ЗАПИТАННЯ «Дня»

Віктор ЛОЗИНСЬКИЙ, головний лікар Київського міського центру здоров’я:

— Нам заважає відсутність «здорової» державної політики. Наприклад, про яке здоров’я нації може йтися, якщо в Україні 40% підлітків курять, а з 1998 року тільки офіційний показник наркоманії в країні збільшився втричі. Ми не вміємо піклуватися про своє здоров’я. Більшість українців думає, що лікар — такий собі чарівник, здатний вилікувати будь-яку хворобу. Організм спроможний відбити атаку лише до 26 років, а далі, якщо його травмувати їжею із фаст- фудів, курятиною, в якій більше хімії, ніж м’яса, та ще й вести малорухомий спосіб життя, йому навряд чи хтось зможе допомогти. І річ не в тому, що наші медики чогось не можуть чи не хочуть. Просто здоров’ю потрібно навчати, пропагувати, відображати здорові принципи в законодавстві. Скажіть, чому японський чоловік живе до 72 років, а український — до 63? Я переконаний, що річ тут не в генах і не в охороні здоров’я, а просто в бажанні жити та умінні піклуватися про своє здоров’я.

Равіль АКМАНОВ, лікар-ортопед, Сімферопольський район АРК:

— У нас відсутня звичка до здорового способу життя. Суспільству сьогодні варто кинути всі сили на його пропаганду і переконати людей, що немає абсолютної свободи, і перше, що їх обмежує, — це обов’язки перед своїм (а також і перед іншими) організмом, якому потрібно дати можливість бути здоровим.

Що стосується розвитку нашої охорони здоров’я, то роки незалежності України є повністю втраченими, і втраченими також будуть і всі наступні доти, поки наша країна не запише в Конституції, що у нас медицина є платною. Якби це було зроблено із самого початку, наша країна вже мала б більш-менш відрегульовану страхову медицину, і в суспільстві виробилися б механізми, в тому числі й фінансові, забезпечення охорони здоров’я всім необхідним.

Галина ДОЦЕНКО, медсестра Жовтневої дільничної лікарні Білопільського району Сумської області:

— Багато залежить від ставлення людини до власного здоров’я і від того, який спосіб життя вона веде, від її режиму харчування. Однак це ж саме харчування — повноцінне, збалансоване — через брак грошей можуть дозволити собі одиниці. Особливо це стосується сільської місцевості, де основа раціону для більшості — хліб та картопля. У селі люди часто зверхньо ставляться до своїх болячок. Запитайте, чому жінка не йде до лікарні, коли її починає щось тривожити. Вона скаже: немає коли, багато роботи. І терпить до останнього, аж поки не «припече». А звідси — онкозанедбаність, яка в сільській місцевості дуже висока. Нерідко для людини є проблемою навіть дістатися районної лікарні — не вистачає грошей на дорогу. З іншого боку — хто забезпечить житлом молодого лікаря, який приїздить у село працювати? При тому, що навіть у районних лікарнях бракує лікарів, що, зрозуміло, теж впливає на якість надання медичної допомоги і відбивається на стані здоров’я людей.

Володимир ГАЙДАЙ, лікар, завідувач амбулаторії села Волиця Андрушівського району Житомирської області:

— Сільські жителі, на жаль, часто недбало ставляться до свого здоров’я, і в цьому плані головними факторами ризику виступають розповсюдження паління та алкоголізму. Саме алкоголізм, насамперед жіночий, зараз виходить на перше місце серед причин хвороб на селі. Великою проблемою є невиконання порад лікаря чи фельдшера, селяни не з’являються на профілактичні і чергові медичні огляди, не приходять перевіряти артеріальний тиск, посилаючись при цьому на зайнятість. Матеріальне становище на селі гірше, ніж у містах, люди не мають роботи, роками не отримують зарплату, а якщо отримують, то в «натуральному вигляді», і тому не можуть придбати необхідні ліки. У нашій місцевості більше 70% жителів — непрацюючі, а вартість курсу лікування ішемічної хвороби серця чи гіпертонії більша за пенсію. Тому люди не лікуються зовсім. По фінансовому становищу сільської медицини болюче вдарило переведення її на бюджети сільських рад. Про що можна говорити, коли у нас, наприклад, на 2 тис. чоловік населення для надання невідкладної допомоги виділяється на рік аж... 186 гривень?

Еміл ПОВХАН, фельдшер «Швидкої допомоги», селище Середнє Ужгородського району Закарпатської області:

— Заважає нам бути здоровими занепадницька система охорони здоров’я. Я — фаховий фельдшер «Швидкої допомоги», а зарплата в мене рівна з санітаркою — 180 гривень. Тому нема ефективного лікування, бо лікар думає тільки, як заробити щось на проживання родини — чи збиранням грибів у сезон, чи чимось іншим... Моя дружина довго працювала в селищі акушеркою в прекрасно обладнаному родильному відділенні. Але його раптово закрили. Жителі великого восьмитисячного селища і десятка довколишніх сіл потрапили в середньовіччя: роди приймають у приватних авто, а іноді навіть на траві.