Шпаки і Скворцови в одній «шпаківні»
170 років тому з’явилася безсмертна комедія Г.Квітки-Основ’яненка «Шельменко-денщик». Сюжет її можна передати у двох реченнях. Український поміщик Шпак не бажав віддавати свою донечку Присіньку російському капітану Скворцову, який не мав ані шеляга за душею. Коли молоді побралися проти його волі, він утішився байкою Шельменка про те, що у них із Скворцовим — спільний предок з гетьманських часів.
1.ТЕМПЕРАТУРА ТЕМИ
Назва статті витримана в іронічному тоні, щоб понизити температуру теми. Насправді вона мусить мати інший заголовок: «Українці і росіяни в незалежній Україні». Навколо теми я довго кружляв, не наважуючись сформулювати давно продумані положення.
При аналізі відносин між двома сформованими і близькими один одному народами, які живуть в одній державі, історик завжди відчуває брак джерел, а якщо він належить до одного з цих народів — то й тиск емоцій. Справа ще більш ускладнюється при аналізі відносин між такими народами на етапі розпаду імперій. У цей час народжуються національні держави, встановлюються кордони, міждержавні відносини переплітаються із суперечливими бажаннями людей різного етнічного походження, віку й культури.
Під час розпаду імперій у Першій світовій війні українці здобули шанс на утворення національної держави, а разом з ним — важко розв’язувані проблеми співжиття з поляками і росіянами. Народжена тоді українська державність змінювалася у барвах, але залишалася незнищенною.
Через кілька років буде вікова річниця Першої світової війни, а через кілька місяців святкуватимемо 20-річчя незалежності. Проте саме тепер гостро постають взаємопов’язані питання про суверенну державність і національну ідентичність. Яким буде майбутнє України? Це залежить від її громадян — українців та росіян, і меншою, набагато меншою мірою — від відносин між Україною та Росією.
Солідні засоби масової інформації переповнені матеріалами про українсько-російські міждержавні відносини, але уникають аналізувати відносини між українцями і росіянами — громадянами України. Ця тема залишається у володінні екстремістських політичних сил — українських або російських етнічних націоналістів. Як тільки в суспільстві виникає підозра, що на платформу таких націоналістів словом або ділом скочуються урядові кола, температура теми різко підвищується.
Ті, хто користується компаративним методом в аналізі історичної дійсності, часто практикують зіткнення протилежних за змістом суджень. Чи може спалахнути іскра при зіткненні двох заяв, одна з яких належить членам ОУН — в’язням мордовських таборів, а друга — одному з державних діячів сучасної Росії, покійному нині Віктору Черномирдіну?
Заява перша — з листа українських в’язнів до ООН від 30 вересня 1955 року: «З чисто національних переконань ми, українці, вимагаємо, щоб з українських земель були вивезені всі громадяни російської національності й не користувалися правом в’їзду аж доти, поки Росія не перестане мріяти про винародовлення, асиміляцію і остаточне проковтнення України... Ми згідні з цим, щоб члени всіх інших національностей (не післані російським урядом в займанчих цілях) могли жити на українських землях по-культурному, рівноправно з нашим народом. Росіяни ж можуть жити тільки тоді, коли вони стануть підпорядковуватись загальному правилу моралі».
Заява друга — з колекції зібраних журналістами «черномирдінок»: «Нас очень многое объединяет. У нас одни и те же праздники, одна и та же вера, мы одни песни поем, мы одинаково выпиваем — где больше, где меньше. Украинца от россиянина по роже не отличишь».
Термін «росіяни» був відсутній в російській мові до 1991 року. Він народився в українській мові, щоб відділити українців від сусіднього народу. Тепер він використовується і в російській мові, але як узагальнююча назва громадян багатонаціональної Російської Федерації (россияне). Наведена «черномирдінка» засвідчує, що молодий термін починає уподібнюватися українському терміну «росіяни» (русские), але це не наша проблема. Проте таке уподібнення виплескується за сучасні кордони Російської Федерації. Йдеться про повернення до термінології царських часів, коли українці (малороси) і білоруси вважалися разом з великоросами єдиним імперським народом.
