Рівняння з багатьма невідомими

За спиною Києва та Москви довга і непроста історія взаємин. В ній були часи недовіри та ворожнечі, партнерства та дружби. Нині ж знову заговорили про нову кризу у відносинах двох держав. Зокрема, після відчайдушної боротьби Росії проти надання Україні ПДЧ у Бухаресті в квітні 2008 року ми отримали черговий етап розмов на підвищених тонах навколо теми Чорноморського флоту, побачили відкритий лист президента Росії Дмитра Медведєва до українського колеги Віктора Ющенка стосовно вшанування жертв Голодомору. Було чимало дискусій навколо позиції України щодо російсько-грузинського конфлікту. А взимку, наче за графіком, зросла напруженість у газовому питанні. Далі кожна сторона вшановувала день народження «лише свого» Миколи Гоголя. Тепер на черзі річниця Полтавської битви... Список, здається, нескінченний. Російсько-українські відносини нагадують рівняння з багатьма невідомими. Розв’язання існує, але поки що його ніхто достеменно не знає.

Про можливі варіанти днями говорили в Києві під час круглого столу «Україна — Росія: шляхи подолання кризи у відносинах». Його організаторами виступили Центр імені Разумкова в рамках сумісного проекту з Фондом «Российский общественно-политический центр» і за підтримки Фонду Арсенія Яценюка «Open Ukraine». Присутні на заході експерти розповіли про своє бачення подолання бар’єрів у відносинах Києва та Білокамінної. Чимало згадували гості й про історичні передумови ситуації, яка склалася. Не забували й про поточні фактори, що впливають на проблему. Також у рамках круглого столу було окреслено економічні перспективи взаємодії обох країн, можливість більш тісної співпраці задля виходу з кризи. Була дана оцінка договірно-правовому базису відносин між Україною та Росією, гуманітарній, енергетичній, політичній взаємодії. Визначивши корінь проблеми і причини кризи, поважні гості намагалися не зациклюватися на негативі, а більше уваги приділити позитивам. Отже, якими будуть російсько-українські відносини у майбутньому та як їх покращити, читайте в коментарях експертів круглого столу.

Михайло ГОНЧАР, директор енергетичних програм Центру «Номос»:

— Існує певний потенціал недовіри між двома сторонами, який потрібно ліквідувати. Одна з найбільш подразнюючих та болючіших тем у діалозі між Росією та Україною — газові відносинии. Розрядка максимальної напруженості в цій сфері повинна відбуватися в широкому форматі Україна — Росія — ЄС. Чому? Бо саме в цьому трикутнику з’явилися розмови про ненадійних постачальників та транзитерів газу. Потрібно започаткувати режим прозорості у сфері енергопоставок, при якому кожний учасник цього ланцюжка бачитиме, що відбувається на різних кінцях труби. Таку відкритість можна організувати за допомогою он-лайн системи з обміну комп’ютерної інформації.

Юрій РУБАН, директор Національного інституту стратегічних досліджень:

— Нинішня криза відносин цілком закономірна, бо на світовій арені постало дві держави, які ще формуються. Причому Росія та Україна — спадкоємці супердержави з надзвичайною ідеологією та історією. Саме тому в урядів обох країн існує спокуса легітимізувати свої держави інтерпретуючи на свій лад історію. Отже, головний бар’єр полягає не в політиці, а в ідеології. Оцю ідеологію потрібно обмежити до так званого внутрішнього користування. Для зовнішнього ж світу Україна та Росія повинні стати передбачуваними партнерами.

Євген КОПАТЬКО, керівник компанії «Research and Brending»:

— Найперший крок до політики добросусідства — співпраця на взаємовигідних умовах у питаннях транзиту та споживання енергоресурсів. Наступне — реалізація спільних проектів, але для їх проведення сьогодні немає політичної волі. А в деяких випадках — й економічної доцільності. Тому якогось певного оптимізму не відчуваю у відносинах двох країн. Гадаю, інерція у взаєминах між Росією та Україною негативна, а пік погіршення їх ще не пройдено. Сьогодні потрібно принципово переглядати українсько-російські відносини. Якщо в політичному керівництві Україні існує група євроатлантистів, то цілком очевидно, що повинна бути й група, яка пріоритетним бачить взаємини з Росією. У владі має бути розумний паритет, здатний досягати економічно вигідних для держави компромісів. За 17 років ми знайшли багато точок роз’єднання. Час вже шукати точки об’єднання.

