Фашизм. Оновлений

9 травня 1945 року Олесь Гончар в своєму щоденнику написав: «Цікаве почуття впевненості, що ти живий і можеш жити до свого природнього кінця і вже тобі смерть не загрожує на кожному кроці». Відомий український письменник помре рівно за півстоліття по тому. А тоді в спекотному травні Гончар помітив: «В містах я побачив справжню Європу». Так, молодий боєць не зміг скрити свої відчуття європейської цивілізації, до якої потрапив на танку. Навряд чи тоді в далекому 45-му чи перед смертю в 1995-му році Олесь Терентійович міг би здогадатись, що Україна вступить у XXI століття відбиваючись від нових фашистів, які, як влучно свого часу помітив Черчіль, стали називати себе «антифашистами». Навряд чи він міг собі уявити, що за свій європейський вектор українцям доведеться платити кров’ю, проливаючи її на своїй землі.

Суспільство достеменно не визначилось з багатьма сьогоднішніми викликами, тож не дивно що й досі залишається плутанина в головах щодо минулого. Більш того, минуле гуркотить в теперішньому часі танками та «катюшами», які зараз звуться градами, ураганами та смерчами.

Коли святкувати День перемоги і як його називати? 8 чи 9 травня, а може в вересні, коли закінчилась Друга світова війна? І чи орієнтуватись нам на Другу світову чи на Велику Вітчизняну? І взагалі, чи усвідомлюємо ми хто з ким воював більш ніж 70 років тому – Гітлер зі Сталіним, СРСР разом зі світом проти гітлерівської Німеччини, чи все ж таких добро зі злом? І чому навіжені бабці в центрі Києва кричать «фашизм не пройде», в той час як фашистами були італійці, а в Німеччині як раз квітнув націонал-соціалізм – така неприємна для шанувальників ідей соціалізму ремарка.

Проросійські сайти в один голос нагадують нам, що Радянський Союз в тій війні протримався довше всіх – чотири роки. При цьому Данія 6 годин, Голландія 5 днів, Югославія – 11, Бельгія – 18, Греція – 24, Польща – 27, Франція 1 місяць і 12 днів, Норвегія – 2 місяця і 1 день. Але при цьому забувається про ленд-ліз, американські джипи, на яких їздили радянські солдати та про відкриття другого фронту, без якого навряд чи міг би статись стратегічний злам в ході війни. І найголовніший ресурс Московії – «людішкі», як назвав їх в свій час Петро I. Враховуючи безпрецедентні втрати, які зазнав Радянській Союз в Другій світовій війні, 9 травня скоріше виглядає не святом, а днем скорботи… По людям, по долям, по ненародженим і по правді. Тій правді, яка на війні гине першою. І, якщо і зараз ми достеменно не знаємо, що відбувається на фронті Донбасу, то що вже казати про події 70-річної давнини. Одне можна сказати з впевненістю – мало таких країн, земель і народів, які б як і Україна перенесли на собі стільки навал за всю історію.

Зараз вже не секрет, що СРСР планував наступ. Ідея Сталіна в Кремлі була не нова. Ще в 1920-х роках полум’яні революціонери, вогонь революції планували розповсюдити по всьому світу. Саме так – по всьому світу, де в майбутньому мав настати суцільний світовий (!) комунізм. А так як клятий капіталізм вперто не бажав поступатись адептам марксизму-ленінізму, то для того, щоб пришвидшити процес розповсюдження багаття і був згодом створений Комінтерн, а також потужними темпами розгорталась воєнна промисловість. Навіть «фінська війна», для початку якої був обраний досить сумнівний привід (як завжди при 1/6 частині суші, Росії не вистачало ще й кількох кілометрів сусіда), закінчилась для Радянського Союзу не лише численними жертвами, але й свого роду тренувальним плацдармом. Розподіл з Гітлером Польщі взагалі є принизливим фактом і доказом того, що Зло визначається не іменами і символікою, а конкретними злочинами. Тільки якщо Німеччина досі кається за чорну сторінку в своїй історії, то Москва не промовила жодного слова вибачення. Тому чи варто дивуватись, що й нині Кремль веде себе аналогічно. Але, на жаль, свої ж помилки повторює і Європа, яка тоді не помітила ні аншлюс з «референдумом» (!) Австрії, ні окупацію Чехії, ні згаданий пакт Молотова-Ріббентропа. Зараз Європа наполягає на «виборах» на окупованих РФ землях Донбасу, а агресор дозволяє собі не лише розгортати війну, але й використовувати «риторику» польотів над країнами членами НАТО. То ж виходить, що Зло було зовсім не подолано в травні 1945-го, а лише передало свою естафету.

