Рідкісна знахідка

Цікавий соціологічний експеримент відбувся нещодавно у столиці за ініціативи Об’єднання гуманістів України та «Робітничої газети». Вирішивши перевірити киян на чесність, волонтери Об’єднання «загубили» в різних районах міста 20 гаманців, у кожному з яких було майже 20 гривень і записка: «Бабусю, запам’ятай мій новий номер телефону». Зазначений номер насправді був редакційним: протягом двох днів організатори акції чекали, за інформацією агентства УНIАН, дзвінків від свідомих співвітчизників. Однак телефон «розжарився» в перші ж хвилини акції аж ніяк не внаслідок сумлінності столичних жителів: це волонтери звітували, в яких місцях правого й лівого берегів залишили «експериментальні» гаманці. Взагалі, результат проведеної «операції» такий: організатори збідніли приблизно на 380 гривень, оскільки від киян iз метою повернути чуже добро зателефонував лише один хлопець (зате через півхвилини після «втрати»!), який не побажав назвати своє ім’я. І все-таки велика в нас iще віра в совість людську: при оцінці даних експерименту активісти сподіваються, що будуть враховані нижченаведені чинники. По- перше, частина киян, які помітили гаманець, побоялися підняти його, думаючи, що це якесь шахрайство. По-друге, вважають в Об’єднанні, серед тих, хто знайшов гроші, не всі знайшли інше — час, щоб подзвонити, або просто не хочуть морочити собі голову через, прямо скажемо, незначну суму.

І, по-третє, частину знайдених грошей жителі могли роздати біднякам або витратити на інші благодійницькі цілі: це сподівання організаторів експерименту грунтується на даних опитування, проведеного соціологічною службою УНIАН — 6,9% респондентів сказали агентству, що саме так би й вчинили.

Цікаво, що столичні жителі оцінюють свої моральні якості на вельми високому рівні: крім вищезазначених шести з «копійками» відсотків, в разі знаходження чужого гаманця 10,7% з трохи більш як півтори тисячі респондентів одразу б побігли здавати його в міліцію, 20,5% — залишать його на тому ж місці, 19,9 — постараються самостійно розшукати власника, й лише п’ята частина опитаних привласнить знахідку собі. Й зовсім не так добре, як себе, характеризують опитані інших жителів міста: вважають, що ніхто б не повернув втрачений гаманець 16,2%; 39,5% гадають, що чесних менше ніж 10%; що таких менше половини — 15,7%. Лише 1,8% респондентів вважають, що свідомих — значна більшість, до 90%, а 1,6% називають чесними всіх. До досить промовистих цифр додати, власне, нічого — крім того, що оцінили погрішність першої частини опитування («Що ви зробите, якщо знайдете гаманець?») не в звичайні 1,5%, а в 3,5-4%: організатори врахували той факт, що частина людей схильна підсвідомо переоцінювати себе. Що ж до експерименту з гаманцем, то його організатори нагадали: коли 1998 року в Житомирі була проведена подібна акція, повернули близько двох третин пропаж.

Дані «польових випробувань» побутової чесності співгромадян психолога Олену ДОНЧЕНКО зовсім не дивують. Причина — в тривіальному падінні моральності, яке, до того ж, культивується в країні на високому рівні. Чи варто дивуватися, що лише 2% співвітчизників, опитаних під час іншого дослідження, є прихильниками функціонування в суспільстві етичних норм, якщо привласнення чужого — це демонстративний потенціал нинішньої української еліти? — питає фахівець. Тому — через відсутність довіри до держави — «просте» моральне заохочення не діє зараз: хоч би там що казали про радянські часи, проте тоді це «працювало».

Те, що співвітчизники стали більш прагматичними, підтверджують i працівники декількох столичних бюро знахідок. Більше того, зростає заповзятливість: нарівні з практичним зведенням до нуля випадків, коли жителі приносять знахідку (переважно це водії транспорту, вокзальні та станційні міліціонери, словом, самі співробітники відповідних підприємств), почастішали ситуації, коли громадяни звертаються в бюро по речі, які нібито загубили й таким чином намагаються привласнити чиєсь «добро». Однак, як розказали в бюро знахідок при київському метрополітені, довести, що річ — твоя, особливо у випадках з мобільними телефонами, дрібною технікою тощо — не так уже й просто: не уникнути вельми прискіпливих запитань про місце й час втрати, особливі прикмети й інше.

