«Казковий» сценарій для України

Нині нерідко можна почути думку, особливо від тих, кому за 50, що «Сталіна на нас (них) треба». Інколи це прокляття стосується навіть молодих людей, які байдикують. Досвід показує, що сперечатися з людьми, які так говорять — казати, що тих же молодих людей треба вчити думати, а не боятися — безперспективно: дається взнаки минуле і властиве радянській виховній системі мислення. А поміж тим соціологи застерігають, що ностальгія українців за «сильною рукою», бажання бачити при владі єдиного лідера, на якого можна буде звалити всю відповідальність за життя і, відповідно, молитися на нього, — зростає. Це й показали останні вибори.

РОЗЧАРУВАННЯ У ВЛАДІ КРАЩЕ, НІЖ ЗАЧАРУВАННЯ НЕЮ

Як стверджує заступник директора Інституту соціології Євген Головаха, не дивлячись на те, що в останні сім років економічна ситуація в людей покращилася і «суспільний настрій» зріс, частка людей, які тяжіють до авторитаризму у владі, збільшилася.

— Ця загроза пов’язана із політичною нестабільністю і нестабільністю в суспільстві взагалі, — пояснив Євген Головаха. — Вона може відроджувати в людей авторитарний настрій: бажання, щоб хтось один вирішив загалом усі проблеми. Нині це — реальна загроза для нас, бо постійні ідеологічні протистояння приводять до географічних протистоянь і жорсткої системи неприйняття опонентів. Думаю, що в нашій ситуації — ситуації постійних виборів — така ідеологія латино-американських диктаторів уже може впроваджуватися в життя...

Через те фахівці в галузі психіатрії та соціальної психології стверджують, що для українців розчарування у владі, яке неодмінно приходить після кількох місяців роботи нової команди, — краще, ніж зачаровуватися нею. Наслідки такого «зачарування владою» можна спостерігати в сучасній путінській Росії.

— У нас розчарування і недовіра до влади — хороший стимул, щоб влада задумалася як покращити ситуацію в країні. Думаю, що навіть такий негативний показник суспільного стану матиме позитивні наслідки для майбутнього розвитку країни, — переконаний Євген Головаха.

Голова Асоціації психіатрів України Семен Глузман бачить психіку людей не спрощеною і наводить приклади, коли в стресовій ситуації — катастроф, війн, соціальних потрясінь — хворі люди, зокрема й психічно, ставали більш здоровішими й рятувалися — так спрацьовував інстинкт самозбереження.

— Це стосується не лише психічних захворювань, а й усіх інших, — наголосив психіатр. — В медицині є дані, як під час Другої світової виразкові хворі виживали набагато краще, ніж у мирний час, а в армії приступ апендициту був такою рідкістю, що лікарі збігалися дивитися на операцію, бо вона нагадувала їм «запах миру». Тобто є тренування мускулів, і є тренування психіки. Я переконаний, що уроки демократії не можуть пройти для нас безболісно: люди мають навчитися робити вибір усвідомлено, а не під впливом політичної реклами.

ІНТРИГА — ЗА ІВАНОМ ДУРНИКОМ

Власне — про наш нещодавній вибір без вибору і вплив на нього політичної реклами. Оскільки основних політичних гравців в Україні залишилося, як і торік — п’ятеро, то експерти резюмують очевидне — за рік суспільство змінитися не може. Правда, особливу увагу фахівці приділяють «українському прориву» — 32% голосів БЮТ. На думку політичного психолога Геннадія Балашова, те, що майже кожен третій виборець проголосував за Юлію Тимошенко (він переконаний, що голосували саме «за Юлю» — як вимагала реклама), свідчить, що психологічний стан українського суспільства змінився в сторону істерії.

— Якщо проаналізувати риторику Тимошенко, то побачимо, що вона часто вживає слово «контроль», воно в неї — домінуюче,— зауважив політичний психолог. — Тобто, можна говорити, що вона представляє групу населення, яке хоче все тримати під контролем. Йдеться про людей, невпевнених у завтрашньому дні, яких виховували без батька, або батько весь час був на роботі (американські психологи дослідили, що коли людина до двох років не отримує батьківської любові, то вона виростає людиною, яка хоче все тримати під контролем). Їх я б поділив на дві категорії: багатих, які фінансують виборчу кампанію Тимошенко, і бідних, які за неї голосують. Я б сказав, що невпевненість всього суспільства у власних дітях передалась людям, які склали електорат Тимошенко. Натомість електорат Януковича — це люди, які виросли в сім’ях шахтарів-трудівників, у яких був батько-годувальник. Електорат Луценка — ті, для кого в дитинстві авторитетом був старший брат-хуліган, якого всі боялися...

