Перетворення
Київський театр маріонеток, як і кожен ляльковий театр, традиційно й помилково сприймають як розвагу для дітей. Принаймні тривалий час так і було: на тих підмостках ішли дитячі вистави, постановки казок. Аж доки кілька років тому не гримнула сенсація: в «Маріонетках» зробили... «Вишневий сад» Чехова; рецензію на той спектакль, як і інтерв’ю з головним режисером Михайлом Яремчуком, «День» уже публікував. Тож коли я зачув, що на вулиці Сагайдачного поставили шекспіровського «Макбета», здивування вже не було, радше заінтригованість: чи можна на маленькій сцені, ще й із маріонетками, втілити такий складний текст? Тим паче, що в «Макбета» у професійному середовищі занадто лиха слава. То п’єса геть страшна, британські постановники кажуть на неї «Шотландська п’єса» або «Ця п’єса» через забобон, що від називання оригінальним ім’ям з виставою неодмінно скоїться якась халепа.
Вже по сценографії було помітно, що Яремчук знайшов свій спосіб опанування матеріалу. Задник, сама сцена, більшість предметів мають жовтаво-сірий колір старого паперу, а текст «Макбета» (уривки староанглійською) написаний прямо на вільних площинах. Зі стелі звисає грубезне мотуззя, у настилі — два люки, з яких дістають по ходу п’єси всілякі предмети. Пісок, каміння, дерево, нефарбовані тканини, вода, вогонь на свічках, шахові фігури — нічого зайвого, все функціональне, простір сцени використовується до останнього міліметра.
От із того напівпустельного середовища і являються три відьми, або, за інтерпретацією режисера, Веди (Борис Книженко, Вадим Лавринюк, Станіслав Щокін), котрі напророчили Макбетові лиху долю. Гнучкі безстатеві істоти в обтислих сіруватих уборах — справжнє поріддя пустелі, дивна суміш блазнів, дрібних демонів та мандрівних жонглерів. Вони ані хвилини не стоять на місці, вони бавляться з усім, що бачать, і постають у безлічі втілень: від живих акторів до найрізноманітніших — і мініатюрних, і в людський зріст — ляльок.
Що ж до подружжя Макбетів, то центр сцени з маріонетковими мотузками належить їм. Але наскільки спритні, мінливі й всепроникливі Веди, настільки прямолінійні та пафосні герої Вадима Кожевникова й Вікторії Топчій. Саме вони, в їхніх брунатних костюмах, із зафарбованими наче під кору бурими обличчями і виглядають маріонетками, ляльками в руках долі, а доля — то ж якраз парафія Відьом.
Основний сюжет п’єси Яремчук укладає у менш ніж півтори години вистави, але того часу йому цілком вистачає. Він зосереджується на двох найважливіших подіях: на пророцтві відьом та на вбивстві короля Данкана. Найголовніший Макбетів злочин подано надзвичайно простими (як і все у виставі) засобами: з-під підлоги дістають кілька капустин, і Макбет хвацько, несамовито рубає ті голови справжнім, не бутафорським тесаком.
Речі тут — теж виконавці ролей, їхня круговерть захоплює Макбета у зачароване коло, перетворюючи його на таку саму забавку в чужих руках. І саме тому так вражає несподівано притишений фінал. Макбет не веде свій останній бій напряму, деперсоналізація доходить до крайнього ступеня — навіть його смерть розіграють Веди маленькими потішними ляльками у стилі вертепу, цитуючи народну драму про царя Ірода. І ось саме потому в головному героєві з’являється щось людське. Він стиха, виступивши на авансцену, промовляє слова про смерть Данкана — і це якщо і не приводить до катарсису, то ще довгою луною відгукується в пам’яті по виставі.
Насправді про цей спектакль можна ще багато говорити, але краще подивитись. Бо такий є театр: точній фіксації не піддається, живе одним лише зникаючим жестом, але — от же ж диво — якраз цей невловимий рух і складає його суть.
