Вікенд, Париж
Є певні переваги в тому, що готельний номер може трапитися з вікном у дворик. Спочатку дратуєшся: ці труби й дахи, ці нахабні коти на дахах і тупі голуби, це життя з вивороту — з раннього ранку з одних дверей в інші сновигають у білих фартухах кухарі й кухарчуки, готуючи сніданок, який очікують уже в ошатних готельних ресторанних зальчиках, накритих для брекфесту, в квітах і з гарнюніми офортами на стінах. Що вони подадуть на столи — це вже видно тим щасливчикам, яким випали номери з вікном на фасад. Та потім дістаєш із цього певну вигоду — знаєш життя з того боку, де нитками зшито.
Суботній ранок почався з якогось золотого світла, яке, сидячи на старій черепиці, хтось підкидав у моє вікно невидимими вилами, як жужма золотого сіна. Настрій пречудовий, дистанційка від телевізора звечора закинута подалі від ліжка, щоби ліньки було шукати, а тому ніщо не зіпсує ритуалу пробудження, який я давно намагаюся завести собі як правило, давно, але й досі безнадійно. Його практикувала моя бабуся, теж Оля. Вона прожила на світі майже сто літ, і все, що вона знала, для мене завжди — якесь священне таємниче знання, бо вона однозначно належала до якогось таємного жіночого ордена. Вона завжди підводилася з подушок дуже повільно, не дозволяючи собі суєтних рухів, спускала ноги з ліжка й задумливо і граціозно, як балерина, потирала ніжку об ніжку, діставала з-під подушки батистовий носовичок і прикладала до щік, потім сиділа й щось пригадувала — може, сновидіння, — а лиш потім потихеньку ступала на килимок. Так вона відганяла суєтність і підтримувала свою гідність імператриці нашого дому. Мені ніколи не вдавалося повторити це спочатку до кінця. Ось і зараз посеред ритуалу вжикнула SMSка, збила з ритму. І це була спроба зіпсувати мені початок дня: «на вашому рахунку мінус 300 гривень», повідомляв мені оператор, що, певне, погано спав там, у Києві, а тому вирішив на мені одірватися. «Беееее!» — незлостиво відповіла я йому й вирішила, що сьогодні ніхто в світі не зможе мені зіпсувати настрій. І побігла на терасу, бо кухарі з вивороту життя вже доставили туди омлет і круасани. Я підгледіла це через вікна на кухню.
Вікна нашого ресторанчика виходили просто на гігантську башту Монпарнас, цей хмарочос-одоробло, що про нього кажуть: «звідси найкращий краєвид на Париж, бо лише звідси не видно самої башти Монпарнас». Щоправда, я читала те саме про Ейфеля.
Знайомий уже мені офіціант-ховрашок, як і щоранку, знову приніс мені сріблястий кавник і налив у чашку гіркої кави. У нього такі смішні двоє зубок визирають з-під пишних вусів, коли він посміхається мені, і я все стримуюся,щоб не розсміятися, — насправді він не посміхається, ті двоє зубок просто справляють таке враження. Він незворушний, бо знає це і, як на мене, сердиться, коли йому всміхатися у відповідь щоразу, як він розтулить писочок сказати: «сіль ву плє, мадам». Я переключилася на сусідський столик — там сиділо троє: одна дуже-предуже товста дівчина і двоє симпатичних хлопців. Усі троє явно скидалися на друзів. І що мені було тут неясно про людей... Товста дівчина дрібно совала під столиком ногою — аж я подумала, що столик скоро перекинеться й будуть ті хлопці збирати яєшню по колінах. А ще вона так старанно обгризала нігті — так виразно, піднявши лікоть, щоби було зручніше вгризатися, так завзято! При тому вона відривалася на те, щоби підкинути фразу у розмову, і далі викушувала з пальців не знати що — я боялася придивлятися, щоби не побачити голу кістку. Чи товстуха не соромилася своїх друзяк, чи, навпаки, соромилася так, що оце нею так крутило... Мені було шкода її, а хлопці не зважали і правили далі свої теревені, й ніяк не гидували своєю гладкою подругою, яка не давала спокою своїм пальцям. Мабуть, вони справді дружили з нею, бо не зважали на її безформний тлустий вигляд. Напевне, вона до відчаю дружить з ними, та дуже страждає і колись приріже їх, своїх ліпших дружбанів, за те, що вони не помічали, як вона трясе з горя під столом ногою, за те, що вони навіть не думали про те, що вона дівчина.