Суть проблеми вбачається в тому, як наші громадяни-українці й росіяни ставитимуться до прямо не оголошуваної, але здійснюваної із залізною послідовністю лінії Кремля на поглинення українців і України. Вони мають визначитися: стати на позиції українського націоналізму, принести в жертву кремлівським амбіціям вітчизняне громадянство або знайти шляхи, що сприятимуть об’єднанню Європи від Атлантики до Уралу. Не думаю, що роль України в реалізації цієї мрії генерала де Голля буде аж надто помітною, але знаю, що про таку Європу багато хто мріє і в Росії. Врешті-решт, між Європою і пострадянськими країнами тепер немає «залізної завіси», і якраз в європейських банках лідери цих країн тримають свої скромні заощадження.
Визначаючи температурні параметри теми, я згадував про тиск емоцій, що зазнаватимуть дослідники, які ідентифікують себе як українці або росіяни. Аби читачі оцінили ступінь об’єктивності формульованих у цій статті положень, треба поділитися з ними інформацією особистого характеру. Простіше кажучи, відповісти на запитання: а ти хто такий?
Наполовину я «особа кавказької національності», як кажуть у Москві, тобто вірмен. Походжу з тих вірменів, які опинилися в Бессарабії дві сотні років тому. Вони зберегли вірмено-григоріанську віру, в якій я був охрещений, але втратили мову і в XIX ст. русифікувалися. По батьківській лінії походжу з полонізованих галицьких Кульчицьких, які брали участь у повстанні 1830 року, після чого позбавлені маєтку, вислані на Кавказ і в наступні сто років русифіковані. У моєму радянському паспорті, де була графа про національність, стояла позначка «росіянин».
Отже, я — «дитина імперії». Піввіку тому мав вибір: їхати в аспірантуру після закінчення Одеського університету до Ленінграда або до Києва. Так вийшло, що опинився в АН УРСР. Не виключаю, що в Ленінградському відділенні Інституту історії АН СРСР з мене вийшов би типовий російський ліберал, у якого, як відомо, лібералізм закінчується на українському питанні. Та перебуваючи в Києві, я став автором перших підручників і програм з вітчизняної історії для середньої школи, дослідником Голодомору і проблеми ОУН—УПА. Практично нічого не знаю про свої галицькі корені, але пишаюся тим, що галичани і наддніпрянці сформувалися в єдину націю, хоч були перерізані кордоном. Є приклад, коли носії однієї — сербо-хорватської мови розвинулися як різні, і притому ворогуючі нації. На роботі спілкуюсь з колегами українською, але рідна мова — російська. Щодо культури — нема такої певності. Відчуваю, що можу ставитися до сформульованої в цій статті проблеми без емоцій, як і належить професіоналу. Проблематику радянського комунізму досліджую 45 років, пройшов шлях переосмислення того, чого мене вчили в університеті. Не збираюсь давати поради політикам, але вважаю, що вони мають прислухатися до спостережень про зв’язок часів — радянського і пострадянського. Історія в її примітивному викладі є купою фактів, які можна підібрати для обѓрунтування протилежних положень. Тому прагнутиму наводити безсумнівні для кожного факти.
І останнє зі сфери особистого: почуваю себе зобов’язаним оцінити наведені вище висловлювання — Віктора Черномирдіна і оунівців, які в сукупності характеризують температуру теми.
Вимога вигнати росіян з України — не менш безглузда, ніж звернення з нею до ООН. У ситуації війни, яка впродовж десятиліття точилася в лісах західних областей, оунівці перенесли свою ненависть з влади, від якої загинули мільйони росіян, на цих же росіян. До речі, так поводили себе й представники радянської влади. Різниця полягала в тому, що вони мали більше можливостей реалізувати ненависть до українців. Статистика жертв війни 1944—1953 рр. абсолютно точна. Жертвами оунівців стали 14 959 представників влади і військових, а також 15 717 робітників, колгоспників, представників інтелігенції. Жертвами влади стали 155 108 українців, а всього було репресовано до 500 тис. осіб.