Анатолій АДАМИШИН, Надзвичайний та Повноважний Посол РФ, президент Асоціації євроатлантичної співпраці, екс-міністр Росії зі співробітництва з країнами СНД:

— Неадекватна поведінка політичних еліт обох країн виступає головною перепоною для нормалізації відносин. Російська еліта у значній мірі заражена розмовами типу «хохли приповзуть на колінах», як звикли думати після розпаду Радянського Союзу. Українська ж політична еліта намагається будувати свій позитивний образ на запереченні російського. В російському образі багато що потрібно заперечувати, але повністю всього не вдасться відкинути. Основна надія, що обидві еліти порозумнішають. А розумнішають, коли набивають гулі. Прискорить цей процес нинішня криза. В України та Росії нарешті з’явився спільний ворог — криза. Він якнайкраще продемонстрував, що країни дуже сильно залежать від навколишнього світу, в якому потрібно себе вести пристойно. Тож, якщо налагодимо співпрацю, то подолати кризу буде простіше.

Роман ШПЕК, заступник голови правління, віце-президент «Альфа-банку» (Україна), Надзвичайний та Повноважний Посол України:

— Повинен бути розподіл праці на рівні політичного керівництва, істориків, літераторів. Найголовніше — не брати із нашого минулого те, що робив, наприклад, Сталін: він сюжети вигадував, історію правив. Найголовніше, щоб наші політичні керівники відійшли від цього. Щоб історики, літератори займалися оцінкою фільмів, спектаклів, історичних фактів... А політична еліта повинна тільки спиратися на результати вчених. Не може людина робити все. Що стане відправною точкою у налагодженні російсько-українського діалогу? Я вважаю, що наших державних керівників це змусить зробити лише історична відповідальність. Бо історична відповідальність набагато вища від політичної кон’юнктури або, навіть, від сьогодення.

Віктор ЦИГАНОВ, професор Київського національного університету внутрішніх справ:

— Конфлікти продовжувалися, продовжуються і будуть тривати, бо головні позиції в суспільному, політичному та економічному житті обох країн зайняв так званий паразитарний капіталізм. На відміну від традиційного марксистського капіталізму «паразитарний» привласнює собі абсолютно всю додану вартість, головні стратегічні ресурси, безконтрольно ними розпоряджається та за демпінговими цінами може реалізовувати їх у своїх інтересах. Такому капіталізму не потрібне суспільство із купівельною спроможністю. Головна ж небезпека полягає в тому, що для політичної легітимізації він активно почав проникати у владу в Україні та в Росії. Це призвело до того, що приватизованими виявилися влада і, що найстрашніше, національний інформаційний простір в обох країнах. У таких умовах корпоративні приватні інтереси видаються за загальнодержавні національні — й ці дві сили входять у фазу зіткнення. Причина плачевного стану російсько-українських відносин полягає ще й у яскраво вираженій персоніфікації влади в обох країн, отже, й політичних систем. Звідси суб’єктивність у діях державного рівня. Тільки зміна природи чинної влади як технології, а не її структури, приведе до миру й задоволення національних інтересів.

Василь ЮРЧИШИН, директор економічних програм Центру імені Разумкова:

— Наші дві країни, незважаючи на певні суперечки, мають колосальне економічне поле для взаємовигідної співпраці. Зокрема, це стосується нашого агропромислового комплексу в широкому розумінні. Спільна взаємовигідна позиція Росії та України на ринку зерна, олії дасть не лише вигоди для економік обох країн, а й дозволить уникнути елементів торговельних воєн, які виникають постійно: м’ясомолочні, карамелеві та інше. Зняття бар’єрів суттєвим чином полегшило б доступ і вартість наших продуктів на ринку. Крім того, спільна позиція на ринку третіх країн теж дуже важлива. Узгоджені дії обох країн та спільні стандарти допомогли б покращити економічний стан кожної з держав.

