ЩОДЕННИК

Харків — у тополиному пуху. Він день і ніч кружляє в повітрі. А мені при цьому приходить в голову одна й та ж цілком відсторонена думка про значення селекції рослин. Це було вже давно, коли ще не співали пісню «Тополиный пух, жара, июнь…». Я сидів у корпункті і змахував цей самий пух із обличчя. Зайшов старий знайомий, селекціонер-лісівник Федір Ананійович Павленко й запитав:

— Знаєте, хто винен, що Харків кожного літа в пуху? Це — я.

Він розповів таку історію. Сорок сьомого року їх, керівників міської контори зеленого господарства, викликав перший секретар обкому партії. Здається, його прізвище було Лисенко. Він спитав, коли буде озеленене місто. В роки війни постраждали не лише будинки, але й сквери, бульвари — дерева рубали на дрова.

Павленко відповів, що за містом закладено великі ділянки тополі, як найбільш швидкорослого дерева. Саджанці вже підросли, але потрібен ще рік-два, щоб визначити чоловічі і жіночі особини. Пух поширюють, виявляється, тільки жіночі. Їх — під сокиру, а чоловічі — висадити.

Лисенко розлютився.

— Рік-два? Так оце так ви маєте намір виконувати сталінський план озеленення природи? Та ви не любите свого міста! Та ви дієте як шкідники! Висаджувати цієї ж весни!

І вони, рятуючись від ярлика «шкідники», почали видавати саджанці для озеленення вулиць. Потім дерева виросли і тополиний пух став прикрим штрихом у побуті харків’ян. Але ж той начальник хотів, як краще. Дійсно, мав рацію поет, який стверджував, що «нам не дано предугадать, как наше слово отзовется».