У зачарованому колі: рік 1920-й

Знати про помилки історії ще не означає напевно не повторювати їх. Гарантії тут немає й бути не може — вірніше, гарантією є лише єдність знання (осягнення, розуміння) та усвідомленої дії. Перший, сказати б, «освітній» компонент виступає необхідною, але ще не достатньою умовою успішного здійснення далекосяжних історичних намірів. Окрилена цим знанням справедлива справа — компонент другий, можливо, ще важливіший.

Ось конкретний приклад. Здавалося б, непохитною й давно доведеною аксіомою є така мудра настанова: укладаючи міжнародні договори з іншою державою (незалежно від міри «дружньості», міці, політичної або історичної близькості цієї держави), слід із винятковою ретельністю прораховувати всі явні, потенційні та приховані (останні — особливо!) наслідки таких угод. Проте історія дуже часто, занадто часто — це шалений вир подій, а не затишний кабінетний стіл для неспішних інтелектуальних управ. Чи не тому в квітні 1920 року Головний отаман УНР Симон Петлюра, ухвалюючи спільно з главою польської держави Юзефом Пілсудським документ, який увійшов в історію під назвою Варшавського договору, відчував, можливо, ті самі почуття, що їх зазвичай зазнає будь-яка людина, котра не має розкішної, омріяної «свободи волі», а вимушена діяти в залізних лещатах безвихідного зачарованого кола, — а саме почуття відчаю, шаленого азарту, впертої, непереборної надії... І, звичайно ж, були тут і моменти примусової покори (а це було тортурами для такої амбітної людини, як Петлюра!), і ноти тверезого, холодного розрахунку.

У листі до міністра оборони полковника Сальського від 31 березня 1920 року (за три тижні до підписання договору) Петлюра, пояснюючи свої мотиви та наміри, писав: «Ми, Польща і Україна, повинні досягти порозуміння, щоб перед Москвою устояти. Посилатися на історію польсько-українських порозумінь в минулому для сучасної реальної політики не є аргумент. І які б аргументи не виставлялись різними людьми, а надто галичанами, Ви не зважайте, а, навпаки, ведіть лінію праці — діла, реальної затрати часу, а не безплідних непродуктивних дискусій та розмов. Одна тільки невтомна праця може нас урятувати. Ми повинні в ім’я державності зараз не рахуватися з розпукою, а мати тверду державну волю і не піддаватися на провокацію, все одно — чи останнє походить з нервів політичних, зі свідомих чи недобрих мотивів». Розраховуючи на серйозну військово-політичну допомогу поляків, Петлюра зазначав у цьому ж листі: «Коли з польсько-більшовицьких переговорів щось вийде, хоч це річ непевна, то польські соціалісти, які братимуть участь у переговорах, будуть вимагати од більшовиків негайного звільнення України для зайняття її нашими військами». Ось ці фрагменти з письмово зафіксованих висловлювань Головного отамана військ УНР дають певне уявлення про причини, що спонукали цього політичного керманича піти на підписання Варшавського договору. Але необхідно відверто визнати, що ситуація безвиході (уникнемо слова «катастрофа»), в яку потрапили збройні сили УНР та їхня славетна бойова союзниця — Українська Галицька армія (УГА), не залишала українським лідерам іншого вибору (попри відчутну перевагу польської сторони, яка мала змогу диктувати свої умови і дійсно диктувала їх), окрім підписання цього вкрай неоднозначного документа.

Варшавський договір від 22 квітня 1920 року досі викликає жваві суперечки — і не тільки в колі експертів-істориків. Коли 1 травня 1920 р. Петлюра разом з чотирма членами свого уряду повернувся в Україну (на території якої вже вели антибільшовицький наступ польські війська та союзні їм, на порядок менші за чисельністю, сили УГА та УНР) в чотирьох товарних вагонах — а, до речі, в його колишньому салоновому поїзді їздив тепер комендант Юзеф Пілсудський, — то лідер УНР сказав найближчим до нього людям, багато хто з яких висловлював глибокі сумніви в доцільності укладання Варшавського договору: «Я знаю, що більшість з вас не вірить у наш новий союз, то нагадаю вам таку приказку: «Тату! Он чорт лізе в хату!» — кричить переляканий син. А батько спокійно на це: «Нехай чорт, аби тільки не москаль!». Той, хто цікавиться суто психологічним підѓрунтям польсько-українського договору, знайде тут, поза сумнівом, багату поживу для роздумів. Дуже цікаво, що це говорив той самий Симон Петлюра, котрий за кілька місяців перед тим, у липні-жовтні 1919 року, ведучи запеклі бої одночасно проти «червоних» та «білих» (денікінських) російських військ, неодноразово зізнавався у колі своїх найвідданіших соратників (і це підтверджується відповідними свідченнями), що «червоні» москалі є йому особисто ближчими від «білих», що не могло, звісно, не вплинути на його конкретні дії. Потім історія навчила — але, як нерідко трапляється, було вже запізно...

