Хто кому герой...

Наприкінці минулого тижня Луцьк, та й Волинь, були відверто шоковані повідомленням у польській пресі («Українська служба Польського радіо для закордону» та газета Dziennik wshodni), що влада Любліна вирішила не запрошувати український гурт «Тартак» на відзначення Днів студентської культури, в яких він орієнтовно мав брати участь. Гурт звинуватили в тому, що він «прославляє УПА і Степана Бандеру». Начебто самі студенти побоювалися, щоб через цей виступ у місті не сталося конфліктів... Оскільки і лідер гурту Сашко Положинський, і сам «Тартак» — родом із Луцька, то для багатьох волинян такий поворот був досить образливим. Власне, непорозуміння в Луцька з містами-партнерами розпочалися трохи раніше, коли міська Рада Замостя офіційно засудила дворічної (!) давності рішення Луцької міської ради про присвоєння посмертно звання «Почесний громадянин міста» Степанові Бандері, й закликала це рішення... скасувати. Опісля і міська рада Любліна висловила своє невдоволення з приводу неприйнятної для польської сторони «героїзації вояків УПА та ОУН», зокрема й у Луцьку (й у Львові та Івано-Франківську).

Луцька міська рада з другого заходу, але таки прийняла на сесії звернення в Раду Замостя щодо висунутих звинувачень, в якому йшлося про те, що ніколи в Польщі не стоятиме пам’ятник Бандері, а в Україні — Пілсудському, проте спільна історія змушує і до порозуміння, й до пошани позиції кожної сторони. Проте ситуація навколо «Тартака» знову збурила волинську громадськість... «День» звернувся до депутатів Луцької міської ради, щоб вони прокоментували позицію владного органу нашого міста, котра, власне, збігається з поглядами переважної більшості волинян.

Григорій ПУСТОВІТ, секретар Луцької міської ради, голова Луцької міської організації Спілки офіцерів України:

— Заява, прийнята Радою міста Замость, нашого партнера в Польщі, виявилася для нас неочікуваною та неприйнятною. Заява ж Ради міста Любліна підсилила наше нерозуміння логіки дій польських колег з міст-побратимів. Партнери так не чинять. У цивілізованому світі, до якого відносять себе й наші польські друзі, з’ясування відносин розпочинають не з політичного «мордобою» у вигляді ультимативних заяв, а з переговорів, метою яких є як спроба зрозуміти партнера і його мотиви та почути його аргументи і пояснення, так і спроба донести свої застереження та перестороги, свої бачення та трактування партнерських рішень, якщо такі, звісно, є.

Що заважало нашим колегам із Замостя та Любліна приїхати до Луцька, зустрітися з депутатами міської ради та громадою міста, обговорити будь-яку тему за їхнім побажанням? Мало того, вони неодноразово бували в Луцьку саме після прийняття нашою Радою наприкінці 2010 року рішення про присвоєння звання «Почесний громадянин міста Луцька» Степанові Бандері. Я вже не кажу про перейменування 13 серпня 2008 року однієї з вулиць міста на вулицю Степана Бандери. І ці рішення нікого з польських партнерів не бентежили протягом досить-таки довгого часу. Крім того, неприємно вразили тон та зміст цих заяв. Ці заяви не передбачають порозуміння, а лише або капітуляцію опонентів, або аналогічну відповідь.

Оскільки в нашу капітуляцію, швидше за все, не вірили навіть автори заяв, то фактично нам кинули виклик на готовність у такому ж ультрапатріотичному дусі надати відповідь польській стороні. Стосовно Замостя ми цього не зробили, хоча спокуса аналогічно відповісти, безумовно, була. У Луцькій міській раді, напевно, не менше патріотів України, ніж в Радах Замостя та Любліна патріотів Польщі. Але ми зуміли взяти під контроль власні емоції та зробили виважену й толерантну відповідь польській стороні, відкривши тим самим можливість спільного пошуку вирішення цієї проблеми та виходу із цього глухого кута. Ми чекаємо на польських друзів і готові обговорити всі найнеприємніші сторінки нашої спільної історії: як дії УПА, так і дії Армії Крайової чи Національних збройних сил; як постать Степана Бандери, так і постать Юзефа Пілсудського чи будь-кого іншого.