Євген МАРЧУК, керівник Інституту проблем безпеки:

— Я оптимістично дивлюсь на розвиток українсько-російських відносин, виходячи з власного досвіду. Мені довелось займатися врегулюванням дуже небезпечних відносин нашої української нової історії, в якій були зроблені й дурниці. У нас було багато непростого і складного, але з непростих ситуацій ми змогли достойно вирулити. Нинішній етап складний по-своєму. І не завжди минулий досвід можна застосувати до того, що відбувається зараз. Але мені здається, що на даному етапі участь неурядових суспільних організацій набуває винятково важливого значення. Політика на верхніх поверхах управління українсько-російських відносин, у якій беруть участь політичні фігури, дуже серйозно засмічена. Бар’єри між нашими країнами продовжують продукуватися. Бо головні фігури, які беруть участь у виробленні російсько-української атмосфери взаємин, несерйозно підходять до нинішньої ситуації. Неприязнь, яка сформована між Президентом і прем’єр-міністром Росії та Президентом України, мультиплікується через російські мас-медіа до такого ступеня активності, що породжує феномен величезної недовіри російського населення до нас. 60% росіян вважають Україну недружньою або ворожою країною. З української сторони, на жаль, ця гра прийнята, бо ми не запропонували іншого формату поведінки в болючих темах (Голодомор, ОУН-УПА, Іван Мазепа та інші). В даному випадку я більше винуватив би не Росію, а Україну. Чому? Коли запитують, як вийти з кризи недовіри, одразу ставлю запитання у відповідь, хто в Україні буде це робити? Зовнішню політику визначає Президент, а реалізація всього відбувається через уряд. А чи однакова позиція Президента і прем’єр-міністра у питанні взаємин з Росією? Різна. Чи збігається позиція парламенту з президентською в російському питанні? Ні. А чи є в парламенті проросійські структури? Комуністи й Партія регіонів. Але ж є й проукраїнські парламентські сили. Тому головна проблема полягає в тому, хто буде в Україні виконувати намічені шляхи виходу з кризи. Нинішня поведінка нагадує підлітковий вік, коли ще не усвідомлюється необхідність здійснення серйозних вчинків. Можна сваритися та конфліктувати у внутрішніх питаннях, але в питаннях зовнішньої політики влада повинна дотримуватися однієї лінії.

Зараз відбувся збіг політичних стратегій. І Віктор Ющенко, й Володимир Путін під час свого президентства кожен по-своєму порушили складні проблеми національної ідентифікації. Вони не збігаються — і це стало предметом серйозних загострень. Отже, збіг цих циклів та посилення впливу Росії на Євросоюз і спровокувало несподівану для нас поведінку Росії. Як вже згадував, обидві країни — на шляху самоідентифікації. Але Росії не потрібно розшукувати своїх героїв у столітніх нашаруваннях, бо імперія Радянського Союзу культивувала героїв. В Україні ж радянська історія вихолостила, вигребла все до самого дна. Саме тому сьогодні новітня українська історія шукає своїх героїв. Це процес не простий. Існують фігури, які спокійно піднімаються з небуття, але бувають і спірні. Чимало нових українських героїв просто викликають у Росії алергію.