Як поставитися до висловлювання В.Черномирдіна? Воно відбиває аж ніяк не помилкову переконаність російських громадян у спорідненості двох націй. Але у галичан з росіянами ступінь спорідненості набагато менший, ніж у наддніпрянців. Важко сумніватися в тому, що різниця викликана перебуванням двох гілок українців у різних державах. 350 років у державі, утвореній росіянами, супроводжувалися частковою асиміляцією українців.
Перед очима — приклад Китаю, де одне-єдине плем’я хань поступово увібрало в себе тисячі етнічних спільнот і поширилося на весь субконтинент від Гімалаїв до морського узбережжя. Так виник китайський народ з надзвичайно високим відчуттям національного самоусвідомлення. Але китайці не можуть відмовитися від ієрогліфів, тому що не зрозуміють один одного: мовні відмінності не стерлися за 5 тис. років.
Росія сформувала імперію, але забарилася зі створенням імперської нації. Треба визнати, що одні українці схожі на Миколу Гоголя, а інші — на Тараса Шевченка. Одні не вбачають трагедії в уподібненні росіянам, а інші сприймають його як духовну смерть. Хто скільки випиває — це справа десята. Ну не встигла імперія всіх нас перетравити, не було в неї 5 тис. років! Коли у світі запанували національні держави, а не імперії, намір створити із сформованих вже етнічних націй імперську виглядає як анахронізм.
2. У ДЗЕРКАЛІ ПЕРЕПИСУ
За Всеукраїнським переписом 2001 року в Україні налічувалося 37 542 тис. українців, 8 336 тис. росіян і 2 581 тис. представників інших народів. Порівняно із Всесоюзним переписом 1989 року питома вага українців зросла з 72,7 до 77,8 %, частка росіян зменшилася з 22,1 до 17,3%, а громадян інших національностей — з 5,2 до 4,9%.
Україна є багатонаціональною державою, але з кожної сотні 95 громадян — це українці або росіяни. Під час президентських строків Л.Кравчука і Л.Кучми вони жили більш-менш у злагоді. Вододіл в електораті пролягав тоді в соціально-політичній сфері — між прибічниками і противниками ринкових реформ. Коли економічна ситуація стабілізувалася, політичні сили переорієнтувалися на національні гасла. З’явилися помаранчеві й біло-блакитні, протистояння між якими розгорнулося під час президентських виборів 2004 і 2010 рр. За електоральними результатами Україна поділилася на чотири регіони. На Півдні та Сході виборці голосували переважно за біло-блакитних, на Заході та в Центрі — за помаранчевих. Електорат обох претендентів на вищу посаду об’єднувався за гаслами, які висувалися політиками — ставлення до НАТО, російська мова як друга державна, проблема ОУН—УПА, Голодомор. Якщо придивитися до національного складу регіонів, то виявиться, що виборці розмежувалися за питомою вагою росіян у кожному з них.
Найбільше росіян у Східному регіоні — 4 805 тис. Їхня питома вага в населенні становила у 2001 році від 39% в Луганській області до 9,4% — в Сумській. На другому місці Південний регіон — 2 302 тис. росіян. Їхня частка перебуває в межах від 58,3% в Автономній Республіці Крим до 20,7% — в Одеській і по 14,1% — в Миколаївській та Херсонській областях. У Центральному регіоні проживає 922 тис. росіян, від 7,5% — в Кіровоградській до 3,8% — у Вінницькій областях. У Західному регіоні живе 307 тис. росіян, від — 4,1 % в Чернігівській до 1,2% — в Тернопільській областях.
У яких правових термінах слід визначити присутність росіян на території України? Треба зупинитися й на цьому питанні, тому що серед українських націоналістів існують настрої, які можна позначити двома словами: «понаїхали тут...».
