Вірменський приклад

Нашим вірменським друзям вартувало багатьох зусиль, щоб повідати світові про свою національну трагедію. Під час масових депортацій вірменів 1915 року за звинуваченнями в тому, що вони підтримували Росію в Першій світовій війні (дехто з них таки підтримував), близько половини депортованих — за приблизними підрахунками півтора мільйони — загинули в дорозі. П’ятнадцять країн визнали їхню національну трагедію геноцидом. Сполучених Штатiв нема серед цих країн, оскільки вони високо цінують свої відносини з Туреччиною, в той час як однією з головних причин створення НАТО було бажання вберегти цю конкретну країну від благ комунізму, за умов якого Саудівська Аравія, напевне, почала б страждати від нестачі піску після десятиліття комуністичного ладу. Автор цих рядків пригадує, як у 1982 році, коли в Ізраїлi проходила Міжнародна конференція з питань геноциду, Туреччина ледь не оголосила війну, побоюючись, що під час конференції будуть представлені дослідження вірменського геноциду. У 1978 році Третій комітет ООН прийняв звіт Рухашанкіко про геноцид, до якого не увійшли вірмени завдяки тиску з боку Туреччини, але все ж вони були занесені до звіту Бена Вайтекера 1985 року. В ООН є українські дипломати, які готові наслідувати цей приклад на основі попередніх звітів.

Зовсім недавно вірмени США найняли адвокатів, подали колективний позов у Каліфорнії і їм було присуджено двадцять мільйонів доларів від нью-йоркської компанії страхування життя (Чому саме вони? Чи саме вони застрахували всіх тих нещасних загиблих вірменів?). Звичайно, адвокати отримали великий шмат винагороди, але наших вірменських друзів гроші не цікавили. Вони домагалися визнання цієї трагедії і принаймні каліфорнійський суд надав їм його. Це можна тільки привітати.

Українці теж мають свою національну трагедію — Голодомор. Також є українські американці, що готові подати ідентичний колективний позов проти тих компаній, які співпрацювали з Радянським Союзом на той час і якоюсь мірою можуть вважатися винними в загибелі мільйонів українців. Автор цих рядків не має жодної уяви про те, кого можна звинуватити, окрім покійних керівників тодішнього Радянського Союзу, але наші вірменські друзі показали приклад, який українці можуть наслідувати. Жертви геноциду заслуговують на визнання, а наші вірменські друзі проклали шлях. В Америці є українці, які вже йдуть цим шляхом (зокрема Фундація Тризубу в Каліфорнії), і, безсумнівно, адвокати, які заберуть половину грошей, якщо вони будуть присуджені. Проте суть не в грошах. Є така собі книга, що вийшла 1987 року в Канаді за авторства покійного Дуґа Тоттла під назвою «Обман, голод і фашизм: міф про український геноцид від Гітлера до Гарварда». Найменше, що ми можемо зробити для тих, хто страждав, — це домогтися визнання того, що їхні страждання не були міфом.