Iмперативний мандат — підпора для коаліції чи поводок для депутата?
Учора на 4-му етапі IX з’їзду Народної партії прозвучала вельми несподівана заява. «Ми повинні підтримати законопроект про імперативний мандат», — заявив кандидат у народні депутати Віктор Пилипишин. Щоправда, він зазначив, що вважає цю норму не зовсім демократичною, але в той же час необхідною «як тимчасовий, практичний захід». «Імперативний мандат не дозволить членам партії мігрувати з фракції у фракцію», — зауважив представник блоку Литвина.
Як відомо, введення імперативного мандата — один із самих спірних пунктів у коаліційній угоді між БЮТ та НУ-НС. Проти цієї норми виступають Микола Катеринчук, Анатолій Матвієнко, Владислав Каськів... Список можна ще довго продовжувати. Їхній довід такий — це норма перетворить депутатів у простих «кнопкодавів», зробить їх «кріпаками». З іншого боку, коаліції буде дуже складно обійтися без імперативного мандата. Навіть якщо Литвин підтримає БЮТ і НУ-НС, все одно перевага буде дуже невеликою. Як відомо, ярою прихильницею цієї норми є Юлія Тимошенко. Її доводи також зрозумілі — у фракції збираються різні люди, з різними інтересами. За кожного ручатися не можна. Щоб коаліція не хиталася їй потрібна надійна підпора у вигляді імперативного мандату. Звичайно, можна докорити «вождям»: чому берете в списки неперевірених, ненадійних людей. Але це вже інше питання...
А поки ми запитали в регіональних експертів «Дня»: чи потрібен Україні імперативний мандат?
Сергій БІЛОШИЦЬКИЙ , кандидат історичних наук, м. Хмельницький:
— Вважаю, що імперативний мандат для народних депутатів України так і не стане законодавчою реальністю.
Реалізація цієї ідеї не додасть престижу Українській державі, формуванню демократичної політичної системи і не сприятиме легітимності вітчизняного парламентаризму.
З погляду здорового глузду, імперативний мандат — далеко не беззаперечна витівка. В умовах пропорційної системи надзвичайно складно визначити, що є реальним об’єктом виборів: виборча програма, бренд партії (блоку) чи виборчий список.
Наважусь висловити версію, що переважне число виборців віддають свій голос не на підставі вивчення виборчих програм, а за симбіоз окремих програмних тез, лідерів і знакових політиків у списку. Таким чином, легітимність виборчих програм і виборчих списків приблизно однакова, що не дозволяє розглядати обраних депутатів лише як мертвих душ у реєстрах керівників фракцій.
Упровадження імперативного мандата фактично передбачає трансформацію фракцій політичних партій у родоплемінне об’єднання, де вузька каста вождів-жерців здійснюватиме функцію внутрішнього контролю за діяльністю одноплемінників.
Результатом цієї селекції може стати розшарування політичного класу на агресивну меншість (пастухів) і конформістськи налаштовану більшість (овець) — класичну основу тоталітарних режимів.
Передбачаючи такі наслідки, цілий ряд європейських держав встановили конституційну заборону на впровадження імперативного мандата.
Швидше за все, вагомі українські політики не планують серйозно розглядати можливість упровадження імперативного мандата. По-перше, ніхто не бажає псувати стосунки з Європою, а по-друге, керівникам політичних сил ця норма вигідна лише ситуаційно, залежно від розкладу сил, що постійно змінюється.
Можна очікувати, що до президентських виборів тема імперативного мандата буде «зависати у повітрі» як фактор моральної мобілізації депутатів. Надалі вона втратить популярність.
Валерій ДАНИЛЕВСЬКИЙ , політолог, м. Донецьк:
— Я вважаю, що цього заходу нам сьогодні обійтися складно — враховуючи всі останні події, які сталися в нас у країні. Дуже вже багато в нас з’явилося людей, які часто змінюють свою думку і свої пріоритети, і при цьому вважають, що їхні погляди — це істина в останній інстанції. Адже будь у нас імперативний мандант, ніхто б не посмів навесні цього року продаватися й переходити з однієї фракції в іншу, і тоді в нас би не було необхідності проводити дострокові вибори.
На мій погляд, імперативний мандат — це вимушений захід, оскільки український політикум ще не дозрів, і не розуміє, яка на нього покладена відповідальність, не виховує в собі командний дух. Враховуючи все це, ми можемо ввести імперативний мандат як тимчасовий захід, який діятиме лише в ході так званого перехідного періоду «виховання» наших політиків і становлення демократії в Україні. Тобто, поки ми не побачимо, що сили, які приходять у Верховну Раду, знову усвідомлюють свою відповідальність і об’єднуються на реальній, ідеологічній основі, а не заради своїх особистих інтересів. Коли ми їх навчимо цьому, мандат можна буде і відмінити.
І я не згодний щодо цього з тими політиками, які запевняють, що цей захід в Європі вже давно застарів і навіть вважається ганебним. На жаль, поки що не можна рівняти українську й європейську демократії — наша демократія ще дуже молода, вона фактично діє лише з січня 2005 року, а до цього її, по суті, не було. Тому для її ефективнішого становлення необхідно поки що скористатися навіть такими непопулярними заходами — головне, щоб це пішло на благо суспільства.
