Арсеній ЯЦЕНЮК: Розмови про нейтралітет — це нісенітниця

Міністр закордонних справ України Арсеній Яценюк — третій номер у списку блоку «Наша Україна — Народна самооборона» і не є членом жодної партії. Чому міністр не хоче приєднуватися до жодної політичної сили, і яким він бачить розвиток політичних партій у країні найближчим часом? Чому Партія регіонів вирішила в розпал виборчої кампанії все-таки порушити тему НАТО і російської мови? Як потрібно Україні розвивати відносини з Організацією Північноатлантичного договору, зважаючи на низьку підтримку членства України в НАТО? Чи може наша країна відстоювати свої інтереси у відносинах з Європейським Союзом і як потрібно Києву вибудовувати відносини з великим північним сусідом — Російською Федерацією? Чи спроможна наша держава відігравати роль регіонального лідера? Яких інструментів бракує українському зовнішньополітичному відомству і як його голова оцінює комплімент в свою адресу з боку прем’єр-міністра Віктора Януковича? Про це — «Дню» в ексклюзивному інтерв’ю українського дипломата номер один Арсенія ЯЦЕНЮКА.

«...ДИВЛЯТЬСЯ ТІЛЬКИ ПІД НОГИ»

— Арсеній Петрович, я сам особисто чув, як, перебуваючи на Заході, ви висловлювали побажання, щоб під час нинішньої кампанії політичні партії не порушували проблему НАТО і російської мови. І схоже, що буквально донедавна основні політичні сили дійсно не торкалися цієї теми. Чому, на вашу думку, Партія регіонів все-таки порушила це табу?

— Я був переконаний, що вони не будуть порушувати цю тему. Більше того, я володів інформацією, що політтехнологи зі всіх сторін радили не робити це з однієї простої причини: для того, щоб далі не поглиблювати розкол в Україні. Бо виборами життя не закінчується. І опозиція, і влада повинні об’єднуватися навколо національних інтересів. Вони можуть сперечатися з різних питань. Наприклад, щодо ставки оподаткування громадян, або як має виглядати Київ. Я кажу умовні речі. Але щодо національних пріоритетів не може сьогодні бути роздвоєння позицій усередині держави.

— А домовленість між партіями була щодо, умовно кажучи, табу на тему НАТО і російської мови?

— Наскільки мені відомо, це питання декілька разів порушувалося між основними політичними гравцями. І точно, на рівні політтехнологів такі домовленості були. Мене турбує те, що знову зачепили цю тему, яка не повинна була взагалі порушуватися. Взагалі, я думав, що ми переросли все це.

— А чому все-таки Регіони порушили цю тему?

— Чому? Я думаю, що це пов’язано з електоральними рейтингами. Для того, щоб їх підтягнути. Іншої мотивації я не бачу. Тому що немає чого говорити про НАТО. Мало хто достовірно знає, що це таке. І немає чого говорити про російську мову. Бо це сьогодні взагалі не є предметом утиску і дискусій в українському суспільстві. Це є предметом дискусій маленької групки політиків, які протягом останніх 15 років усе ще захищають то «Советский Союз, то русский язик», то ще щось.

— Невже серед Партії регіонів немає лідерів, які розуміють, що ця тема може завдати шкоди національній безпеці України? Як ви гадаєте?

— На жаль, небагато політиків користується категоріями «завдасть шкоди національним інтересам». У більшості на умі категорія — скільки додаткових відсотків ми візьмемо. Тобто дивляться тільки під ноги, не заглядаючи навіть на крок уперед.

«ПРАВИЛА ГРИ САМІ ПОЧАЛИ ВСТАНОВЛЮВАТИСЯ...»

— Тоді, можливо, вся справа у правилах гри. Чи можна в Україні встановити правила гри і щоб усі гравці їх дотримувались?

— Я думаю, що правила гри самі почали встановлюватися. Знаєте чому? Надзвичайно суттєво впав інтерес до політичних подій у самого електорату і суспільства в цілому. Суттєво виросла доля протестного електорату і тих людей, які не визначились. Це означає, що жодна з політичних сил не є домінантою в українському суспільстві. Ми плавно ідемо до того, що притаманне демократичним державам. Ось, наприклад, у Сполучених Штатах, де у мене багато знайомих, причому людей з вищою освітою, на питання, що таке НАТО, не всі відразу дають правильну відповідь. А на питання, хто у вас губернатор, вони кажуть: нам взагалі це не цікаво. Тобто іде відсторонення від політичних подій і процесів, натомість відбувається концентрація на економічних і соціальних аспектах. Так що політичні гравці колись таки будуть змушені на вимогу, в першу чергу людей, змінювати правила гри у виборчих кампаніях.