Щоб об’єктивно оцінити Варшавський договір, необхідні факти. Дотримуватимемося їх. Цей пакт складався з дев’яти пунктів. Він визнавав право України (конкретніше — Української Народної Республіки) на незалежність та самостійне державне життя, а Директорію, очолювану Петлюрою, — верховною владою УНР. Встановлювалася лінія кордонів між обома державами, а саме: на північ від Дністра уздовж ріки Збруч, а далі — колишнім кордоном між Російською та Австро-Угорською імперіями (за станом на липень 1914 року) до містечка Вишгородка, потім через Крем’янецькі узгір’я по лінії на схід від Здолбунова, вздовж східного кордону Рівненського повіту та вздовж адміністративного кордону колишньої Мінської губернії, а далі — вздовж річки Прип’ять аж до її устя. Згідно зі статтею 2 договору Польща визнавала території на схід від зазначеного кордону такими, що однозначно належать Україні. З цього, проте, випливало, що керівництво УНР в особі Головного отамана С. Петлюри визнавало українські землі Галичини (Східної Галичини, використовуючи тодішню термінологію) із центром у Львові такими, що належать до Польської держави. Саме цей фундаментальний факт став підставою для найжорсткіших звинувачень Петлюри у зраді національних інтересів України, зраді багаторічної звитяжної боротьби галицьких українців за державну самостійність (зауважимо, що Петлюра був зобов’язаний, як один з чільних діячів Директорії, згідно з Актом Злуки УНР та ЗУНР від 22 січня 1919 року, не відступати від засад цієї боротьби). Звинувачення ці лунали з боку багатьох упливових західноукраїнських діячів, і зовсім не тільки від них. Так, знаний дослідник міжнародного права сенатор Шелухін вважав (а цю людину важко було запідозрити в браку українського патріотизму), що Варшавський договір був злочином, Україна заплатила за нього своєю свободою і кров’ю своїх синів. Цей договір, на думку Шелухіна, був укладений без уповноваження та проти інтересів українського народу, підтвердженням чого було те, що його зміст «було утримано в таїні» від української, насамперед галицької, громадськості, хоч він зовсім не був секретом для міністрів закордонних справ ряду держав і відповідних дипломатів, яких Польща намагалася переконати, що вона має повне право на західноукраїнські землі.

На погляд сенатора Шелухіна, Українська Народна Республіка не мала 1920 року державного органу, який мав би повноваження від народу укладати такі договори, адже Директорія була відповідальна перед Конгресом, що мав затвердити або відкинути подібні документи. Ба більше, на той час Директорія давно вже працювала не в повному складі, і Петлюра фактично ухвалював одноосібні, мало не диктаторські рішення від її імені (політична частина Варшавського договору — а існувала ще секретна військова частина — була за уповноваженням Головного отамана УНР підготовлена міністром закордонних справ уряду Директорії Андрієм Лівицьким й ухвалена в ніч з 21 на 22 квітня 1920 року). За Шелухіним, у договорі не було зроблено жодного застереження, що він не матиме сили, якщо поміч польської сторони у боротьбі проти більшовиків з якихось причин не буде успішною — документ взагалі накладав на Україну лише обов’язки і призвів її до великої шкоди, а польській стороні давав усі права та привілеї, бо Варшава застерегла собі все до найменших деталей, не даючи натомість нічого українській стороні. Як пояснював свої дії Петлюра, ми вже знаємо: необхідність єднання в боротьбі проти спільного більшовицького ворога, безвихідь, в якій перебували й армія, й уряд УНР (армія втратила значну частину свого складу, а головне — втратила територію, бо, власне, з листопада-грудня 1919 року перебувала, як і уряд Петлюри і особисто Симон Васильович, на землях, підконтрольних польській владі), зрештою, вимоги «реальної політики». Оця «реальна політика» в українській історії не раз слугувала виправданням якщо не прямих капітуляцій, то принаймні вкрай нерівноправних оборудок: в 1665 році гетьман Брюховецький обмінював український суверенітет на «Благорасположение Его Царского Величества» Олексія Михайловича Романова, а зараз ми є свідками до болю схожих угод, в центрі яких — нібито дешевий російський газ в обмін на територію...