На даному етапі варто було б, якби була така можливість, не віддавати політикам у політичну діяльність нашу спільну історію. Вона надто складна. Тому нею легко спекулювати, інтерпретуючи по-своєму різні її постаті. Я закликаю до того, щоб публічні дискусії поступово перейшли в русло обговорення експертів, спеціалістів, істориків, які б проводили спільну роботу видавали книжки, робили історичний аналіз. А згодом надійде час, коли буде вироблене компромісне ставлення з обох сторін до спірних питань

Олег РИБАЧУК, голова правління Фонду «Суспільність»:

— Ви не знайдете в Україні жодного політика, який не визнає незалежність Росії. Натомість 90 % російського політикуму внутрішньо не може змиритися з тим, що Україна є незалежною. З цього починаються усі проблеми. Незалежний партнер — партнер, якого ти поважаєш. Тобто українцям не прийде в голову трактувати російську історію, внутрішню та зовнішню політику Москви. У той же час, для Кремля, здається, цілком природним робити ноти стосовно того, що Україна шанує своїх гетьманів чи відзначає якусь історичну дату, робить якісь зовнішньополітичні кроки. Не визнаючи незалежність України, значна частина російської еліти досі думає, що Україна може стати частиною проекту «Велика Росія». У той же час, в Україні теза «залиште нас у спокої» — найбільш актуальна. Росіяни самі називають цю свою поведінку синдромом великого брата, але з цього починаються серйозні протиріччя, які вирішуються лише через значний проміжок часу.

Арсеній ЯЦЕНЮК, колишній голова Верховної Ради, лідер «Фронту змін»:

— Важливо нічого не приховувати... За 17 років незалежності наших країн у нас не було жодного системного проекту. Ми вдаємо — і Україна, й Росія — що потрібно зробити перший крок, що потрібно переформатувати порядок денний, але при цьому ніхто не пропонує конкретних шляхів, яким чином це зробити. Коли немає загального і чіткого розуміння, то утвориться порожнеча, а порожнеча завжди чимось заповнюється. Ми цю порожнечу заповнили політтехнологами, політичним сміттям і контраверсійними речами. Наслідком стало те, що вперше в Росії з’явилися антиукраїнські настрої. Це базова проблема. Потрібно розуміти, що з величезним сусідом повинні бути нормальні відносини. У нас мають бути чіткі, прагматичні й, більше того, позитивно конкурентні відносини. У цьому — наша перспектива розвитку. Що стоїть як перешкода в наших відносинах — це газ. Ми повинні раз і назавжди зрозуміти, що газ — це не геополітика, це бізнес. Україна зацікавлена в російському газі, Росія зацікавлена в Україні, Україна та Росія зацікавлені в європейських споживачах, а ті у свою чергу — в газі. Це бізнес.

У чому ми зацікавлені? Україна повинна відбутися як країна, і Росія повинна відбутися як країна. Ми повинні поставити перед собою мету — сильна влада, сильна армія, безпека країни. Друге — нова індустріалізація і модернізація промисловості. Третє — промислове й організоване сільське господарство. Четверте — освічене та здорове населення. У нас із Росією багато спільних цілей і завдань. Але в кожної з наших країн є також і своя історична місія. У спільній європейській місії ми з Росією — об’єктивні, добрі конкуренти. Саме це дає Україні й Росії йти вперед.

Костянтин ГРИЩЕНКО, перший заступник секретаря РНБО України, Надзвичайний і Повноважний Посол України в РФ :

— Не може не хвилювати той факт, що, згідно з опитуваннями громадської думки, 60% росіян негативно ставляться до України. Не до українського керівництва, а до України загалом. Ті мільйони українських громадян, які щорічно їздять до Росії, стикаються з негативним сприйманням. Відповідальність за це лежить на обох державах і на мас-медіа. Необхідно змінити підходи в подачі інформації про сусідні країни, повинен бути наявним баланс в інформуванні. Інша проблема, яка нам серйозно заважає, — це міфологізація історичних і поточних тем. Від цього також потрібно відійти. Що нас може об’єднати? Економіка — ось той майданчик, де ми покликані бути разом. У сучасному світі наївно вважати, що лише гроші можуть вирішити все. Важливо партнерство, співпраця. Важливо, щоб російський і український народи зберігали відчуття спільності, не в плані подібності, а в плані спільних інтересів, які становлять основу для позитивних відносин.