— Коли і як люди можуть вплинути?

— Люди можуть вплинути саме в результаті виборів. Тобто, це є інструмент впливу на політиків. Якщо низький рейтинг підтримки всіх політичних сил, якщо дуже високий відсоток тих, хто не визначився, якщо значний протестний електорат — то це означає, що населення в очікуванні чогось нового. І це означає, що всі ті політичні сили і політичні лідери, які є сьогодні, я це можу вам відверто сказати, пропадуть через п’ять—десять років. За п’ять років ми побачимо концептуальну зміну української політичної еліти.

ПРО ВИХІД З ПОЛІТИКИ І ВІДКРИТІ СПИСКИ

— Тобто треба чекати на молодь, а хіба серед тих політичних сил, які зараз є, немає нових політичних еліт?

— Знаєте, щось потрохи рухається. Молодь піднімає голову. Сьогоднішній блок політиків — це люди, які почали діяти в 90 х. Тому побачите, що на наступних виборах, через п’ять років, з’являться люди, які почали діяти вже в 2000 х.Це вже буде нова генерація українських політиків. Це дуже серйозне застереження і для чинних політиків. Перед тим, як зайти в політику, треба думати, як з неї будеш виходити.

— Арсеній Петрович, а ви не збираєтесь виходити з політики?

— Я до цього дуже спокійно ставлюсь. Я мав досвід у приватному секторі, маю досвід у державному секторі. І якщо так складуться обставини, то я повернусь у приватний сектор. Але я не готовий повертатися в приватний сектор у країні, якщо вона буде такою, якою вона є сьогодні. Тобто я готовий боротися — не за себе, а за своїх дітей, батьків, друзів, за тих людей, які мене підтримують.

— А яка ж політична сила найбільше підходить вам… для ведення цієї боротьби?

— Я думаю, що на сьогодні такої політичної сили немає. І це є ключовий інструмент і питання, яке у нас виникло як дискусія в процесі підготовки до виборів. Я не є членом партії — жодної. До сьогоднішнього дня я безпартійна особа і сказав, що не готовий поставити свій підпис під заявою про членство, поки не побачу партії з ідеологією, яка мені відповідає. Не має куди притулитися. Я був у регіонах в передвиборних турах і з’ясував, що сьогодні десь два відсотки активних громадян є членами партій. Це саме той потенціал, який, я відчуваю, може спровокувати реальну нову політичну силу з новими ідеями. Як правило, всі ідеї старі. Ключовим питанням є те, чи можете ви імплементувати ці ідеї і чи є у вас бачення механізмів реалізації цих ідей. Тобто, потрібна ідея, команда, механізми і здатність.

— Треба розуміти, що найближчі п’ять—десять років у нас буде прозябання чи перетягування канату між політичними силами…

— Уже трішки стало краще. Вже з’явилися хоча б якісь правила політичної гри. І я вважаю, що навіть те, що ми перейшли від мажоритарної до пропорційної виборчої системи, є позитивною річчю. Більше того, я вважаю, що дострокові вибори — ще більш позитивна річ. Бо це ті виклики і тести, при яких організм тільки стає сильнішим і суспільство лише більше гартується, отримує додатковий досвід.

— Доповідачка ПАРЄ Ханне Северинсен сказала в інтерв’ю «Дню», що позитивного в нашій пропорційній системі мало, бо люди не можуть конкретно проголосувати за ту чи іншу особу, або проти тієї чи іншої особи. І вона виступає за відкриті списки, як це робиться в її країні…

— І я за відкриті списки. Але я кардинально проти повернення до мажоритарки. Тому що тоді відсутній процес політичної боротьби. Натомість є процес боротьби особистостей, а не політичних ідей і політичних партій.

«ДО ВСТУПУ В НАТО ЩЕ ДУЖЕ ДАЛЕКА ДОРОГА»

— Але повернемося до теми НАТО. Зрозуміло, що ситуація з цього питання дуже складна. Адже підтримка вступу України до Організації Північноатлантичного договору дуже мала і становить десь трохи більше 20 відсотків. Відтак, як, на вашу думку, можна і потрібно за таких обставин вибудовувати відносини України з Альянсом?