На жаль, і Україна не завжди робить висновки з історії, яка вкотре пишеться кров’ю українців. Кволість у визначеннях, торги і хитання в політичних верхах призводять до того, що лінія розмежування на Донбасі давно стала способом заробітку для одних та раною на долях інших. Окрім того, під приціл потрапили не лише території України, а наша державність. Святкування ж 9 травня тепер є лише приводом намацати схильність українського суспільства до провокацій. Нас тестують – наскільки готові правоохоронці, наскільки податливі на кидання каміння та пляшок націоналісти та зрештою чи знайдеться в натовпі бабця з георгіївською стрічкою, яку можна буде подати в якості жертви «бандерівців». І варто сказати, що поки що ці тести українське суспільство складає не відмінно, але добре.  

Траплялись в цей день звичайно і деякі незначні моменти. Наприклад, активісти товариства «Слов'янська Січ» в Слов’янську облили зеленкою Наталію Королевську, вимагаючи щоб вона забиралась геть з цього багатостраждального міста, куди, на думку активістів, і привела війну зокрема Наталія Юріївна. В Києві трошки подряпали Юрія Бойка і Нестора Шуфрича, яким останнім часом не щастить в контактах з громадськістю. Не обійшлось і без вітань Путіна українського та грузинського народів. Гітлер наших днів вирішив таким чином не вітати своїх колег – президентів сусідніх держав, так би мовити означивши коло ворогів.

Продюсер «Інтера» Єгор Бенкендорф був серед тих, хто брав участь у колоні не просто шанувальників Дня перемоги, а крикунів з гаслами «Порошенко розв’язав війну» та «фашизм не пройде». Сам «Інтер» та телеканал «Україна» відзначились традиційною демонстрацією запліснявілих радянських фільмів. І якщо ностальгію по СРСР можна ще чимось виправдати (все ж таки це справа переконань і особистих рефлексій), то цинічні і небезпечні заклики за спиною військових, що гинуть від куль агресора майже щодня, за зламаними долями вже понад мільйонів біженців, що залишились без домівок, говорять про намір розвинути агресію проти України вже в тилу. Це агресія повзуча, але системна. І телеканали, з яких так чи інакше виглядають роги Кремля, справляються з цією задачею.

«Якщо б ми весь цей час вчили свою історію, не ту, що нав’язана нам ще КПРС, а свою, історію України, то розуміли б, що 8 травня треба не святкувати, а перебувати в жалобі, - говорить «Дню» письменниця і журналістка Олена Степова. - В жалобі за загиблими від рук двох тоталітарних режимів, фашистських, нацистських, людоненависних режимів – гітлеризму і сталінізму. В Дні Перемоги немає свята. Лише сльози. Тільки історія і пам’ять. Треба відрізняти «свято» від «перемоги». Це була не вітчизняна, а світова війна. 1,5 мільйони росіян, радянських, «серпасто-кпрсних» людей воювали на боці гітлерівської Німеччини. Але жодного німця, при цьому, не було в лавах радянської армії. І ті, хто воював по-справжньому проти Гітлера, залишились зубожілими і обманутими власною державою. Вони просто померли в забутті, а на їх місце стали тиловики, офіцери НКВС, зрадники. Виявилось, що ми побачили мільйони смертей не заради перемоги, а за становлення вже нового фашизму, який говорить на зрозумілій мені російській мові. І Росія, яка зараз отруєна шовінізмом і фашизмом, може вилікуватись лише тоді, коли пройде весь шлях Німеччини. Вона має виплатити репарації всім, кого вона «звільнила», відбудувати все, що вона «звільняла». І ці виплати мають бути присутні в кожній відомості з зарплатні кожного росіянина, щоб коли він бачив червону стрічку «виплата репарацій» у цій відомості, то знав, що це його особиста провина, його «перемога», його особисте «вибачте» перед світом і його особисте покаяння за власний фашизм».

«Те, що відбувалися провокації сьогодні в центрі Києва я вважаю зоопарком, - ділиться враженнями Тетяна Колєснікова, колишня луганчанка. - Все це організовано на мій погляд «Опоблоком» або Медведчуком. А, скоріше всього, спільними зусиллями для того, щоб показати російському ТБ, що «вата» в Києві, в самому серці України ще жива. Серед «ветеранів» були ті, кому років 60, і на яких були почеплені незрозумілі медалі і ордена. Коли до одного з них підійшли українські військові і попросили представитись та пояснити що за медалі у нього на грудях, то цей чоловік одразу заволав: «провокація!». Весь цей шабаш транслював «Інтер», який ще й активно рекламував акцію «Безсмертний полк». Вважаю це плювком в українців. Влада має жорсткіше реагувати на такі збіговиська».

Все це доводить, що війна не лише не закінчена, але й створені передумови для її подальшого тривалого розвитку. І до цих умов належать в тому числі гра з термінами і визначеннями. Нас поступово не лише підводять до капітуляційних кроків («особливий статус», амністія бандитів, тощо), але й вживлюють в тил проросійські імперативи щодо «одного народа» і «общей истории». Москва, яка цю історію поцупила, тепер вважає її спільною.

Отже фашизм дійсно не пройшов. Він залишився, тільки набув нові потворні форми, пристосувався і готується до чергового удару, до якого ми маємо бути готові.