Повернімося, проте, до тексту Варшавського договору. Польський уряд зобов’язувався не укладати жодних міжнародних договорів, спрямованих проти Української Народної Республіки, і до того самого зобов’язався уряд УНР щодо Польщі. Національно-культурні права польських громадян в Україні та українських у Польщі мають бути безумовно забезпечені (політична практика Другої Речі Посполитої 20—30-х років минулого сторіччя внесла сюди, м’яко кажучи, свої корективи...). Українські установчі збори розв’яжуть усі економічно-торговельні і земельні справи в Україні, а до того часу українські землі, що належали польським власникам, та їхня доля будуть означені взаємною угодою України з Польщею. До Варшавського договору мала додаватися ще окрема військова конвенція. Договір мав залишатися таємним і не міг бути оприлюдненим без взаємної згоди обох сторін. Він набув чинності негайно після підписання. Від УНР, як уже зазначалося, за уповноваженням Симона Петлюри договір скріпив підписом Андрій Лівицький, від Польщі — один із близьких співробітників Юзефа Пілсудського Ян Домбський.

А через два дні, 24 квітня 1920 року, польський майор Славек та генерал Сінклер, що представляв УНР, підписали додаткову (зрозуміло, теж таємну) військову конвенцію до Варшавського договору. Згідно з нею ухвалювалося, що у випадку спільної акції польсько-українських військ проти більшовицьких з’єднань на теренах Правобережної України на схід від чинної лінії польсько-більшовицького фронту (зауважимо: фронт тоді був саме таким, польсько-більшовицьким, а частини УНР перебували в переважній більшості на польському боці фронту) військові операції відбуваються за взаємним порозумінням командування польських військ і головного командування українських збройних сил, причому під загальним командуванням польської сторони, на що вказувалось окремо. Поляки мали право контролювати під час військових дій українські залізниці, а також вимагати від цивільного населення харчів для людей і коней та підвод. Коли ж український уряд не матиме можливості це доставити польським союзникам, то польська армія вправі сама реквізувати всі ці речі у місцевого населення (з виплатою певної компенсації — воєнних бонів). На додачу до цього стало відомо, що, починаючи операцію з видворення більшовиків з України, польське керівництво дозволило Петлюрі сформувати лише дві дивізії: полковника Безручка й полковника Удовиченка, що фактично були включені до складу польської армії. Важливо мати на увазі, що саме героїчний захист міста Замостя українськими частинами під проводом полковника Безручка в середині серпня 1920 року від кінноти Будьонного, що наступала на польську столицю (а Замостя було ключем для переходу Вісли й прямої атаки на Варшаву з південного флангу та ззаду, щоб взяти її в лещата) став дуже важливою складовою славнозвісного «чуда на Віслі», коли було врятовано польську державність і зірвано більшовицькі плани «експорту революції» в Європу. У ті дні полковник Безручко зі своєю дивізією та союзними польськими частинами отримав наказ: замкнутися в Замості й боронити місто до останнього вояка. Попри шалений гарматний вогонь, безперервні атаки червоних, Будьонному не вдалося подолати опір дивізії Безручка — сильні втрати примусили частини Першої кінної армії повернути на схід, в напрямку Володимира-Волинського. Це є правдивим прикладом дійсного українсько-польського бойового братерства; на превеликий жаль, не було однієї дуже важливої речі: справжнього рівноправ’я у стосунках політиків та військових двох країн, оскільки мало не всі реальні козирі були в руках Варшави.