На половині сучасної території України росіян слід вважати мігрантами або потомками мігрантів. Їх багато, — але набагато більше українців, тепер уже в основному асимільованих, проживає постійно в різних регіонах Росії. Для іншої половини території України (якраз для Сходу і Півдня) росіян треба вважати нарівні з українцями корінним народом. Історична Слобідська Україна (Харківська і Сумська області, колишня Воронезька губернія) — це територія Російської держави у XVII ст., куди українські селяни тікали від панів. Заохочувані місцевою адміністрацією, вони утворювали вільні від податків «слободи». Завойовані царями південні регіони від Бессарабії до Каспію («Дике поле») колонізували в основному українці й росіяни. Українська колонізація була більш інтенсивною в західній частині цих регіонів, а російська — в східній частині. Покладаючись на результати перепису 1897 року, Центральна Рада визначила в 1917 р. кордони України за етнографічним принципом — у складі дев’яти губерній, де українці становили більшість населення. Тимчасовий уряд Росії визнав кордони України за історичним принципом: з чим прийшов гетьман Богдан Хмельницький до царя Олексія Михайловича (п’ять губерній). Ленінський Раднарком погодився на кордони радянської України в складі дев’яти губерній, виходячи з політичних міркувань. Пробільшовицькі ради існували якраз на спірній території Півдня і Сходу.
Здавалося б, частка росіян у складі населення не така вже й велика, щоб впливати на політику українізації, яка досить обережно здійснювалася при Л.Кучмі, але стала наступальною в урядах В.Ющенка. Та не треба забувати, що опір такій політиці ставлять і російськомовні українці. За переписом 2001 р. російська мова є рідною для 29,6% населення. А результати соціологічних опитувань доводять, що нею користується у повсякденному житті половина населення.
3.ТИТУЛЬНА НАЦІЯ
Що таке нація в її первинному вигляді, тобто етнічна нація? Це — людська спільнота на зрілій стадії розвитку етносу. Громади, з яких вона складається, вже не ізольовані відстанями (бо є вокзали, телефони й телеграфи) та аграрним характером виробництва (бо є біржі, банки й зумовлена розвинутим поділом праці взаємозалежність між людьми). Такі громади здатні зберігати й розвивати в наступних поколіннях — за допомогою закладів освіти, установ культури та засобів масової інформації — свою мову, релігію і колективну пам’ять.
Намагаючись зрозуміти сенс нації, треба завжди тримати в умі два супутні поняття — етнос і державу. Етнос — це те, в чому людина народжується. Це — людська спільнота, об’єднувана спільністю походження, мовою, релігією, звичаями, менталітетом, традиціями. Держава — це організація, яка дбає про національні інтереси, в коло яких входить все — від економіки до мови. На її території існують й інші етноси. Об’єднуючи всіх громадян, держава виплавляє з них громадянську націю. Однак вона мусить мати етнічне ядро, на основі якого сформувалася держава.
В історії завжди є місце процесам укрупнення держав, які на стадії традиційного (в іншому історичному вимірі — аграрного) суспільства знаходять свій вияв у появі імперій класичного типу. Встановлюючи причинно-наслідкові зв’язки між державою і нацією, не треба брати до уваги імперії колоніального типу, які з’являються під час переходу від традиційного до громадянського суспільства (в іншому вимірі — це стадія індустріального суспільства). Колоніальні імперії складаються з метрополії і колоній, які перебувають у різних цивілізаційних полях.
Держава є більш раннім історичним явищем, ніж нація. Як правило, нації породжуються державами. Імперії не є виключенням, у них теж формується імперська нація. Але в багатоетнічному середовищі імперій під впливом об’єктивних соціально-економічних процесів народжуються й інші нації, які прагнуть до утворення національних держав. У цій ситуації імперські кола обирають методи самозахисту. Дві імперії, в яких формувалася українська нація, діяли по-різному.
Австрійська монархія прагнула враховувати інтереси найбільш сильних національних спільнот і навіть перетворилася на дуалістичну Австро-Угорщину, щоб подолати опір найсильнішої з них. Російська імперія покладалася на репресії з одночасною примусовою асиміляцією національних еліт. До селянства, з якого переважно складалися українці, ця імперія ставилася поблажливо-презирливо: хай балакають на своїй мові . Що селяни могли зробити — кожний з них у своєму селі? Однак під час Першої світової війни об’єднане в солдатські полки і озброєне селянство показало свою силу. У 1917 році царизм був зметений ним буквально за тиждень, а українізовані підрозділи царської армії захистили Центральну Раду від репресій Тимчасового уряду.
