То чи буде «ампутація» Криму?

Днями в редакцію звернувся наш читач із Києва Юрій Геннадійович Корнєв. Він розповів «Дню», що його дружина, стривожена нерозумінням і ускладненням спілкування з численними родичами в Російській Федерації, 10 березня звернулася до них письмово. Вона відправила свій відкритий лист 75 родичам, які мешкають у різних куточках Росії. Відповідь надійшла лише одна. Це мовчання вельми красномовне. А сам лист у відповідь багато що пояснює, в чому причини нерозуміння між двома «братніми», як люблять стверджувати російські пропагандисти, народами. А також, що відбувається зі свідомістю росіян. Повна версія.

Відкритий лист до 75 рідних, які живуть у Росії

Дорогі рідні!... Я пишу цей лист, оскільки ви всі телефонуєте, хвилюєтеся, кличете тимчасово (а дехто і на роки) приїхати до Росії, до вас. Дуже зворушені такою турботою.

Багатьом з вас наша київська родина вже декілька місяців пояснює ситуацію, яка відбувається в Україні, київському Майдані. Розуміння цих подій у нас з вами може бути різне. Ми — явні прибічники євроінтеграції, всією душею підтримуємо наш Майдан. Ми не бандерівці, хоча розуміємо, що радянська влада нам і вам навіювала, що націоналізм — це злочинно. Але в цивілізованому понятті — нам здається, що це не так. Націоналіст — це людина, яка любить свою націю, свою Батьківщину.

Ми вийшли на Майдан через сором — в якій країні ми живемо! Нам стало ще більше соромно, коли ми побачили огидно-зухвале багатство наших колишніх керівників. Його у нас підло, нахабно, злочинно крали...

Але особливо для нас, людей, які прожили чимало років, було страшно — відчувати апатію молоді. І я впевнена, що найбільше досягнення Майдану — це відчуття, що Україну зараз назад не заженеш у «політичне стійло», особливо молодь. Не все нам подобається в політиці нового керівництва, не завжди ми можемо дати чітке пояснення політичним проблемам і подіям, які відбуваються в нашій країні. Але потрібен час. Для цього наразі і «стоїть» Майдан, а не для «фашиствуючого тероризму», як представляють нас у російських ЗМІ.

А тепер про найбільш наболіле для України протягом останніх 10 днів — про Крим, про ризик «балканського синдрому».

Як ви знаєте, мої дорогі рідні, я дитячий лікар з великим досвідом. І видно вже так склалося, що багато подій у житті, у тому числі суспільно-політичні, бачу крізь «медичні окуляри».

Кримська проблема — це не лише проблема самих кримчан. Це біль України, ганьба Росії, страх нової війни для всього світу. Чи можна було передбачати чи зараз зупинити цю «політичну параною»? Навіть у найстрашнішому сні мені не могло привидітися, що Україна стоятиме на порозі війни з Росією.

Ми, тобто Україна, на чолі з В. Ющенком, а особливо з В.Януковичем, йшли до цього сценарію чітким кроком. Це й мала зарплатня в порівнянні з російською (хоча у вас, росіян, рівень цін вищий за наш), це й дерибан земель у Криму як українськими політичними шахраями, так і ненаситними московськими горлохватами; убогість ВМС України і багато що інше. Основна причина незадоволеності проросійських кримчан — небажання жити по-старому. Лише Центральна і Західна Україна вибрали європейський вектор, а Крим — російський, який, на наш погляд, веде їх до глухого кута.

Окрім того, для молоді Криму було постійне випробування-синдром «На відпочинку все належиться!» і витрата грошей, які дехто заощаджував цілий рік, а потім — непомірна щедрість; синдром «несезону» — моральна порожнеча «після балу» з листопада до березня; це постійне засилля російських засобів інформації; це грубі перші помилки нового уряду України (закон про мову і подібне). У результаті, кримська російськомовна громада вибухнула, а точніше її вибух спровокували всі разом і Росія, і Україна.

Те, що це був заздалегідь продуманий план кремлівських ляльководів, усім зрозуміло. Те, що «аксьонови» і «константинови» заздалегідь готувалися до цієї ролі — всім ясно. Адже для Кремля Крим — це не лише Севастополь із його ВМФ, це в першу чергу шанс російської політико-олігархічної верхівки підняти свої акції у свого народу в складний економічний час для всього світу, це і незадоволеність політикою «нерішучості» українського зека, а головне — в останні місяці панічний страх повтору політичного сценарію України в Росії.