— Спокійно і без метушні. Я, в принципі, вважаю не зовсім ефективною програму інформування населення про Північноатлантичний Альянс. Чому? Тому що ми підливали масла у вогонь тим, що на кожному кроці заявляли про завтрашнє чи післязавтрашнє членство в НАТО. Ми давали додаткову карту противникам Альянсу і реально мало що робили для того, щоб вступити… До вступу ще дуже далека дорога. Нам хоча б приєднатися до Плану дій щодо членства (ПДЧ). І тут треба розповісти людям, що це зовсім не означає в майбутньому членство в Альянсі. Наприклад, така країна як Хорватія виконує ПДЧ вже дев’ятий рік. Тобто від плану дій щодо членства до самого членства дуже далеко. ПДЧ — це посилений варіант співпраці і не більше.

— Чи потрібен ПДЧ Україні?

— Напевне, так. Тому що ПДЧ є більш конкретизованим планом, який призначений на заміну щорічного Цільового плану. Фактично це цільовий план «плюс». Але про це ніхто не говорить.

— І який передбачає певні зобов’язання з боку НАТО на відміну від Цільового плану…

— Ви знаєте, там немає прямого зобов’язання. І що парадоксально, в самому ПДЧ чітко обумовлено те, що приєднання до цього плану не є безумовним зобов’язанням Альянсу щодо прийняття цієї країни. Про це знову ж ніхто не говорив. Тобто, перше — ПДЧ не є членством у НАТО. Друге — ПДЧ не є гарантією вступу, а лише посиленим варіантом співпраці.

НЕЙТРАЛЬНИЙ СТАТУС І СПЕКУЛЯЦІЇ

— Якщо ви пам’ятаєте, за президентства Кучми робилася ставка на приєднання України до ПДЧ і такий шанс формально був на Стамбульському саміті НАТО… Чи не допомогло б приєднання України до ПДЧ забезпечити національну безпеку нашої країни, зважаючи на те, що у відносинах з росіянами у нас була Тузла?

— Я би так не оцінював значення Тузли. Я вважаю, що питання з Тузлою виникло тому, що росіяни споруджували дамбу, щоб розмити цей острів і як наслідок мати більш вигідну позицію на переговорах по Азову.

А якщо говорити ширше на тему національної безпеки, то слід відзначити, що в сучасному світі відсутнє класичне поняття нейтралітету. Це те, до чого нас тягнуть деякі політичні сили. І дуже гарним прикладом цього є Швейцарія. Нам усі розказують про Швейцарію як взірець нейтральної країни. Хочу нагадати, що під час Другої світової війни, крім Швейцарії, нейтральними були ще й Бельгія та Нідерланди. Однак, це не завадило фашистам вторгнутися в Бельгію і проїхатися танками по всій країні, не дивлячись на її нейтральний статус. Щодо Швейцарії, то оскільки в банках цієї країни зберігалися гроші як фашистів, так і комуністів, то жодна зі сторін не хотіла її окуповувати.

Подивіться, що зараз відбувається в Швейцарії. У країні діє загальний військовий обов’язок, у кожного в хаті є гвинтівка чи автомат, протигаз, військове спорядження. На це потрібно значне фінансування з державного бюджету. І ще, що не менш важливо, Швейцарія є членом натовської програми «Партнерство заради миру» і членом такого органу НАТО як Рада Євроатлантичного партнерства.

Тому, вибачте, розмови про нейтралітет — це нісенітниця. Більше того, ні в одному з українських чинних документів, починаючи з Конституції, не міститься поняття нейтралітету. В Декларації про державний суверенітет 1990 року була зафіксована можливість розгляду в майбутньому питання про нейтралітет. Пізніше, у 1993 році, в результаті геополітичних змін, які відбулися в Європі, Верховна Рада це повністю змінила, прийнявши «Основні напрями зовнішньої політики України», де йдеться про членство України в загальноєвропейських структурах безпеки на базі існуючих міжнародних інститутів, таких як НБСЄ, РПАС, НАТО, ЗЄС. Тому всілякі розмови про нейтральний статус України є не що інше, як політичний шантаж і спекуляція.

