Яку державу ми відроджуємо?

У серії Бібліотека газети «День», яка існує вже два десятиліття, вийшла нова книга під назвою «Детокс». Вона спрямована на протидію інформаційній агресії Росії, насамперед, історичному міфу про «єдиний народ», який став основою путінської пропаганди. «Україна як близький сусід просто зобов’язана виробляти «протиотрути». Пояснювати, навчати й захищати український світ. І ми шукаємо протидію і виробляємо протиотруту, що дуже щільно «запакована» у книги Бібліотеки газети «День», — пише у передмові головний редактор газети «День» Лариса Івшина.

Розділи цієї книги включають в себе статті авторів, що неодноразово виступали у нашому виданні. Авторитетні дослідники висвітлюють різноманітні сторінки української історії, її «білі плями». Україна, яка є державою, визнаною у цілому світі, відзначила у нинішньому році 30-річчя своєї незалежності. Здається, вже немає й потреби вже вкотре доводити, що «Україна — не Росія», бо це очевидний геополітичний факт. Хоча й не зайве іноді нагадувати, що Росія упродовж століть перебувала під потужним культурнім впливом Південної Русі. Навіть «столиця» молодших Мономаховичів — місто Володимир-на-Клязьмі намагався копіювати стародавній Київ — його Печерськ та Десятинну церкву, Золоті ворота.

У сучасній Москві, вже за часів Путіна, біля Кремля поставили пам’ятник київському князю Володимиру Хрестителю, намагаючись перехопити роль головного духовного центра східного християнства. Втім, для України, яка є спадкоємицею Київської Русі, залишається актуальним одне важливе питання: якщо її народу вдалося відродити державу, то яку саме? Адже за тисячу років на теренах України була і княжа доба, і козацька держава Богдана Хмельницького, і гетьманська Малоросія, і УНР, і Українська держава Павла Скоропадського. Відповідь начебто очевидна: сучасна Україна за її Конституцією — правова, соціальна та демократична держава. Озираючись на минуле, ми можемо бачити паростки демократії у вигляді вічевого ладу часів Київської Русі, козацькі традиції самоврядування, демократичні інституції УНР. Все це вигідно відрізняє Україну від Росії з її авторитарними традиціями.

Втім російська пропаганда останнім часом наполегливо опрацьовує тему «нацифікафії» та «бандеризації» України. Вони відзначають, що в Україні ледь не на державному рівні формується культ націонал-тоталітарної ОУН та її вождів. І цю тенденцію було закладено ще за часів президентства Віктора Ющенка, який оголосив Степана Бандеру та Романа Шухевича Героями України. Такий крок, і справді, був неоднозначно сприйнятий не тільки в Україні, але й за її межами. Культ Бандери дивує і обурює європейських партнерів, зокрема поляків. Навіть відомий американський історик, автор книги «Криваві землі» Тімоті Снайдер,  який беззаперечно добре знає східноєвропейську історію, відверто дивувався цьому рішенню. «Удостоюючи найвищої державної нагороди «Героя України» Степана Бандеру, Віктор Ющенко викликав протести з боку головного рабина України, президента Польщі та багатьох його власних громадян. Це не дивно. Бандера мав на меті зробити з України однопартійну фашистську диктатуру, без національних меншин. Під час Другої світової війни його послідовники вбили багато поляків та євреїв. Чому президент Ющенко, лідер демократичної Помаранчевої революції хоче реабілітувати таку фігуру?», запитував Тимоти Снайдер. У наступні роки, після другого Майдану, іменем Бандери та його соратників було названо багато вулиць та проспектів в Україні, в тому числі й у столиці. Стало традицією в центрі Києва та інших міст проводити смолоскипні марші з портретами Бандери. За часів президентства Петра Порошенка державним та військовим привітанням став «національний привіт», прийнятий ОУН (б). Сьогодні можна почути й твердження, що справа Степана Бандери в Україні перемогла. Однак, незалежна Україна не стала  тоталітарною націократією на чолі з вождем. Вона є демократичною державою, де проводяться багатопартійні вибори, під час яких послідовники Бандери, до речі, отримують лише лічені відсотки голосів. Втім, у Бандери є захисники, які кажуть, що він боровся за незалежну Україну, а методи боротьби диктували непрості обставини. До того ж ОУН під час Другої світової війни начебто почала відходити від тоталітарного націоналізму. Без сумніву, прийшов час, коли треба б було розставити усі крапки над «і». Насамперед не приховувати, а опублікувати усі, без жодного винятку, документи ОУН — рішення з’їздів та конференцій, резолюції, постанови та інструкції, а також періодику та агітаційну продукцію. З тим, щоб громадськість України могла ознайомитись з ідеологією, політикою та практикою ОУН з першоджерел. В Україні також мають виходити дослідження західних вчених, які об’єктивно та неупереджено вивчають діяльність ОУН та її вождів. І не лише ОУН, оскільки політична думка і ідейний спектр в Україні, в тому числі й в Галичині, завжди був різноманітними. У цьому зв’язку постає непросте питання: а й справді, чому національно-визвольний рух в Україні фактично зводять до ОУН та її лідерів, яких демократами назвати важко? І чи не ллють тим самим наші історики воду на млин російської пропаганди?..

До речі, повне видання документів ОУН бажано було б здійснювати за участі та під спільною редакцією авторитетних західних вчених. Це гарантувало б подібне видання від вилучень та фальсифікацій. І ще одне — цікаво було б знати з цього приводу думку Інституту національної пам’яті, діяльність якого має бути спрямована на затвердження ідей демократії в Україні. Одним словом, майбутньої роботи в напрямку «детоксикації», боротьби з російськими фейками про Україну, ще вистачає — і у суспільстві, і в ЗМІ, і в академічному середовищі.