Володимир ПРИТУЛА , політолог, голова громадського комітету з моніторингу свободи преси в Криму:
— Вважаю, що на нинішньому етапі розвитку української держави й української демократії імперативний мандат, звичайно, потрібний. Але потрібний саме як тимчасове явище. Я розумію, що все тимчасове може стати вічним, але в принципі треба погодитись з об’єктивною реальністю — у нас зараз нема іншого способу зменшити рівень корупції в політиці. А тому імперативний мандат повинен бути прийнятий законодавчо саме як тимчасове явище, на один чи на два скликання. І це треба передбачити, прийнявши спеціальний тимчасовий закон про зупинення корупції в політиці і на рівні грошей, і на рівні посад, предметом якого має бути сам тимчасове введення в практику імперативного мандата. А коли характер української політики зміниться, коли загроза політичної корупції кардинально зменшиться, тоді імперативний мандат може бути скасований і Україна перейде до принципів європейської демократії. Власне, вічне існування імперативного мандату нам і не загрожує, адже увічнити його нам не дадуть ні Рада Європи, ні інші європейські організації. Однак слід визнати, що сьогодні — це панацея, яка врятує Україну від політичної корупції. Інакше в політику, як і раніше, будуть вкидатися великі гроші й купуватися вигідні закони та інші політичні рішення, потрібні певним групам людей, а не державі в цілому.
Звичайно, дехто скаже, що можна вкинути ще більше грошей і підкупити депутатів на рівні лідерів партій, однак приклад Олександра Мороза якраз і показує, до чого призводить корупція на рівні лідерів, тобто це надзвичайно швидка політична смерть як лідерів, так і їхніх структур, і Україна це вже добре вивчила на прикладі Соціалістичної партії, то ж на це тепер навряд чи хто наважиться.
Іван РУДНИЦЬКИЙ , депутат Львівської обласної ради:
— Можливо, зараз практика застосування в Україні імперативних мандатів декому може здатися недемократичною, адже в Європі від цього відмовилися. Однак для нинішнього часу, особливо для нинішніх політичних сил, це потрібно доконче. Коли двоє чи троє осіб не підписуються під угодою, про яку йшла мова перед виборами, і цим нанівець зводять усі зусилля людей, які голосували за них, партійні зусилля, — подібну практику потрібно припинити. Сьогодні не може нормально працювати парламент, не можна утворити коаліцію, адже двоє чи троє людей своїми безвідповідальними вчинками паралізують увесь політичний процес. Саме так на практиці виглядала підготовка першого засідання Верховної Ради. І в ситуації, в якій опинилися депутати, повторюю — треба приймати закон про імперативний мандат. Щоб нормалізувати життя Верховної Ради, перейти до цивілізованих умов, необхідно докладно виписати права влади, права опозиції, потрібно, нарешті, підписати коаліційну угоду. А якщо ти не погоджуєшся з умовами, на які пристає 99 відсотків виборців і кандидатів у депутати, то не йди у Верховну Раду. Склади мандат — і це буде чесніше, ніж дурити виборців та партію, квиток якої ти носиш.
Для того, щоб не допустити хаосу в державі, потрібно прийняти такий закон, тим більше, що він передбачений Конституцією України. А якщо у тебе інша думка, відстоюй її на засіданні фракції, (є ж цивілізовані методи) — переконуй інших депутатів, щоб вони пристали саме до твоєї думки. А сьогодні троє людей дестабілізують ситуацію — Плющ, Кріль та Петьовка, не ставлять вони свого підпису — і вся країна про це говорить, усі канали повторюють одне й те саме. Якби був імперативний мандат і люди б знали, що діють урозріз, супроти позиції фракції, партії, вони б замислилися, чи можуть «підставляти» дуже серйозні політичні угоди з одного боку, а з другого — ставити хрест на своїй політичній кар’єрі. І не буде в даній політичній ситуації це кроком назад, як дехто твердить, а саме кроком вперед, адже ми втрачаємо найдорожче — час.
Наведу приклад — був такий депутат Сергій Головатий у «Нашій Україні», не погодився він із думкою фракції і був виключений з цієї фракції. Переходить він у БЮТ і знову в двох чи трьох питаннях розходиться із фракцією, причому в питаннях, доленосних для країни. Переходить у третю фракцію — до Регіонів. А якщо не погодиться в чомусь і з ними? Сьогодні депутати, що виступають проти імперативного мандату, твердять, що вони відстоюють свою позицію, виборюють демократію, спекулюючи на цьому питанні, створюють «враження», а по суті діють негідно. Лише у країні зі стійкою демократією, в ситуації, коли в державі сталі традиції, мандат не потрібен. І коли це саме прийде до нас — так, я буду теж проти імперативного мандату.
Нині ж не завжди зрозуміло, чому депутат діє так, а не інакше. До речі, його можна підкупити, заохотити чимось, ще щось зробити. Приміром, залякати, погрожувати його дітям, і в такому випадку імперативний мандат виступає захисником депутата — він не може вчинити інакше, закон не дозволяє, і тоді усі силові методи відступають убік. Інша справа — імперативний мандат не можна доводити до абсурду. Його не потрібно застосовувати абсолютно у всіх дріб’язкових питаннях, а лише при рішенні знакових, доленосних для країни, питаннях, які б змінювали якийсь курс чи постановку серйознішої проблеми. Приміром, вступ чи не вступ у НАТО, бюджет, посада прем’єра чи спікера і таке інше.
Однак, на мою думку, імперативний мандат неприйнятний в діяльності місцевих рад — на рівні міст, областей, районів, селищних рад. Я був чотири рази депутатом міськради і бачив, як це погано, коли кілька людей вирішують долю міста. Тут все вирішує лідер, а депутати «пестяться» біля нього, а не думають про долю міста. Саме тут дається взнаки голосування за партійними списками, що, на мою думку, є поганим. Люди з мажоритарних округів більш самодостатні й здатні відповідати за округ. Це найбільша законодавча проблема — ми дуже легко переступили, перейшли від однієї системи до іншої. І тим спричинили велику нашу біду. Над цим теж потрібно серйозно замислитися.