І зміст самого Варшавського договору, і, головне, наступні за ним події можуть бути правильно розцінені лише в широкому контексті усіх військово-політичних процесів у Східній Європі після хвилі революцій 1917—1918 років і тісно пов’язаного з цими революціями утворення нових незалежних держав, котрі постали, як тоді говорили, на руїнах старих імперій — Російської, Австро-Угорської та Османської. Цікаво, враховуючи це, уважно проаналізувати ось яке питання: а якими були мотиви, причини та очікування, що спонукали погодитися на укладання договору польського «візаві» Петлюри (а по суті — старшого партнера) Начальника держави Юзефа Пілсудського? Як цей видатний політик уявляв собі майбутнє польсько-українських стосунків та перспективи української державності? У своїй «східній політиці» Пілсудський відкидав прямолінійну «інкорпораційну» концепцію (її відстоював, приміром, відомий тогочасний політик Роман Дмовський), котра зводилася до безпосереднього, «органічного» включення до складу новопосталої Польської Республіки колишніх Віленської, Гродненської та Ковенської губерній, більшої частини Мінської губернії та української Волині, а також значної частини Поділля. Натомість Пілсудський був палким прихильником федеративної концепції побудови відновленої Польщі, яка сягала своїм корінням до часів Польщі Ягеллонської (XIV—XVII ст.), котра домінувала в Центральній та Східній Європі та тиснула своєю міццю на Росію. Ще 1904 року, викладаючи свої зовнішньополітичні погляди, Ю. Пілсудський писав про необхідність «розділити Російську державу на основні складові частини та надати самостійність силоміць включеним до складу імперії країнам. Ми вважаємо це, — вказував Ю. Пілсудський, — не лише здійсненням прагнень нашої Вітчизни до самостійності, а й гарантією цієї самостійності, бо Росія, позбавлена своїх завоювань, буде настільки послабленою, що перестане бути грізним та небезпечним сусідом». Отже, визнання незалежності УНР (деякою мірою формальне, бо реалії 1920 року були такими, що територію УНР треба було відвоювати у радянської влади, зокрема й за допомогою польської зброї, на що й розраховував Петлюра) та «союз двох нерівних сил», проголошений 22 квітня у Варшаві, чітко відповідав наведеній вище концепції Пілсудського. При цьому слід сказати, що польський керманич завжди вважав українську Галичину польськими історичними землями, невід’ємною інтегральною складовою державної Польщі в кордонах 1772 року.

26 квітня 1920 року з’єднання Пілсудського і дивізії Петлюри розпочали протибільшовицький похід в Україну під знаменитим гаслом борців ХІХ ст. «За вашу і нашу свободу!». Окрім двох дивізій Безручка й Удовиченка (про них ми вже згадали), до об’єднаної польсько-української армії долучилися ще дві сильні бригади з Галичини і кінна бригада Шепаровича, але на особисту вимогу Петлюри поляки розформували їх і відправили роззброєних старшин і стрільців до таборів військовополонених; це — додаткова ілюстрація до, м’яко кажучи, напружених стосунків Петлюри з галичанами. Добре організоване польсько-українське військо швидко відтісняло червоних на схід, і вже 7 травня 1920 року дивізія полковника Безручка увійшла до Києва. Проте, як швидко виявилося, боротьба тільки розпочиналася: більшовики, сконцентрувавши значні сили, перейшли в контрнаступ, успіху якого, вчергове в нашій історії, сприяла відсутність єдності в лавах українців, особисті амбіції та дезорганізованість. У середині червня союзники залишили Київ, дуже скоро польська експедиційна армія почала доволі хаотичний відступ, руйнуючи комунікації та мости. У другій декаді серпня більшовицькі вояки наближалися до Варшави: причому були створені відверто маріонеткові «уряди» Галицької Радянської Соціалістичної Республіки під проводом Затонського та (що дуже цікаво!) Польської Радянської Республіки під проводом Фелікса Дзержинського та Фелікса Кона. Останній «уряд» навіть прибув до Любліна, намагаючись «розгорнути свою діяльність» вже у Варшаві — проте не судилося, більшовицька авантюра з «радянізацією» Європи зазнала краху. Військовий статус-кво, що склався на радянсько-польському фронті у жовтні-листопаді 1920 року, формально зафіксував Ризький мирний договір від 18 березня 1921 року; кордон між сторонами в багатьох рисах збігався з кордоном, наміченим Варшавським договором, — але цього разу Пілсудський мусив уже домовлятися з радянською Росією та радянською Україною...

Задум Петлюри (як і багатьох інших керманичів визвольних змагань 1918—1921 років) не було реалізовано. Чи могло бути інакше? Так, могло, і не довелося б йому укладати принизливий і нерівноправний Варшавський договір, якби... Цих «якби» фатально багато. Якби Винниченко і Грушевський проявили у вчасний момент політичну сміливість і ще влітку 1917 року висунули вимогу повної незалежності України (натомість вони вперто тримались лише куцої автономії у складі «майбутньої вільної Росії»); якби протигетьманське повстання, що скинуло Скоропадського у грудні 1918-го, не створило такий хаос і вакуум у системі державної влади; якби лідери Антанти, передовсім французький прем’єр Жорж Клемансо, не зрадили галицьких українців, погодившися 25 червня 1919 року на «тимчасову» (звичайно ж!) передачу Галичини під контроль Польщі; якби війська Української Галицької Армії та Петлюри, вступивши 30 серпня 1919 року в Київ, не діяли так безладно й тупо, наступного ж дня віддавши місто без бою денікінцям... Цих «якби» — десятки. Якщо ж висловитися коротко, можна сказати: поки гаслом всієї нації (і на Сході теж!) не стане адаптований на український лад польський заклик: «Бог. Вітчизна. Честь» — нам не вийти із зачарованого кола.