Запроваджене французьким поетом і політиком Морисом Барресом у кінці XIX ст. поняття титульної нації означало націю, з якою пов’язувалося ім’я держави. У такому, барресівському розумінні французи є титульною нацією у Франції, німці — в Німеччині, українці — в Україні. Проте ми вийшли з радянської шинелі. Навіть найзапекліші антирадянщики, якими є українські етнічні націоналісти, ще залишаються в глибинах підсвідомості тоталітарно мислячими людьми, якщо не можуть відірватися від радянського, дуже специфічного змісту титульної нації. У чому він полягав?
Більшовики будували комунізм — суспільство, позбавлене приватної власності. Однак націоналізації та усуспільнення були нездатні перетворити приватну власність на колективну, тобто власність всіх і кожного на всю сукупність наявних в країні матеріальних та інтелектуальних цінностей. Комунізм звівся до того, що всі цінності реально опинилися у власності купки людей, які приватизували партію і державу. Тому не слід говорити про наявність в Радянському Союзі метрополії і колоній або гноблячих і пригноблених націй. Усі радянські люди, незалежно від національності й соціального стану, перебували в політичному, економічному та ідеологічному полоні компартійної верхівки.
Національне питання для «вождів світового пролетаріату» залишалося другорядним, тому що тоталітарний лад радянського зразка можна було одягати в етнічні шати. Будуючи вертикаль диктатури апаратної частини партії та органів державної безпеки, вожді могли собі дозволити побудову паралельної конституційної вертикалі з рад — органів влади, які обиралися населенням. У національних республіках, областях і районах компартійна й радянська вертикалі формувалися, виходячи з інтересів тієї нації, яка за чисельністю переважала всі інші, тобто титульної.
Влада була централізованою, і тому регіони та республіки знаходилися у цілковитому підпорядкуванні Кремлю. Надання периферійній владі національного присмаку знезброювало визвольний рух. Центр поводив себе подібно москіту, який вприскує анестезуючу речовину в артерію тварини перед тим, як братися до роботи.
Політика коренізації (в Україні — українізації) укорінювала радянську владу — симбіоз компартійної диктатури з управлінською владою рад. Представники титульної нації мали пільги при вступі у навчальні заклади, їхня мова й культура користувалася державною підтримкою, з них набиралася місцева номенклатура. Приклад майже анекдотичний: працюючи до війни в українському партійному апараті, Л.Брежнєв називав себе в кар’єрних цілях українцем. Будучи генсеком ЦК КПРС, він проявив себе як винахідливий русифікатор, тому що чисельність росіян у країні знизилася до критичної відмітки, коли вони могли перетворитися на національну меншину. Саме через це з’явився намір поповнювати їх за рахунок етнічно споріднених народів — українців та білорусів.
Коренізація сприяла національному відродженню, що загрожувало радянській імперії. Особлива загроза йшла від союзних республік, бо вони мали вагомі конституційні права включно з правом виходу з Союзу. У випадку кризи в компартійному центрі СРСР міг розсипатися, що й сталося у 1991 році.
Росіяни в СРСР займали специфічне становище. З одного боку, вони були більш обділеною нацією, ніж інші: компартійно-радянський центр не допустив появи в Москві російського партійного центру і «обрізав» по максимуму повноваження російського уряду. З другого боку, росіяни були титульною нацією в масштабах усього СРСР. Живучи поза межами Російської Федерації, вони, як правило, не обтяжували себе вивченням місцевої мови.
Тепер деякі політичні сили наполягають на наданні українцям радянського статусу титульної нації: поверненні графи «національність» до внутрішніх паспортів (які самі по собі є анахронізмом у демократичному суспільстві), на прийнятті закону про права і обов’язки титульної нації та національних меншин (цікаво, як формулюватиметься обсяг прав для більшості і меншості), а також закону про пропорційне представництво в органах влади українців і росіян. Це все одно, що розприскувати гас у нашій «шпаківні», де час від часу спалахують іскри.
