Чернігівщина: яка «температура» на окрузі?

17 липня в Україні відбудуться довибори до Верховної Ради. Делегуватимуть своїх нових представників до парламенту 7 округів – у Дніпропетровській, Івано-Франківській, Полтавській, Чернігівській, Волинській, Херсонській і Луганській областях. На Чернігівщині, як показує практика, вибори відбуваються особливо часто – за останні два роки уже вп'яте готуються дільниці. Вибори президента, парламенту, місцевої влади, знову вибори депутата-мажоритарника, і 17 липня вкотре визначатися з обранцем. Які настрої у чернігівців і як позбутися неофіційного статусу одного з найдепресивніших регіонів України «День» запитав у громадського діяча, тричі депутата Чернігівської міської ради, експерта з соціально-економічних питань, а віднедавна – голови Вільних профспілок Чернігівщини В’ячеслава ЛЕБІДЯ.

– Друге літо поспіль у Чернігові – виборча кампанія до парламенту. Минулого року 205 округ прославився на всю країну підкупами виборців та іншими досить брудними методами «агітації». На вашу думку, в чому особливості цієї виборчої кампанії?

– У 2015 році на 205-му окрузі розвернулася демонстрація виборчої технології «продуктових наборів». У тому числі тому, що Чернігівщина є одним із найбільш депресивних регіонів України. На жаль, громадянське суспільство, як в минулому, так і в цьому році, на сусідньому 206-му окрузі прийняло «умови гри» – не висунуло свого єдиного кандидата. В результаті розрахунок олігархів спрацьовує, і з демократичними силами можна не рахуватися. Вкотре громадянське суспільство показує себе недієздатним, і горезвісні вибори стають своєрідним шоу-румом могутності та безкарності українських олігархів.

Повторюється минулорічний сценарій: «прострочене» ЦВК спокійно дивиться на скандали, які вирують навколо місцевого ОВК, правоохоронні органи чомусь не бачать жодних порушень та фактів підкупу.

Наші мажоритарні вибори – це  не змагання між професійним рівнем і моральністю кандидатів, це не порівняння програм їхньої діяльності – що корисного вони можуть принести Україні та Чернігову зокрема. Фактично змагання йде між розмірами їх «кланових гаманців» та рівнем цинічності у використанні фінансового та адміністративного ресурсу. Найнебезпечнішою тенденцією цих виборів по 206-му округу, на мою думку, є те, що у минулому році люди обурювалися відвертим підкупом виборців, у цьому році, особливо після місцевих вибрів, «продуктові набори» сприймаються як звичайний і навіть обов’язковий атрибут виборів!

У людей немає довіри до таких виборів, а відповідно і влада, яка буде сформована, не матиме довіри… І це, на мою думку, є найбільшою загрозою для державності України.

– Чернігів, як і Житомир, є обласним центром-супутником столиці, але економічно бідніший від того ж Житомира. Чому так?

– Так, середня заробітна плата у Чернігівській області в травні цього року, згідно з даними Держстату, була 3 860 грн. Цей показник у тій же Житомирській області більше на 86 грн. Аналогічна ситуація і з іншими показниками, але термін «значно бідніший» я би не використовував. Це, як у приказці, «порівнювати, у кого з жебраків на штанях більше латок». Низькій рівень доходів є загальноукраїнською проблемою.

Україна є одним із «лідерів» падіння реального ВВП (обсягів виробництва) у світі. Чернігів у цьому теж «не пасе задніх». У Чернігові фактично знищено унікальне підприємство «Хімволокно», від високотехнологічного оборонного виробництва «Радіоприладний завод» залишилися лише стіни, ледь животіють «Камвольно-суконний комбінат» та «Завод автозапчастин»… На жаль, це типова картина на лише для Чернігова.

Абсурдною є ситуація з бюджетоутворюючими підприємствами – раніше найбільшою організацію, яка поповнювала бюджет міста, було «Чернігівське хімволокно», а зараз його місце зайняло Управління освіти Чернігівської міської ради. Організація, яка найбільше в місті споживає бюджетних коштів, вона ж сплачує найбільшу суму податку на доходи фізичних осіб, що і є основою місцевого бюджету. Аксіомою є те, що достойний рівень життя країни (області, міста) забезпечує лише розвинена конкурентоздатна економіка, яка виробляє продукцію з великою долею доданої вартості.

Чернігівська область, як і Україна в цілому, має колосальний потенціал. І навести лад в економіці реально за один-два роки. Але треба визначитись, який тип економіки будує Україна. Ще 25 років тому в результаті кримінально-адміністративних війн невелика купка людей монополізувала роздержавлені засоби виробництва – так в Україні з’явилися олігархи. Але ефективного власника з них здебільшого не вийшло.

Державний устрій, який фактично зараз має Україна, – феодалізм. Відсутні ринкові відносини – їх замінила корупція; неефективне виробництво – бо люди, які отримують мізерну зарплату, не зацікавлені у підвищенні продуктивності праці; неекономічний примус до роботи – за умов суцільного безробіття людина тримається за будь-яке місце роботи і вимушена погоджуватися на будь-які утиски з боку роботодавця-феодала; відсутнє реальне судочинство, адже феодал (олігарх) контролює суди тощо.