І дуже схоже на те, що «ампутація» Криму може відбутися. Я не міркуватиму про те, що повинен був зробити і, схоже, не зробить європейський, американський політичний світ. «Порятунок потопаючих — справа рук самих потопаючих».

Ось тому, в стані тривоги, точніше «політичної депресії» хочу висловити свої думки — як же ми, рідні люди, далі спілкуватимемося? Як складеться наше взаєморозуміння. Адже дехто з рідних не зрозумів нас, почав ганьбити, докоряти воєнним героїчним минулим мого свекра, ветерана ВВВ, капітана-розвідника Корнєва Геннадія Федоровича. Так, він бойовий офіцер, має багато нагород. Але молодий комбат Геннадій потрапив у час війни до шрафбату через те, що не дозволив жорстоко принижувати «заїжджому полковникові» свого немолодого, хворого солдата і намагався «пристрелити» нахабу — контролера. Ймовірно, він і зараз підтримав би свого наймолодшого внука, теж Геннадія Корнєва, який під кулями снайперів перетягував поранених із Майдану до Михайлівського монастиря. Поясню — це 300 метрів круто вгору відкритим майданчиком. Мій син Гена створював альтернативні шпиталі для поранених майданівців.

Ймовірно, Майдан підтримав би і мій прадід по батькові Сидір Роменський — сотник Запорізької Січі, а потім і Амурський козачий сотник. Він був справжній козарлюга. І як не видасться дивним, став членом партії більшовиків з 1905 року. А 1924 року вийшов з партії через незгоду з політикою НЕПу.

Упевнена, і мій дід по матері Курдвановський Михайло (етнічний поляк з Одеської області), який був політв’язнем із 1930 до 1939 року і «сидів» у таборах на Біломорканалі, теж підтримав би нас. Та й мої батьки: горда, гонорова мама — Лідія Михайлівна Ключникова, яка в дитинстві теж разом із батьком була в засланні на Біломорканалі, і особливо батько Володимир Іванович Ключников — дуже демократична людина, сказали б нам — правильно робите, діти й онуки. Отже Майдан для нас і вас наразі ще почасти різні поняття. Але, гадаю, що час розставить все на свої місця. Недаремно мій любий двоюрідний брат Ігор, який уже понад 50 років є мешканцем Ленінграда, — Санкт-Петербурга, написав нам листа до Прощеної неділі, і попрохав пробачення за своїх «керманичів», які не розуміють, що творять.

Так, рани Майдану, політична трагедія Криму будуть ще дуже довго боліти і «нити». У кримській ситуації дуже шкода кримських татар. Це дійсно для них багатостраждальна Батьківщина. Адже велика частина батьків російських активістів приїхали до Криму (як і мої батьки і батьки чоловіка до Чернівців) прямо до ще незахололих покинутих родинних вогнищ. У Криму до татарських, на Буковині — до австрійсько-румунських — щоправда, не так гірко окроплених кров’ю і сльозами, як у Криму. Ми це пам’ятаємо завжди!

А зараз крики кримських політиканів про російську національну гордість, про те, що це «не Крим приєднується до Росії, а Росія до Криму...». Важко...

Я, як будь-яка жінка, особливо та, яка прожила вже чимало років, постійно замислююся: що ж буде потім, через один місяць, рік і більше після 16 березня 2014 року.

...Так, для Росії цей сценарій не пройде безслідно ні в політичному, ні в економічному плані. Але головне — в моральному, людей довго не можна тримати в брехні, цей казан обов’язково вибухне. Я гадаю, що квітуча демократична Росія можлива лише при існуванні квітучої і демократичної України... Дай Боже, щоб не було нової крові!

Але як бути з цією ниючою раною — наше рідне коріння в Росії? Адже й у мене багато російської крові, а чоловік — етнічний росіянин. Але як же ми любимо нашу країну — Україну, як бажаємо їй процвітання та стабільності! Та й Росія для нас рідна...

Так чи буде «ампутація» Криму? Питання складне. Дуже хотілося б, щоб не було. Але якщо це й станеться, як зробити так, щоб не зруйнували не лише Україну, але й не пересварили наш великий родинний клан.

Ми вас дуже любимо. Сподіваємося на розуміння!

Ваша майданівка, «бандерівка», але антифашистка —

Валентина КОРНЄВА (КЛЮЧНИКОВА), Київ

(продовження)