Вадим КАРАСЬОВ, генеральний директор Інституту глобальних стратегій:

— Доки Україна не диференціюється з пострадянського простору, доки вона не проведе процес політичної, історичної та стратегічної демаркації, доти відносини між Києвом і Москвою не розвиватимуться. Будуть відносини між двома колишніми радянськими республіками, між двома елітами, між двома режимами, але не буде відносин між двома державами в повному розумінні цього слова. Росія відчуває ностальгію за Україною як за частиною своєї території. Що ж робити в такому випадку? Можливі два варіанти побудови істинно партнерських, стратегічних відносин між Україною та Росією. У першому випадку — коли Україна стане частиною Заходу і прийме від Заходу гарантії територіальної цілісності через військово-політичний Альянс або Європейський Союз, коли буде проведено демаркацію кордонів, тоді в Росії не буде приводів, щоб тримати Україну в сфері своїх інтересів. Інший варіант — якщо Україна залишиться в сфері впливу Росії. Чому так? Росія не настільки сильна, щоб повернути собі статус імперії, й при цьому не настільки слабка, щоб бути звичайною державою. Україна не настільки сильна, щоб сусідствувати з Росією незалежно, без західних гарантій, але не настільки слабка, щоб сьогодні опинитися в сфері впливу Росії. Ось у чому корінь проблеми, джерело кризи. Сьогодні всі говорять, що у відносинах України та Росії є негатив і позитив. Але у відносинах США та Ірану також є негатив і позитив, але про що це говорить? Коли російське керівництво заявляє, що Україна — Мала Росія, що в неї немає права вступати до НАТО, коли Путін говорить про те, що ніхто не має права втручатися у відносинии Києва та Москви — це імперська логіка, яка не визнає кордонів. Для них відносинии з Україною — це зовнішня політика. Логіка Росії — стримати Україну від західних спрямувань, чи то форма НАТО, чи ЄС. А нам потрібно робити висновки та вибір.

Володимир САВЧЕНКО, генеральний директор Ділового центру економічного розвитку СНД :

— Коли діти ділять іграшки, завжди виникає конфлікт. Коли розвалився Радянський Союз, ніхто не був готовий до самостійного життя. Це передусім торкнулося економіки, однієї з найважливіших складових держави. На сьогодні кількість проблем існує в економіці. Але в більшості з тих, хто може вирішити ці проблеми, є спокуса владою, адже влада дає переваги. Якщо ми візьмемо маленьку Швейцарію, то побачимо, що в ній співіснують багато мов, відсутнє велике машинобудування, але як там організовано економіку! І там не виникає жодних конфліктів. Між Україною таі Росією не повинно бути конкуренції в економічному плані — потрібно прагнути до взаємовигідного партнерства.

Сергій ТРУБЕ, генеральний директор Фонду «Російський суспільно-політичний центр»:

— Подолання бар’єрів закладене в самих органах влади, щоб подолати суперечності між Києвом і Москвою, потрібно працювати всередині своїх держав, а не вказувати одне одному, як жити. Це — найпростіше. Набагато важче всередині своєї країни створити доброзичливу ауру, яка дозволила б і примусила владу і політиків працювати на благо інтересів своїх народів.

Ігор БУНІН, генеральний директор Фонду «Центр політичних технологій», голова правління Фонду «Російський суспільно-політичний центр» :

— Якщо придивитися уважніше до російсько-українських відносин, можна побачити, що існує щось системне, що заважає Росії та Україні припинити конфронтацію. Нашу проблему можна зобразити за допомогою двох братів, які конкурують один з одним. Характерно, що кожна сторона звинувачує у своїх невдачах іншу. З погляду Росії, негативним чинником виступає Захід — чи Австро-Угорщина чи США. Україна докоряє Росію тим, що Москва встала на шляху її незалежного розвитку. Як це часто буває, полярні думки мають однаковий характер. Самі росіяни визнають існування «комплексу 22 червня» — це страх перед раптовим вторгненням. Тому існує саме таке гостре неприйняття наближення НАТО до кордонів Росії, що сприймається як сильна геополітична поразка. Ясно, що Росії необхідно нарощувати власну «м’яку силу» щодо сусідів і змінювати свою зовнішню політику таким чином, щоб не сприйматися у світі як сировинна держава.