ЧЛЕНСТВО В НАТО — КОМПЕТЕНЦІЯ ВИКЛЮЧНО ПОЛІТИКІВ

— Але ж Україна перебуває між двома військово-політичними блоками ОДКБ і НАТО. І як же нам краще, виходячи із сучасних умов, реалізувати і забезпечити національну безпеку? Більшість населення поки що проти вступу і Росія також категорично виступає проти розширення НАТО на Схід.

— На даному етапі це не є компетенцією населення приймати рішення щодо членства чи не членства в НАТО. Це є компетенцією виключно політиків, яких обирає саме населення і яке орієнтується на їхні політичні програми. Ми ж у населення не запитуємо про те, яка повинна бути схема нової космічної ракети України, чи які норми податкового кодексу треба включити в цей документ. До речі, референдуми щодо вступу в НАТО проводилися лише в трьох країнах: Іспанія, Словаччина й Угорщина. Цікавим є досвід Іспанії, яка провела референдум по НАТО через три роки після того, коли вступила в НАТО, виключно для підтвердження цього кроку. А в Словаччині взагалі референдум був не дійсним із-за низької явки виборців. Тому постулат перший — ніхто нікого в НАТО за вуха не затягує. Постулат другий — глибоко помиляються всі ті, хто думає, що НАТО з ранку до вечора тільки й думає про те, коли Україна вступить до Альянсу. Постулат третій — ПДЧ не є ні вступом до НАТО, ні зобов’язанням щодо вступу в НАТО, ні зобов’язанням Альянсу прийняти Україну. Постулат четвертий — населення немає чого питати, бо до сьогоднішнього дня воно достовірно не знає, що таке Альянс. Постулат п’ятий — сьогоднішній Альянс — це не той Альянс, який формувався на зламі цивілізацій. Це не військовий блок, а радше суспільно-політичний блок, про який треба розповідати і з яким треба працювати. Постулат шостий — Цільовий план дій, який, до речі, без скандалу схвалив уряд через два місяці після того як я прийшов у міністерство, є абсолютно нормальним документом і певним чином синхронізованим з цілим рядом міжнародних зобов’язань України, в тому числі і по напрямку Україна—ЄС. Він зорієнтований на соціальні, економічні, юридичні, адміністративні реформи. І лише 10 відсотків плану становлять військові реформи. Тому, давайте, пройдемо цю дорогу, а тоді будемо говорити про референдуми, вступи і все інше.

— Арсеній Петрович, чи не вважаєте ви особисто, що Янукович зробив помилку, відмовившись, по суті, від ПДЧ, відвідавши у вересні минулого року штаб- квартиру НАТО?

— Я думаю, що коаліція його б не підтримала, якби він пристав на ПДЧ. Але давайте відверто говорити, він не відмовився від співпраці з Альянсом. У Брюсселі В. Янукович не сказав ні одного негативного слова щодо співпраці України з НАТО. Він лише зазначив, що ми на сьогодні не готові до ПДЧ. І, розуміючи те, що він не отримає на даному етапі підтримки коаліції, він прийняв таке рішення: не відмовляючись від співпраці з Альянсом, відкласти питання щодо ПДЧ на пізніший період.

«...ВІЗОВЕ ПИТАННЯ ВЖЕ ЗРУШЕНЕ»

— На противагу темі НАТО український народ переважною більшістю покладає великі сподівання на вступ України до Європейського Союзу. Але цього року багато з них, мабуть, і ви особисто відчули розчарування від скандалів, пов’язаних із необґрунтованими відмовами у видачі віз українцям. Чи справді угода про спрощений візовий режим спростить для українців процес отримання віз?

— Давайте відверто скажемо, що 15 років це питання чомусь майже не порушувалося. До того моменту, я не хочу собі ордена вішати, поки я не став міністром закордонних справ. І це в силу того, що я знав якою є реально ситуація з отримання віз, і витягнув це на рівень публічного обговорення. Що зараз відбувається? Ми підписали угоду про спрощений візовий режим. Я вдячний Європейському Союзу за розуміння важливості цього питання для українського суспільства. Нам потрібно ще десь півроку на ратифікацію та початок імплементації цієї угоди.