Однак про моральність. Наприклад, бюро знахідок при трамвайному господарстві давно припинило свою роботу: повернення, як нам пояснили, трапляються, на відміну від радянських часів, настільки рідко, що організація такого підрозділу, утримання спеціального працівника є для й без того небагатих травмайників занадто дорогими. За словами директора служби таксі «059» Андрія Полевницького, якщо машина, в якій щось забули, після висадки пасажира виконує інші замовлення — пиши пропало: принаймні, впродовж останніх років фактів повернення пасажирами чужої власності тут не пам’ятають. Одна надія, що забуту річ помітить сам таксист: її навіть безкоштовно повернуть, хоча дякувати, зокрема й матеріально, не заборонено навіть законодавчо. Подякувати, насамперед, доречно за вияви все тієї ж побутової чесності: адже кожний таксист без проблем міг би стати володарем найбільшої в місті колекції мобільних телефонів, щодня міняти парасольки, портфелі й портмоне — «урожай» в таксі збирають 3 — 5 разів на тиждень. Знімають вищезгаданий в основному вечорами: коли часто доводиться розвозити по домівках «втомлених» горілчаними виробами громадян.

Набагато сумнішими є справи бюро знахідок при залізничному вокзалі. Щодо питання про повернення чужого — все те саме: не приносять. За декілька років був усього лише один випадок, коли «сусід» випадково пасажира, який відстав від електрички, залишив його речі в бюро. Однак частими є випадки звернення потерпілих, які й не сподіваються знайти в бюро знахідок свої речі: шукають документи, які в цих речах знаходилися до пограбування. З такими фактами, за словами працівника цього бюро Надії Матюшенко — справжня катастрофа. Зловмисники чудово зрозуміють, що до кожного громадянина з поклажею міліціонера не приставиш, чим і користуються навіть серед білого дня: не так давно звертався, шукаючи документи, громадянин, якого незадовго до посадки в поїзд засліпили газовим балончиком і обікрали — разом із сумкою «пішло» все, аж до путівки на курорт… Трапляються такі випадки й на «станицях». Якось, наприклад, чекали своїх власників у бюро знахідок декілька… велосипедів: забирати їх власники приїхали після того, як виписалися із лікарні, оскільки відбирали в них добро із застосуванням сили. А викинуті зловмисниками документи працівники міліції збирають усюди: знаходять їх у станційних урнах, у вокзальних туалетах. Вони ж, міліціонери, «забезпечують» бюро залишеними сумками. Цікаво, що, за спостереженням працівників бюро, ситуація з ними, точніше з їхньою «начинкою» (яка піддається ретельному опису), за роки також змінилася. Йдеться про те, що й за радянських часів за деякою поклажею її господарі не поверталися, а отже знайдене відправлялося й відправляється нині на склад реалізації, де спеціальна комісія як тоді, так і тепер вирішує, що із цим робити: часто нічийне «добро» відправляється в комісійні магазини. Однак із сьогоднішнього «улову» комісії практично нема чого вибрати: вміст сумок у переважній більшості випадків до того убогий, що його просто утилізують. Однак мисливці на чуже добро з’являються й тут: прийшов якось один iз «власників», тицьнув пальцем у найгарнішу «свою» сумку — і спробував швиденько ретируватися. Тож жіночому колективу бюро, якому мало того, що доводиться порпатися в чужій, нерідко несвіжій, білизні (а це дві-три «нові» сумки за тиждень, і добре ще, якщо не трапиться кульок з продуктами, що давно вже зіпсувалися!), та ще й виходити з вищеописаних ситуацій, м’яко кажучи, не позаздриш. Потенційним «забудькам» нагадаємо: зберігаються речі в залізничному бюро не більш як місяць — по 4 гривнi за добу зберігання. Якщо, звичайно, їх до цього туди принесуть: у радянські часи, згадує Н. Матюшенко, повертали навіть гаманці з грошима. Причому нерідко…

Якщо ситуація загалом і принципи роботи кожного бюро не відрізняються, то в плані оригінальності знахідок лідирує Метрополітен. Важко, звичайно, собі це уявити, однак хтось примудрився забути у вагоні… телевізор. Ще важче зрозуміти, як співвітчизники не виявили знахідку раніше за працівників метро. Інший забудькуватий громадянин — забув у метро... інвалідний візок. Трапляються й романтичні історії: якось музикант загубив у метро свою пісню — працівники метрополітену знайшли «нічийні» ноти…

…Колись черкащанин Микола Кравчук намагався об’єднати інформацію про запити «забудьок» і факти вияву доброї волі тих, хто знайшов щось, на спеціальному сайті. Такі ресурси функціонують у всьому світі (існує навіть інтернаціональний сайт, де розміщуються й оголошення про втрату водійських прав у пивбарі NN-ї країни, й інформація про пропажу з такого-то музею таких-то картин), непогано представлені вони в російському сегменті всесвітньої павутини. Згаданий український сайт добре функціонував, поки в черкаській філії однієї всеукраїнської рекламної газети йшла про нього інформація: не стало її — й люди підзабули, що є ще одна можливість пошуку, причому в масштабах України. Шкода, звичайно, однак, як бачимо, нарікати на повну відсутність такої послуги в країні не варто. Прикро лише, що ентузіасти, які не лінуються відшукати власника загубленої речі, самі є рідкісною знахідкою.