Щось цей омлет не йде мені на душу через непозитивні думки, піду я. Ніщо не зіпсує мені сьогодні настрою!
Далі в метро я здалеку почула: «ой, мороз-мороз, нє марозь мєняяяяя!!!!». Гурт якихось музикантів виводив це прекрасними консерваторськими голосами. Лише я знала, що то були не росіяни — мене не обдуриш: мелодія тоненько й лукаво виводилася сопілкою, і контрабас намагався затулити собою наші цимбали. Я послухала їх спиною, бо впізнала: торік я зупинилася біля них, і вони мене дуже просили: пані Олю, не кажіть, що нас бачили, нам встид буде. То справді були консерваторські викладачі, не скажу звідки. Щоправда, вони божилися, що ось уже після кількох років заробітків тут збираються додому. Зараз виводили «Мороз-мороз», бо, певне, самі з себе кепкували, що загубилися в світах, як рязановський тамбовський хор.
Вийшла в парку Тюїльрі. Люблю його, а сьогодні він особливий у цьому золотавому вересневому повітрі — аж боляче дивитися навколо, тому сліпо бреду, відбиваючись від теплого сухого листя, що його нахабний вітер кидає в лице, шукаю вільного стільчика біля води, та марно — всі лежать на них, заплющивши очі, підставивиши обличчя під цей осінній жар, і ніби всі поснули. А в одного з них такий смішний профіль — таке собі пташеня: закинув голову, ніс гачком та широко роззявлений дзьоб. Спить так. Схожий на урну у вигляді пташиноі голови. Я озирнулася, бо поряд ще хтось хихотів — хлопчисько показувало своїй подружці, як він зараз поцілить у горло цієї урни зіжмаканим білетом у метро. Побачив мене й одразу зробив серйозне лице. А подружка сказала мені «пардон». Ніби я не думала про те саме.
Повз нас проїхали поліцейські на роликах, і ми розійшлися хто куди.
Саме цей теплий, як востаннє, день треба ж було призначити Днем запобігання самогубствам. Про це нагадало мені віртуальне всемережжя, коли нарешті присіла в Le Fumer посмакувати що-небудь замість втраченого омлета, де завжди прилаштовуюся в бібліотеці під низеньким оксамитовим абажуром, який дуже схожий на бабусин.