Хочу наголосити, що за будь-яких обставин візове питання все одно буде актуальним. Тому що є держави, не всім громадянам яких Україна видає візи, зокрема йдеться, перш за все, про громадян з третіх країн. Це питання національної безпеки та внутрішнього законодавства. З іншого боку, на превеликий жаль, і українці інколи дурять. Наприклад, я наводжу тисячу прикладів того, як українцям безпідставно відмовили у видачі віз. Тоді, як мені наводять випадки, коли громадяни України просто обдурили посольство, починаючи з подачі фіктивних документів і закінчуючи тим, що вони не знають особи, яка їх запросила. Тим не менше, візове питання вже зрушене. Ми відкрили кол-центр, куди зі своїми проблемами та скаргами звертаються наші громадяни; ведемо переговори з ЄС, проводимо консульські консультації. Я бачу динаміку. Розпочався процес, який не вирішується за один день.

— А чи не буде великою плата України за спрощений візовий режим, пов’язаний з угодою про реадмісію, яка потребуватиме немалих затрат на її реалізацію?

— По-перше, ми взяли дворічний період на імплементацію угоди про реадмісію. По-друге, за будь-яких обставин по реадмісії це наше зобов’язання не пускати через свої кордони нелегалів. Адже реадмісія — це наслідок, а не причина. Це наслідок неконтрольованості державного кордону, що нелегали потрапляють в Україну. Не треба, щоб вони потрапляли і тоді до нас ніхто нічого пред’являти не буде. Більше того, ми добилися в європейців грошей. Треба про це сказати. На переговорах, які я проводив з ЄС, нам дали 30 млн. євро на 2007 рік. Ви думаєте, хоч один проект дало Міністерство внутрішніх справ на створення центрів утримання нелегалів. В ЄС для нас лежить 30 млн. євро, вже закінчується дев’ятий місяць, а ні одного проекту на будівництво центру немає. І всі кричать про те, що немає грошей.

ЧОТИРИ ПРІОРИТЕТИ І ПЕРСПЕКТИВА ЧЛЕНСТВА В ЄС

— Чи можна очікувати швидкого прогресу щодо нової посиленої угоди?

— У нас є план, який не полягає в тому, щоб отримати членство в ЄС за один рік. Бо ми не ставимо собі цілей, яких не можливо досягнути. Ми вважаємо, що це дійсно довгострокова перспектива і стратегічна ціль. Але до неї веде дуже-дуже складна і довга дорога. На цій дорозі зараз ми визначили собі чотири пріоритети. Перший — це торгівля товарами, другий — торгівля послугами, третій — фінансові потоки та капітальні інвестиції, четвертий — свобода пересування. Це чотири пріоритети, які в нас лежать на столі. Четвертий пріоритет, щодо свободи пересування, ми серйозно просунули вперед, підписавши з ЄС Угоду про спрощений візовий режим. Тепер нам треба очікувати її ратифікації. Решта три пріоритети зараз є предметом переговорів чотирьох робочих груп щодо нової базової угоди з Євросоюзом. До речі, лише сьогодні (інтерв’ю бралося 7 вересня — Ред. ) ми закінчили з нашими національними асоціаціями товаровиробників важливу нараду. Ми спільно з представниками основних галузей української економіки напрацьовуємо ключові директиви, які будуть враховані в ході переговорного процесу повинен бути щодо зони вільної торгівлі та економічної інтеграції з ЄС. Так що ми дуже прагматичні і реалістичні.

— Як відомо, і Президент, і прем’єр- міністр наголошують на необхідності включення перспективи членства України в ЄС у нову базову угоду. З іншого боку, Євросоюз пропонує нам Європейську політику сусідства. Більше того, нещодавно єврокомісар Фереро-Вальднер заговорила про мобільне партнерство, а сьогодні сказала, що політика партнерства «чітко не для членства». Як ви, будучи головою українського зовнішньополітичного відомства, оцінюєте всі ці пропозиції з боку ЄС?

— Ми мали дуже хорошу дискусію з пані Бенітою Фереро-Вальднер. Я її дуже поважаю і як особистість, і як високого рангу функціонера Європейської комісії. Мій підхід щодо політики сусідства є досить простим. Оскільки ця політика називається «Європейська політика сусідства», я сказав Б.Фереро-Вальднер — або ви перейменуйте її в «Політику сусідства Європейського Союзу», або ж якщо вона і надалі залишиться «Європейською політикою сусідства», то я вам подарую велику карту, аби ви знали, що центр Європи знаходиться в Закарпатті. Це перше. По-друге. Політика в українсько-європейських стосунках може мати місце тоді, коли це двосторонній процес. Коли цей процес узгоджується з такою «невеличкою державою», всього- на-всього 47 млн. осіб і за територією, яка переважає Францію і отакенним — показує величезним ринком. А якщо це одностороння політика, то це не політика. Ми не приймали спільного рішення щодо політики сусідства. І третє. Я переконаний у тому, що в політиці сусідства є дуже хороші інструменти. А в нас дуже хорошим інструментом є нова базова угода. Давайте тоді ці хороші інструменти політики сусідства включимо в нову базову угоду з ЄС. А ті держави, які дійсно є сусідами Європи, оті можуть розвивати відносини з ЄС в рамках політики сусідства.

