Заради справедливості

Два рішення Верховного суду Сполучених Штатів відхилили широкі воєнні повноваження, яких вимагав президент Джордж Буш. У справі Ясера Хамді суд відповів відмовою на вимогу американської адміністрації про те, щоб військова влада могла протягом невизначеного часу тримати громадянина Сполучених Штатів як «воюючого на боці ворога», не даючи йому можливості оспорити підстави для його затримання перед нейтральною особою, яка приймає рішення. А у справі заяви чотирнадцяти іноземних підданих суд відкинув аргумент уряду, що через те, що морська база Сполучених Штатів у затоці Гуантанамо фактично перебуває під суверенітетом Куби, американським судам не вистачає юрисдикції, щоб прийняти до розгляду юридичні вимоги, висунені людьми, які не могли вплинути на рішення військових Сполучених Штатів про те, де їх затримати.

Хоча в обох справах про це не згадувалося, скандальне поводження з іракськими в’язнями в «Абу- Грейб» і факти про те, що урядові юристи високого рангу підготували конфіденційні меморандуми, що дозволяють тортури, імовірно, відіграли свою роль у міркуваннях суддів. Адміністрація, по суті, сказала: «Довірте нам творити праву справу». Суд явно вирішив, що такої довіри вона не заробила.

У справі з Гуантанамо, яка привернула значну міжнародну увагу, можливо, спрацював інший важливий невисловлений чинник. Останніми роками більшість суддів Верховного Суду висловлювали багатосторонній погляд американського права, який значно відрізняється від односторонності адміністрації Буша.

Наприклад, у справі у Вірджинії 2002 року Вищий Суд постановив, що страта розумово відсталої людини заборонена відповідно до американської Конституції як «жорстоке і надзвичайне покарання». У той час, як більша частина аналізу Суду була зосереджена на внутрішніх думках, судді також залучили юридичне резюме, підготовлене Європейським Союзом, в якому описувалося переважне несхвалення цієї практики світовою спільнотою. Подібним чином у рішенні минулого року, що знімає заборону в Техасі на секс між партнерами однієї статі, суд процитував закон Британського парламенту від 1967 року і рішення Європейського Суду з прав людини від 1981 року.

Важливо, що шість суддів, які були серед більшості тих, хто переглядав справи у Вірджинії та Техасі, також склали більшість у справі затоки Гуантанамо: четверо інакомислячих у справі «Буш проти Гора» плюс двоє відносно поміркованих призначенцiв Рональда Рейгана — Сандра Дей О’Коннор та Ентоні Кеннеді. Ці судді постійно їздять на конференції з порівняльного конституційного права і вважають себе частиною міжнародної спільноти суддів вищого суду. Їхня увага не могла оминути те, що підтримка затримання іноземних підданих на невизначений час без судового процесу зробила б їх фактично паріями в колі конференцій.

Я не намагаюся припустити, що судді винесли своє рішення у справі затоки Гуантанамо, щоб за них підіймали тости на міжнародних прийомах. Я стверджую, що вони турбувалися про світову думку — якщо ця стурбованість відіграла ту роль, яку, я вважаю, вона відіграла — про їхню країну, а не про самих себе.

Протягом менше чотирьох років президент Буш та його радники відкинули більшу частину старої двопартійної згоди, в рамках якої Сполучені Штати працюють із міжнародними організаціями, наприклад, з Організацією Об’єднаних Націй. Стривожені таким крутим поворотом, більшість суддів у справі затоки Гуантанамо, можливо, намагалися дати решті світу сигнал про те, що президент Буш не репрезентує всіх американців, навіть тих, хто насамперед привів його до кабінету.

Звісно, неоконсервативні критики вищого суду вбачатимуть у цьому поясненні підтвердження своїх найгірших побоювань. Ось судді, скажуть вони, які не розуміють, що не мають жодних законних кваліфікацій, щоб виступати як агенти американської зовнішньої політики, роботи, покладеної Конституцією на президента і (неохоче можуть допустити вони) Конгрес.

І все ж таки вищий суд розглядав вплив зовнішньої політики й раніше. У найбільш знаменитій американській справі двадцятого століття — «Браун проти Управління Освіти» — судді, імовірно, перебували під впливом урядового резюме, що пояснює, як расова ізоляція на півдні Сполучених Штатів підірвала спроби Америки суперничати з Радянським Союзом за серця й розуми людей у країнах, що розвиваються. Визнавши, що американський апартеїд порушив конституційну установку «рівного правового захисту», суд завдав удару по правосуддю у своїй країні та американським стратегічним інтересам за кордоном.

Безумовно, прецедент Брауна не є повною аналогією, оскільки там Верховний Суд надав значення аргументам зовнішньої політики саме в такий спосіб, до якого закликав федеральний виконавець. У справі затоки Гуантанамо, на відміну від цього, адміністрація Буша стверджувала, що рішення на користь затриманих підірве військові зусилля, відволікаючи робочу силу й матеріал із поля битви до залу суду.

Але суддя Джон Пол Стівенс висловив думку більшості, яка не звернула уваги на парад жахів адміністрації. Обвішаний нагородами ветеран Другої світової війни, суддя Стівенс, цілком можливо, вважав, що він був, принаймні, так само компетентний, як і штатські в міністерстві юстиції Буша для того, щоб передбачити вплив рішення суду на воєнну ефективність.

Або, можливо, судді просто відреагували на постійне прагнення адміністрації перехитрити будь- кого. Так, існування релігійних фанатиків, які прагнуть убити велику кількість невинних американських громадян, виправдовує жорсткі заходи у відповідь на це. Але рішення Верховного Суду підтверджують фундаментальний принцип, що навіть смертельна небезпека не виправдовує ту загальну слухняність, котра, як вважає адміністрація Буша, належить їй щоразу, коли вона вимовляє слова «війна» і «тероризм».

Майкл К. ДОРФ, професор права Колумбійського університету, Нью-Йорк