Невдала репетиція «команди запасних»

У футболі все вимірюється результатом. З цієї сторони підсумок зіграних збірною України у 2002 році матчів не надихає. Чотири поразки у шести зустрічах із далеко не найсильнішими суперниками, а головне, відсутність хоча б обрисів тiєї гри, з якою можна на щось серйозне претендувати. Остання репетиція перед стартом європейського відбору була українцями відверто провалена. Команда Ірану попри те, що регулярний чемпіонат у цій країні ще не починався, виглядала збалансованою, добре навченою, достатньо швидкою і технічною.

Якщо розбити гру на мікроепізоди, то в єдиноборствах гості не поступалися, а інколи переважали господарів. Нечисленна аудиторія Олімпійського стадіону столиці впродовж першого тайму відверто нудьгувала, спостерігаючи за безуспішними спробами українців щось створити в атаці. Якщо попереду не виходило практично нічого, то біля власних воріт наші гравці періодично влаштовували «пожежу», демонструючи елементарну незіграність. У кількох випадках тільки майстерність Шовковського не дозволила іранцям повести у рахунку. Власне, чого можна було очікувати, коли Ребров схожий нині лише на тінь себе самого дворічної давнини, Бахарєв, якому так поспішали надати українське громадянство, не витримує темпу гри, а проблеми Зубова з точним пасом відомі ще з часів його виступів за молодіжну збірну. Як завжди старанним і мобільним був Тимощук, але це ще не привід для гостроти в атаці.

У другій половині гри помилки нашого захисту привели-таки до голу. М’яч забив досвідчений Алі Даєї, той самий, який став знаменитим на полях Франції, де чотири роки тому розігрувався Кубок світу. Українці традиційно почали метушитися, забігали швидше і могли б відігратися. Проте це було б не результатом ігрової переваги, якої наша команда так і не здобула. Додамо ще й розгубленість, що охоплювала наших футболістів у моменти, коли слід було забивати.

Причиною такої безрадісної картини видається не брак кваліфікації, технічної чи фізичної підготовки вітчизняних «збірників». Згадаймо висловлювання Леоніда Буряка, який вже восьмий місяць наголошує, що команді не вистачає виконавців високого класу, що до збірної беруть тих, хто є. У результаті ми продовжуємо ледь не молитися на Шевченка та його колег по команді трирічної давнини, заздалегідь віддаючи їм перевагу перед іншими. Але ж час назад не повернути! Ким були Шевченко, Ребров, Лужний, Косовський, Головко, Ващук, Шовковський, Гусін, Попов, Максимов, Калитвинцев у 96—97 роках? Нікому не відомими дебютантами. Просто тоді їх не було з ким зрівнювати, і хлопці грали як могли, як вміли. І вийшли із дебютантів міжнародні зірки, і їхали з Києва чемпіони Європи і світу задоволеними, що не програли!

То скільки ж можна повторювати гравцям нинішнього складу, що вони ще не готові, що у них недостатньо майстерності? Немає у нас інших футболістів. Саме ті, хто тепер залучаються до збірної, будуть у ній грати. Або вони виростуть разом з командою, відчувши віру в себе, або так і залишаться вічними дебютантами. Поки що гру команди Буряка характеризує старанність кожного футболіста, який прагне довести, що він гідний першої команди. Колективна ж швидкість, настрій на рішучу боротьбу виникають вряди-годи, епізодами. Не святі горшки ліплять... Треба лише відібрати кращих і зарядити їх на боротьбу. М’яч, як відомо, круглий, і перемагає найчастіше той, хто більше цього хоче.

До гри збірної України вже не можна нічого додати. Немає часу. За два тижні старт європейської першості. Побажаємо ж нашим хлопцям повірити в себе і зіграти 7 вересня у Єревані кращий матч, ніж 21 серпня в Києві.