— Арсеній Петрович, чи вдасться під час саміту Україна—ЄС, який невдовзі відбудеться в Києві, відстояти нашій країні саме таке бачення розвитку взаємних відносин?

— Цю позицію неодноразово висловлювали офіційно. Власне кажучи, таку позицію буде висловлювати і Президент України, і прем’єр-міністр України. Я казав, що українська зовнішня політика буде говорити в один голос. А де вона не говорить в один голос, там ми мовчимо. В принципі за шість місяців, ви бачите, — (стукає пальцями по дереву) — ні одного скандалу. Але в цьому питанні в усіх є спільна позиція.

— Все-таки, чи спроможна Україна використати всі існуючі можливості, щоб просувати свої інтереси у відносинах з Європейським Союзом?

— Ми будемо працювати на максимальний результат. Тут треба абсолютно адекватно розуміти, що кожен відстоює власний інтерес. Євросоюз свій, а ми свій. Ми поважаємо один одного. Я вважаю єесівців надзвичайно фаховими переговірниками. І мені хотілося б, щоб ми мали таке саме відношення до переговорів і такий самий рівень кваліфікації як Європейська Комісія.

РЕГІОНАЛЬНЕ ЛІДЕРСТВО І ПОТУЖНІСТЬ

— Свого часу Україна покладала великі сподівання на План Ющенка з Придністровського врегулювання, який мав стати свого роду тестом нашої країни на регіональне лідерство. Чому не спрацьовує цей план?

— Для того, щоб реалізувати цей план, потрібно мати бажання всіх сторін. Коли воно з’являється, а потім пропадає, а поза рамками плану і поза межами домовленого формату починаються спроби провести сепаратні переговори, то, на превеликий жаль, реалізувати його дуже складно. Уже під час мого перебування на посаді міністра ми робили декілька спроб щодо відновлення формату «5+2». Я не скажу, що ми досягли дуже великого успіху в цьому питанні. Але нам вдалося не дати можливості жодній із сторін піти на сепаратні переговори. Це вже плюс.

— Окрім цього питання, де ще може Україна претендувати на регіональне лідерство? Адже під час цьогорічного саміту ГУАМ в Баку говорилося про те, що Азербайджан став локомотивом цього регіонального об’єднання. А до цього Тбілісі називало локомотивом Київ.

— Це тому, що до Азербайджану перейшло головування в ГУАМ. Це нормальне явище. Я вам скажу, це добре, бо Азербайджан має всі потуги локомотива. Це дуже потужна енергетична держава. Я думаю, що поки що на регіональному рівні, звичайно, треба говорити про ГУАМ. Але наші можливості на регіональному просторі залежать виключно від однієї речі —потужності держави. Чим потужнішими ми будемо, тим сильнішим регіональним гравцем, в тому числі самостійним, ми станемо.

УКРАЇНА І РОСІЯ. ВЗАЄМОЗАЛЕЖНІСТЬ І ВЗАЄМОПОВАГА

— Як потрібно нам захищати свої інтереси у відносинах з Росією, яка, з одного боку, є важливим глобальним і регіональним гравцем, виступає проти розширення НАТО, а з іншого — величезним ринком для українських товарів та джерелом енергоносіїв?

— Треба розуміти роль і місце Росії не тільки в геополітичному і світовому форматі, але й у наших двосторонніх стосунках. По-перше, між нашими країнами надзвичайно висока ступінь двосторонньої взаємозалежності. Вони залежать від нас, а ми від них. Я ще раз хочу підкреслити слово двосторонніх. Якщо хтось думає, що тільки ми залежимо від Росії, то він глибоко помиляється.

