо думкозлочин (читай — інакомислення. — І. С.) просто неможливим — для нього не залишиться слів. Кожне необхідне поняття виражатиметься одним-єдиним словом, значення слова буде суворо визначене. А побічні значення скасовані та забуті. Ми вже на підході до цієї мети. Але процес триватиме й тоді, коли нас із вами не буде на світі. З кожним роком усе менше й менше слів, усе вужчі і вужчі межі думки. Зрозуміло, і тепер для думкозлочину немає ні виправдань, ні причин. Це лише питання самодисципліни і управління реальністю». Два попутних зауваження до цих слів. Перше. Сама суть «новомови» в тому, що слова мають «подвійне дно» і насправді їхнє значення часто протилежне формальному. Яскравий приклад — «фальсифікація історії та протидія їй», про які йдеться в указі президента Медведєва. І друге. Оруелл позначив дуже цікаву проблему — формалізація мови як чинник зміцнення тоталітаризму.

Першопричину тиранії як насильства без меж (і фізичного, і духовного) Оруелл убачав у загальній зв’язаності страхом. Цей глобальний, що не має чіткої мотивації і локалізації, страх душить всі живі людські почуття, крім одного лише інстинкту самозбереження (до речі, проблема «страх та його джерела в сучасній Росії» вимагає дуже грунтовного розгляду, як, проте, і інша проблема: «апатія суспільства та її причини в Україні 2009 року», бо що таке по суті апатія як не наслідок та побічний результат того ж самого страху?). Цей невидимий, всюдисущий страх вимагає внутрішнього, добровільного «хамелеонства» день за днем і рік за роком — доти, доки людина остаточно не втрачає здатність бачити речі такими, які вони насправді. Ще додамо: в романі «1984» Оруелл говорить і про доктрину «рухливої історії», згідно з якою, пам’ять злочинна, якщо вона відповідає істині, а минулого взагалі не існує — за винятком лише того, що сконструйоване владою сьогодні. І знову: вчитаємося в указ Медведєва!

Відтворене Оруеллом суспільство неможливо зрозуміти, не оцінивши в повній мірі того культу насильства, вбивств та жорстокості, який свідомо насаджується владою. Один із героїв роману «1984», Уїнстон, записує в щоденнику свої враження від перегляду чергового «військового» фільму (до речі, самовільно вести щоденник — це також в очах влади тяжкий злочин, що карається 25 роками в’язниці). Він розповідає: «Був учора в кіно. Суцільно військові фільми. Один дуже хороший: десь у Середземному морі бомблять судно з біженцями. Публіку забавляють кадри, де намагається випливти величезний товстенний чоловік, а його переслідує вертоліт. Спершу ми бачимо, як він по-дельфінячому шубовстається у воді, потім бачимо його з вертольота через приціл, потім він весь продірявлений і море навколо нього рожеве, і він відразу тоне, немов через діри набрав води. Коли він пішов на дно, всі глядачі засміялися...» Ненависть, приниження особистості, розшук та доносительство — ось те живильне середовище, з якого, власне, виростають тоталітаризм і тиранія. І, звичайно, всеохоплююча брехня. Оруелл це чудово розумів.

«Новомова, дводумство, хиткість минулого». Саме такі три «кити», на яких тримається (вічно? непорушно?) влада Старшого брата, який «бачить тебе», бачить тебе завжди, знає все не лише про твої вчинки, але й про твої думки, навіть найтаємніші (нерідко висловлювалося припущення, що Старший брат — узагалі фікція, деякий страшний збірний образ влади як такої). Щоб вибороти свободу, необхідно вразити, «топити» цих трьох китів. Історична правда, що протистоїть отруйній «туманності» минулого, є необхідною (хоч і не достатньою) умовою на шляху до свободи. А «вбивання свободи думки паралізує журналіста, соціолога, історика, романіста, критика та поета — саме в такій послідовності». Це — також думка Джорджа Оруелла. Не дай Боже, щоб ці його слова виявилися пророцтвом нашого майбутнього.