Пристрастi навколо царської брами
Вже близько року в колі музейників та мистецтвознавців столиці обговорюється питання про передачу з фондів Києво-Печерської лаври новоствореному музею відтворення Михайлівського Золотоверхого монастиря царської брами собору. Здавалося б, усе дуже просто: експонат переходить від одного музею до іншого, а для встановлення у храмі з брами знімають копію. Яку, до того ж, необхідно виконати з істотними поправками і поліпшеннями, оскільки у срібної брами 1811 року не сходяться стулки, загублено медальйони із зображеннями євангелістів тощо. Зняття копії і реставрація оригіналу для музейної експозиції коштує 568 000 гривень, плюс вартість виготовлення нової брами. Сума, звісно, чимала. Що, очевидно, і змусило фахівців корпорації Укрреставрація — генерального підрядчика робіт на Михайлівському — висунути іншу ідею: відреставрувати браму і встановити її на законне місце у храмі. Легiтимність такої поведінки з предметом мистецтва, який ніякою реставрацією не врятувати від повільного зникнення, якщо його розмістять у діючому храмі, до уваги, очевидно, не береться. Як і те, що за такого вирішення питання доведеться приєднувати до оригіналу наново виконані фрагменти, що з музейними експонатами у світі робити не прийнято.
Окрім фінансових, на користь такого рішення наводять ще й інші аргументи. Від мистецтвознавця Михайла ДЕГТЯРЬОВА довелося почути, що браму слід повернути на її місце у Михайлівському соборі, оскільки у Києво-Печерській лаврі, де вона зберігалася, і так достатньо святинь. Вона без брами не збідніє, а відродженому, ще не намоленому храмові без неї не обійтися.
Хоч як би там не було, фондово- закупівельна комісія Києво-Печерської лаври передала браму історико- архітектурному заповіднику «Древній Київ», структурною одиницею якого є музей Михайлівського монастиря. Передала із застереженням, що вона категорично проти використання брами у діючому храмі.
«День» звернувся за коментарем до головного хранителя Києво-Печерського заповідника Лариси Іллівни КОВАЛЬОВОЇ:
— Ми були б категорично проти передачі брами, якби не мали певності у тому, що її буде збережено. Ми передали експонат до іншого музею, співробітники якого — наші колеги і діють за тими ж інструкціями й правилами, що й ми.
Інша справа, що указом Президента України Києво-Печерській лаврі присвоєно статус національного заповідника, згідно з яким наша колекція неподільна. Тому на передачу царської брами ми пішли як на виняток, лише тому, що Михайлівський собор — це відроджена святиня. А надалі ми займатимемо винятково жорстку позицію, і колекція фондів Києво-Печерської лаври не роздаватиметься.
На мій погляд, подібні питання мають вирішуватися не фондово-закупівельними комісіями музеїв і навіть не управліннями культури міських адміністрацій. Необхідна загальнонаціональна програма, спеціальна комісія на рівні Міністерства культури, яка б займалася перерозподілом і поверненням експонатів до тих музеїв, міст, яким вони первісно належали. У Національному художньому музеї України знаходяться експонати, що належать Києво- Печерській лаврі. Якщо держава починає здійснювати цілеспрямовану політику повернення цінностей їх споконвічним власникам, нехай до нас повернеться і частина нашої колекції. Певна річ, це питання складне. Адже для того, щоб здійснити таку програму, потрібно спершу завершити каталогізацію усіх музейних експонатів — так, як це було зроблено в Європі. В Україні ж такий перепис і систематизація проходить більше ніж повільно. * * *
Очевидно, проблема не тільки у долі царської брами Михайлівського собору. Що треба для того, щоб кожен експонат зайняв своє гідне місце? Як зробити експонати доступними для публіки, не ризикуючи при цьому ні збереженням предметів мистецтва, ні цілісністю колекцій? Ці питання «День» задав Тамарі Євгенівні ХОМЕНКО, директорові Музею історії міста Києва, голові Ради директорів музеїв столиці.
— У Києві необхідно розробити єдину концепцію мережі музеїв. При цьому ми зобов’язані нарешті усвідомити, що будувати нове без пам’яті і досвіду старого неможливо. Безумовно, число музеїв має зростати, як зростає і місто. Однак жоден музей не створюється на голому місці. Він починається з колекції. Навіщо створювати нове, коли можна привести до належного стану унікальні старі музеї? Ми заявляємо, що живемо у столиці європейської держави. Тож давайте упорядкуємо музейні фонди нашого міста і зробимо їх відкритими — як у Європі.
Якщо ми відроджуємо якусь пам’ятку, наприклад, Михайлівський собор, при ньому, безумовно, має бути експозиція з його історії. Однак називати її музеєм? Тим більше навряд чи варто передавати подібним експозиціям унікальні експонати — вони мають зберігатися в музеях, які працюють не два-три, а десятки років. Я вважаю, що таким експозиціям чи то постійним виставкам — називайте їх, як хочете — справжні музеї можуть передавати окремі предмети зі своїх колекцій на тимчасове експонування, контролювати їх стан і негайно забирати, якщо умови зберігання не відповідають нормам.
Тим більше серйозно треба ставитися до випадків, коли під одним дахом мають намір розмістити і діючий монастир, і музей, співіснування яких може виявитися досить складним. Думаю, на прикладі Михайлівського нам потрібно багато чому навчитися. * * *
Вчитися дійсно є чому. Скільки часу і коштів було затрачено на проект створення музею у підвалі церкви Богородиці Пирогощі. Нині музею там немає, зате стоїть вода. Ми можемо скільки завгодно говорити про те, що примножуємо культурну спадщину Києва. Та навряд чи ці розмови матимуть якийсь результат, якщо ми не зможемо зберегти того культурного багатства, яке дісталося нам у спадок. Той спадок, поводження з яким показує нашу істинну культуру.