Принесли кошика з булочками. А я й не помітила, бо дивилася на Лариску Толмачову перед собою. Вона була схожа на Дюймовочку, а коли надягала капелюшок і брала парасольку, то на Шапокляк. Мала розмір черевичків, певне, 28-й. Ми наймали з нею разом кімнату метрів зо п’ятнадцять у будинку на залізничному переїзді в Тарасівці, під Києвом. Ми працювали також в одній редакційній кімнаті в дуже популярній тоді молодіжній газеті. Лариска переконала мене, що жити разом буде дешевше. Та й — виходиш із дому, а тут тобі й електричка до міста, а там ще трохи — й на роботі. Коли я заходила додому, то мене завжди смішила картина: біля дверей, акуратно в рядочок стояли її мініатюрні сандалики й мої босоніжки, що здавалися в цьому сусідстві лижами. Хто-хто в рукавичці живе? Коли я поверталася з роботи й сідала писати репортаж на завтра, Лариска не затуляла рота й весь час говорила до мене. Попросила її не заважати. Лариска все одно не замовкала, тільки перейшла на шепіт. На світанку я спочатку прокидалася від страшного гуркоту — то гримів перший поїзд, а потім вибухав залізним риком Ларисчин будильник. Відмінити поїзд було неможливо. Тоді я попросила її змінити мелодію, і Лариска, «русская душа», поставила: «За-амерзал ямщик!». Та це принаймні нагадувало мені уроки музлітератури, де вчителька казала, як запам’ятати, що таке домінантсептакорд. Треба заспівати саме оце: «за-амерзал ямщик!». І я завжди непохибно вгадувала цей акорд на контрольних. Крім цього втішного спогаду, жодної вигоди мені з того спільного проживання не було. Але я розуміла, що коли я піду, Ларисці буде зле. Вона тримала мене біля себе, бо їй було погано на світі. Усі сміялися з цієї Дюймовочки, і я теж, звісно, бо була вона дуже комічна. Вона теж сміялася разом з усіма. Та коли всі розходилися по домівках, їй ставало дуже сумно. Їй було самотньо аж до крику. Одного разу я не дочекалася її додому. А вранці знайшла в кабінеті бліду. Вона сказала, що був дзвінок по телефону, сказали, що скоро всім кінець. І тому вона боялася виходити. Якби я знала тоді, що робити... Забулося, вона заспокоїлася. Знову всі реготалися й жартували з її розповідей про те, як один секретар комсомольськоі організації вмирає-жити-не-може-без-неї. А одного разу я надовго поїхала у відрядження, а повернулася — і сказали, що Лариска поїхала до матері й повісилася вночі на яблуні. Навіть так — одягла на шию зашморг і стала на коліна. Вона була маленька, гілку знайшла при самій землі, тому стала навколішки, щоби задушитися. І вимкнула інстинкт самозбереження — не підхопилася...
У La Fumer ніхто не здогадувався, кого я бачила, зупинивши очі на портреті граціозної дівчини, яка дивилася так само невідривно на мене, впівоберта. Минуло стільки років. Я згадала, що Лариска все хотіла в Париж. Та тоді ніхто й не мріяв сюди потрапити. Може, ми сиділи б тут тепер разом, якби я тоді не поїхала? Одговорила б її, вислухала би смішні шапоклячі турботи...
От би вона сміялася з мене, якби прочитала оце все.
Хай би сміялася, я вже не просила б не заважати мені писати!
У вікно кафе постукала циганка і стала вициганювати в мене копійку, тобто цент. Гарсон прогнав її, махнувши на неї серветкою. Сказав мені: сьогодні чудовий день, чи не так, мадам?
Так, це був останній чудовий золотий день. Увечері я дивилася зі свого віконечка, як сновигали кухарі й кухарчуки по темному двору — вибігали з одних дверей, забігали в інші. Їх було видно в темряві по білих фартухах. Фартухи нашвидку запалювали сигаретку, смикали разів зо два, лаялися одне з одним, когось кляли, а потім, підібравшись, забігали в інші двері, а далі я прослідковувала, як ось уже один хапав на кухні повну тацю, біг сходами і з’являвся в залитій золотим світлом залі й уклонявся комусь, кого, певне, перед тим і кляв, та офірував тому свій кулінарний витвір. Було кумедно нишком спостерігати це німе кіно. Та раптом перед самим лицем прочимчикував краєм даху нахабний кіт. Я подумала: Господи, дивиться, а я тут підглядаю в піжамі! Кинула в нього серветкою, промазала, й вона нічною совою почала спускатися в дворик, що був уже чорний, мов колодязь, бо настала ніч.
На ранок по даху барабанив дощ. Було 11 вересня 2011 року. Американське подружжя за сніданком зауважило, що їм дуже страшно. Бо, може, сьогодні все повториться. Вони сказали, що кожного року страшно цього дня. Але сьогодні особливо. Ми мовчки поснідали. А потім узяли парасольки й пішли разом у дощ.
День прожила мовчки. Сіла в літак і полетіла в Стокгольм.