В історії так складається, що герої одних народів не є такими для інших. Великі полководці минулого — це, як правило, великі вороги народів, що були переможені. Наприклад, в Росії, та й не лише в ній, глибоко шанують пам’ять генералісимуса Олександра Суворова. А своє перше звання генерал-майора він отримав за придушення повстання польських конфедератів 1768 року. А 1794 року він отримав звання генерал-фельдмаршала за те, що потопив у крові повстання під проводом Тадеуша Костюшко. Навіть у старій радянській енциклопедії, де його називають великим полководцем, сказано, що він «виявив крайню жорстокість» у придушенні повстання. Та я щось не чув польських протестів щодо увічнення пам’яті Суворова.

Коли у вересні 1939 року героїчний гарнізон Брестської фортеці під командуванням польського генерала Костянтина Плісовського відбив усі атаки фашистського генерала Гейнца Гудеріана, останній звернувся по допомогу до радянського комкора — командира 25-го механізованого корпусу Семена Кривошеїна. І радянська важка артилерія за наказом Кривошеїна, вдаривши в спину полякам, виручила своїх фашистських союзників. Польські жовніри не здались і героїчно загинули від радянських снарядів та нацистських куль. Вулиці імені радянського полководця Семена Кривошеїна є й у Росії, є й у сусідньому білоруському Бресті. Але я не чув протестів з боку поляків і щодо увічнення пам’яті Кривошеїна.

Таких прикладів можна навести багато. Війна з минулим — це шлях у нікуди. Приймаючи 3 лютого 2011 року закон про надання статусу національного Дню пам’яті «Проклятих солдатів», Польща вшановувала тим самим героїв, які боролися за незалежність Польської держави. І ми розуміємо, що саме за це їх шанує братня Польща, а не за нищення мирного українського населення, хоча саме ці спогади приходять на пам’ять, коли мова заходить про Армію Крайову чи ті ж Національні збройні сили. Так само і ми шануємо наших героїчних вояків, шануємо за те, що вони боролися за незалежність Української держави, щоправда, вшановуємо поки що не на державному рівні, як у Польщі. Тому полякам потрібно розібратися у своїй історії, нам — у своїй, і треба рухатись далі, треба, щоб братовбивче минуле не заважало нам бути разом та вірити одне одному сьогодні та в майбутньому. Недавно в Луцьку відбувся дитячий конкурс декламаторів польської поезії, на Волинському телебаченні почалися телеуроки польської мови. Як не хочеться, щоб ці тендітні паростки великої майбутньої братньої дружби загинули від можливого польсько-українського політичного похолодання.

Сашко ПОЛОЖИНСЬКИЙ, лідер гурту «Тартак»:

— У нас є пісня, присвячена воякам УПА, які боролися й гинули за Україну. І нам не заборонили виступити в Любліні, а відмінили запрошення, обіцяючи запросити на інший концерт. Це сталося, як пояснює організатор, з міркувань безпеки, оскільки деякі польські право-радикальні організації погрожують провокаціями на нашому концерті.

Оцінюємо ситуацію так, що розуміємо право організатора запрошувати того артиста, якого хоче запросити. Так само він має право відмінити своє запрошення, якщо вважає це за доцільне. Разом з тим нам дуже прикро, що нашу творчість взагалі та пісню «Не Кажучи Нікому» зокрема, оцінюють як антипольську, якою вона ніколи не була, бо завжди була лише проукраїнська. Крім того, цей прикрий факт засвідчує, що до побудови сучасних, справді добросусідських, відносин з Польщею Україні ще дуже й дуже далеко.

Анджей ШЕПТИЦЬКИЙ, аналітик Інституту міжнародних відносин Варшавського університету:

— Це дуже добре, що на таких фестивалях виступають гурти з інших, а особливо, із сусідніх країн. З іншого боку, потрібно також розуміти, що різні країни і народи мають окрему історичну пам’ять. Наприклад, в Польщі також є деякі середовища (може це і не музичні ансамблі), які дуже негативно ставляться до традицій Української повстанської армії. Мені здається, що якби у Польщі був ансамбль, який би, наприклад, у своїх піснях співав, що «не знає про УПА» або схвалював операцію «Вісла», цей гурт не запрошували б до Луцька. Можливо, на цей фестиваль потрібно запросити якусь іншу українську групу, у якої немає контроверсійних для поляків пісень. Історична тема — складна справа і до неї слід ставитися обережно.

У поляків і українців зараз є більш складніші проблеми, ніж питання участі гурту «Тартак» в міжнародному фестивалі. Між нашими країнами зараз непрості політичні відносини, зважаючи на складну ситуацію в Україні. Нині Україна має і не дуже добре резюме в ЄС, що також ускладнює польсько-українські стосунки.

Але я не думаю, що ця ситуація якось вплине на наші стосунки. Разом з тим, на них не можна дивитися крізь призму історії, тому що це часто негативно впливає на сучасність.