Економічним синонімом слова «капіталізм» є «конкуренція», яка стимулює власника працювати більш ефективно. Саме її бояться українські олігархи-монополісти, тому і процвітає корупція та продажні суди, хапуги-депутати та міністри-маріонетки, відсутнє законодавство, яке б захищало інвестора від корупціонерів та створювало цивілізовані ринкові умови ведення бізнесу. Через такий стан речей у дуже перспективну економіку Україні не йдуть реальні інвестиції, не розвиваються новітні технології та не створюються нові високооплачувані робочі місця. Але суспільно-економічний прогрес не зупинити, олігархат неодмінно, як неефективна економічна ланка, відійде у минуле.

Локомотивом економіки Чернігівщини та й України в цілому може стати аграрна галузь. Але головною виробничою ланкою повинен стати не монополіст-агрохолдинг, а український фермер, якій має державну підтримку, пільгові кредити, сучасні агротехнології, прогнозовані закупівельні ціни.

Вже зараз державі необхідно стимулювати селян купувати сільгосптехніку, добрива та все інше не за кордоном, а в Україні. Крім того, в містах доцільно розміщувати виробництва з первинної та глибокої переробки сільгосппродукції. На експорт поставляти не сировину, а товари з високою доданою вартістю. Ось і додаткові робочі місця та надходження до бюджету.

Потрібно розвивати й інші перспективні ринки. Нагадаю, що декілька років тому Україна входила у п’ятірку найбільших експортерів зброї. До речі, Чернігівській радіоприладний завод активно співпрацював у цьому напрямі зокрема з КБ «Південмаш». Існує реальний економічний потенціал. Єдине, що нам потрібно робити, – це ретельніше придивлятися до тих, кому ми делегуємо право вирішувати долю країни.

– Навесні освітяни Чернігівщини перекрили міжнародну трасу через невиплати зарплат. І це не поодинокі випадки. Область має кордон із Росією. Які настрої в регіоні?

– Відповім одразу на другу частину питання: настрої в регіоні патріотичні, а те, що Чернігівська область має спільний кордон із РФ, лише стимулює патріотичний дух.

Блокування 26 квітня цього року освітянами Городнянщини дороги регіонального значення Р-13 Чернігів – Городня – Сеньківка, яка веде до Білорусі та Росії, не має під собою політичного підтексту – виключно економіка. Причина типова для Чернігівщини – привернути увагу влади області та району до довгострокової затримки виплати заробітної плати.

У результаті перемовин представників керівництва області та району з профспілковими лідерами освітян було складено протокол домовленостей, відповідно до якого визначені конкретні терміни погашення заборгованості. Справа в тім, що в Чернігівській області склалася катастрофічна ситуація – освітня субвенція, яка спрямовується на загальноосвітні заклади, не забезпечує навіть видатки на оплату праці та енергоносії. Очікувані обсяги власних доходів районних бюджетів також не дозволяють спрямовувати достатні ресурси на видатки загальноосвітніх шкіл, оскільки їх критично не вистачає і на інші потреби бюджетної сфери.

-У Києві 6 липня відбувся марш профспілок, в якому ви очолювали делегацію Чернігівщини. Які враження і чого очікувати далі?

– На мою думку, це була наймасовіша протестна акція з часів Майдану. На мітинг профспілок біля Кабміну та Верховної Ради приїхали представники трудових колективів із різних регіонів України, зібралися десятки тисяч учасників, незважаючи на робочій день та дощ. Безумовно, абсолютна більшість людей була організована профспілками, але під час руху до колони приєднувалися звичайні кияни, тому що питання захмарних тарифів та жебрацьких зарплат турбують усіх.

Люди поводили себе спокійно, але постійно відчувався ефект «стисненої пружини». Якщо порівнювати настрої людей під час Майдану 2013 – 2014 року – там було обурення та відчай, але і сподівання змін на краще та готовність до рішучих дій. На мітингу профспілок було відчуття гнітючого очікування людей, які кожного дня важко працюють, але не можуть нормально прогодувати родину. Парламентарі та урядовці відреагували на марш дуже кволо, і це помилка – не шукати відповіді на зростання соціального невдоволення.

Причому між собою люди обурювалися не лише байдужістю можновладців, а і «беззубістю» профспілок. За часів СРСР профспілка була бутафорною установою, яка лише роздавала путівки. На жаль, з тих часів культура профспілкового руху не змінилася повсюди. Роздача путівок за членські внески – це «додаткова опція», а головною метою є гармонізація відносин працівника, роботодавця та влади. Така профспілка є корисним та потрібним для економіки держави механізмом, який зокрема допомагає встановити ринкову (справедливу) вартість робочої сили і є дієвим запобіжником криз. Соціально-економічні закони такі ж об’єктивні, як закони фізики, і чим більше ми їх будемо ігнорувати, тим складнішими будуть наслідки.