Ще простіше Євген Балашов пояснює культурні образи політиків, які заклалися в головах виборців, на прикладі казкових героїв із небилиці про Івана-Дурника. Так, образ істеричної Баби-Яги, яка «завжди проти», він накладає на лідерку БЮТ, образ Кощія Безсмертного — на Віктора Януковича, Царя-Батюшки — на Віктора Ющенка, Солов’я- Розбійника — на Юрія Луценка, Лєшого — на Володимира Литвина. Інтрига — за Іваном-Дурником, який поки що є «темною конячкою» і, за словами пана Балашова, «може перекроїти політичну карту України». На його думку, ним може стати Леонід Черновецький, якому, якщо він захоче балотуватися на президентських виборах, віддасть голоси електорат великих міст (тому що Київ для них — зразок гарного міста).

До таких «казкових» прогнозів пана Балашова інші експерти ставляться скептично, як і до його узагальнень, про політичне майбутнє Юлії Тимошенко, мовляв «вона не зможе психологічно дотягнути до стану повноправного господаря країни, оскільки всі диктатори — Гітлер, Сталін, Наполеон, Ленін — виросли в багатодітній сім’ї і боялися батька»...

РЕКЛАМА — РУШІЙ ... РЕГРЕСУ

Звісно, можна посміятися над подібними спрощеними оцінками суспільно-політичного життя, але експерти попереджають: ірраціональність для суспільства є дуже небезпечною. Євген Головаха наголошує, що «апелюючи до «темних», мутних почуттів людей, узурпувати владу — найлегше, так прийшов фашизм». А саме ірраціональні почуття в нещодавній виборчій кампанії культивувала політична реклама, у якій йшлося по «пророцтва» Ванги й Нострадамуса. Використання ж іншої реклами будувалася на протиставленні сходу і заходу, на загостренні ідеологічних відмінностей — на користь певних партій. І знову — не все так просто, як хочуть щоб ми бачили ситуацію політтехнологи.

— Є багато міфів, які побутують у нас у зв’язку з «розколом» України. Але глибокі дослідження в рамках Європейських соціальних досліджень цінностей людей, вивели дивний факт: за системою цінностей захід і схід — значно ближчі до європейських цінностей, ніж наш центр, — поділився інформацією заступник директора Інституту соціології НАНУ. — Ці дві частини України — значно ближчі в прагненні побудувати життя, яке ми називаємо європейським, аніж центральні області України: консерватизм і ригідність центральних областей — це найбільш стримуючий фактор нашого розвитку, як, зрештою, й традиціоналізм західної України. Йдеться про кумівство, систему відносин, створену на непотизмі (побудові владної ієрархії на родинних зв’язках. — Авт. ) та чіткому підкоренню начальству, нехтування тими, в кого немає влади і зв’язків тощо. Це ж стосується й Києва: з однієї сторони, місто є локомотивом руху в Європу, ідеологічно важливим містом, а з іншої — має коріння, яке іде від маргінальної сільської культури: візьміть лише за приклад, скільки голосів віддали на виборах кияни БЮТ — це люди, які сподіваються на диво... Тому поверхове протистояння — заходу і сходу — не головне гальмо нашого розвитку, його можна було б не так важко зняти, якби всі проблеми не корінилися в старих стереотипах.

Фахівці наголошують: ніяких особливих змін в психологічному самопочутті українців після виборів не відбувається: кількість випадків захворювання на шизофренію не збільшується, і взагалі, за висловом Геннадія Балашова, «психоз в суспільстві почав наростати з тих пір, коли відбулося розмежування за матеріальним принципом». І щоб зайняти свої голови чимось конструктивнішим за політику, знавці в галузі психології та психіатрії радять людям зайнятися власним життям: облаштувати подвір’я чи під’їзд, у якому живуть, при необхідності вимагати зустрічі з мером чи сільським головою власного населеного пункту, а не писати листи Президенту і взагалі, організовуватися в громадські активи, які можуть впливати на місцеву владу. Як зауважив Семен Глузман, «демократія в Україну прийде не з Печерських пагорбів».