По-друге, непростий процес історичних стосунків між Києвом і Москвою виник не вчора і не позавчора. І В. Липинський дуже добре писав про те, що Київ підпадає або під Москву, або під Варшаву. Зараз можна говорити під Москву або під Брюссель. То хотілося б, щоб ми не попадали ні під тих, ні під інших, а співпрацювали з ними.

Ми не потрібні ні в Євросоюзі, ні в Альянсі з возом проблем щодо Російської Федерації. Знаєте, що треба, перш за все, зробити в наших стосунках? Це підняти рівень взаємоповаги. Бо все інше у нас є — економічні й енергетичні інтереси, близьке сусідство. А ось повага у нас сильно «кульгає». А якщо ми ще й піднімемо рівень взаємної довіри наскільки це можливо з великим сусідом, тоді є шанс на успіх. Стосунки з Росією в багато чому визначальні внутрішньополітичною ситуацією. Як тільки є внутрішня єдність, відразу набагато легше форматувати відносини з будь-яким партнером, у тому числі з Росією. Як тільки всередині країни розбрат, то це негайно призводить до негативних наслідків у зовнішніх стосунках.

ІНСТРУМЕНТИ І КОМПЛІМЕНТ

— Чи справді ви збираєтесь реформувати Міністерство закордонних справ на кшталт канадського зовнішньополітичного відомства, яке реалізує поруч з зовнішньополітичними функціями зовнішньоекономічні? Чи доцільно переносити канадський досвід на український грунт?

— Це один з елементів економізації зовнішньополітичної діяльності. Для того, щоб щось зреалізувати, потрібно мати інструмент. Поки що я переконаний, що економізацію ми реалізуємо в рамках, у першу чергу, хороших особистих контактів з Міністерством економіки. Щодо діяльності торговельно-економічних місій (ТЕМ) у складі дипустанов провели спільну нараду, навели порядок у призначенні керівників ТЕМ та їх фінансуванні. Дали директиви як захищати український бізнес, запустили центр обробки запитів щодо вступу та членства в СОТ. Разом відпрацювали новий енергетичний указ, стали більш активними у переговорному процесі. Все це пункти, які ми реально зробили в питанні економізації. Цього раніше не було. Але за чотири місяці й не може бути тектонічних зрушень.

А загалом, для реальних зрушень потрібна структура, яка має відповідні повноваження і механізми реалізації. Тому що ідей у нас ціла купа. А ось інструменти реалізації настільки розмиті у державній службі, що поки ти його запустиш, воно лише через півроку до тебе повернеться.

— Арсеній Петрович, як ви розцінюєте комплімент з боку Януковича, який похвалив вас на нараді представників дипломатичних місій? В той час як відносно вашого колеги міністра оборони Анатолія Гриценка прем’єр сказав, що той у 99 відсотках випадків має відмінну від уряду думку.

— Я дипломат, тому мушу зі всіма бути у добрих відносинах. Я не уявляв, що перебуваючи на посаді міністра закордонних справ, можу мати конфлікт усередині уряду. Якщо б я йшов із завданням конфліктувати всередині уряду, то відмовився б від цієї посади. Я вам кажу це чітко. Я не прийшов в уряд, щоб робити скандали всередині країни. Я прийшов для того, щоб навіть при складній внутрішній ситуації їздити по світу, посміхатися і казати: «Хлопці, у нас все в порядку, у нас усе нормально». Оце моя робота і я вважаю, що настільки міг, я її виконав. Починаючи від посередництва під час врегулювання політичної кризи і закінчуючи тим, що в усіх кутках світу я розказував, що ніякої кризи немає, а є політична турбулентність, непорозуміння між політичними силами, але все це пройде і все буде добре.

Тому йти мені на конфронтацію… я думаю, що мене не зрозуміли б і в середині міністерства. А, в першу чергу, мене б не зрозумів Президент. Йому не потрібен міністр закордонних справ, який на коні скаче і шашкою махає, а потрібна ефективна зовнішня політика. Я не скажу, що ми зробили великий прорив у зовнішній політиці. Ні, цього немає. Однак, я хочу наголосити, що зовнішня політика — це не феєрверк. Вона не має яскравих спалахів. Зовнішня політика не шоу. Я не перетворив Міністерство закордонних справ у цирк, а українських дипломатів у шоуменів і не використовував міністерство у реалізації якихось власних політичних амбіцій. Зовнішня політика повинна бути зваженою, спокійною та передбачуваною. Краще сім раз відміряти, краще промовчати, ніж зайвий раз погарячкувати.