Що залишимо у спадок із іменем Кобзаря?

 Нагадаємо, Республіканську премію імені Т.Г. Шевченка було засновано 20 травня 1961 року. А вручення високої державної нагороди вперше відбулося в день народження Великого Кобзаря ‑ 9 березня 1962 року. Тоді лауреатами-шевченківцями стали Павло Тичина, Олесь Гончар і Платон Майборода. Видавництво «Либідь» випустило науково-популярне видання «З верховин півстоліття. Національній премії України імені Тараса Шевченка – 50». Книга проілюстрована рідкісними фотографіями лауреатів різних років і репродукціями літературно-мистецьких творів.

У вступному слові до видання Голова Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка Борис Олійник акцентує увагу, що попри ідеологічні нашарування, утворені в перші десятиліття існування премії, з позицій нинішнього часу її з повним правом можна сприймати як національне надбання, своєрідний атрибут української державності.

У книзі вміщено оглядові статті, есе, нариси, спогади, щоденникові записи, маловідомі архівні документи, в яких простежується піввікова історія Шевченківської премії. І водночас це видання – роздуми про минулі і нинішні шляхи національної літератури, публіцистики та мистецтва.

Досить цікавою є стаття поета і літературознавця Ігоря Павлюка «Поети вибрані і звані», в якій автор аналізує художню цінність української поезії в контексті конкретної історичної епохи. Вже з самої назви публікації постає та межа, що відділяє, на його думку, приміром, ліриків-формалістів, верлібристів, поетів-дисидентів від письменників-капітулянтів, обласканих і пригрітих колишньою комуністичною партією і урядом радянської України. «Коли в літературу приходить політика, коли політика для досягненнясвоїх цілей вибирає літературу, відбувається злам симетрії індивідуального і загального, матеріального і духовного. Результати цього зламу іноді непоправні – адже вони визначають не лише фізичну довговічність самого поета, а й поезії, створеної ним»,- пише І. Павлюк.

Треба зазначити, що окремі прозові твори, з’явившись на межі 1960 –1990-х, не витримали перевірку часом – цього неупередженого судді для минулого, теперішнього і майбутнього. Про здобутки і втрати вітчизняної прози впродовж останнього півстоліття виклав свої міркування літературознавець, критик, доктор філологічних наук Михайло Наєнко. Його стаття «Грайте в міру почуттів Шевченка…» дає уявлення про те, як збагачувалась вітчизняна література талановитими прозовими творами, автори яких дуже часто змушені були прямувати тернистим шляхом до визнання. Це повною мірою стосується творчості Бориса Антоненка-Давидовича, Івана Багряного, Григора Тютюнника (всім трьом Шевченківська премія була присуджена посмертно), Василя Захарченка, Миколи Руденка, Івана Білика.

Навряд чи можна назвати вдячною справою відділяти «зерно від полови», а саме це робить у статті «Образотворча Шевченкіана епохи парадоксів і невігластва» мистецтвознавець Зоя Чегусова, намагаючись проаналізувати, хто ж і яким чином із 123 лауреатів Шевченківської премії в галузі образотворчого, декоративного, народного мистецтва і мистецтвознавчої науки збагатив за півстоліття вітчизняне мистецтво високохудожніми творами? З особливим пієтетом авторка відгукується про самобутній талант графіка Василя Касіяна – першого з українських художників, якому з нагоди 150-річчя від дня народження Тараса Шевченка у 1964 році було присуджено Шевченківську премію. Серед когорти найвизначніших художників, які зробили вагомий внесок у розвиток національного образотворчого мистецтва, авторка розглядає творчість Михайла Дерегуса, Миколи Глущенка, Марії Примаченко, Тетяни Яблонської, Василя Лопати, Івана Марчука, Георгія Якутовича, Івана Остафійчука.

Члени редакційної колегії видання і редактори видавництва «Либідь», які спільно готували до друку «З верховин півстоліття. Національній премії України імені Тараса Шевченка – 50», на самому початку книги розмістили історичну довідку. З неї дізнаємося про те, що до 1988 р. престижною державною нагородою відзначалися й архітектурні твори (культурні і громадські будівлі, пам’ятники і монументи), а після появи Державного комітету у справах містобудування і архітектури функція відзначення перейшла до цього органу виконавчої влади. Тим цікавіше з плином часу дізнатися: а що ж монументального було зроблено у вітчизняній архітектурі у 1960-1980 рр.? В оглядовій статті «Архітектурна думка в лещатах офіціозу» кандидата архітектури Наталії Кондель-Пермінової дається вичерпна відповідь на таке питання. Йдеться, насамперед, про Палац культури «Україна» ‑ перший архітектурний об’єкт, за створення якого архітекторам Є.Марінченку та П. Жиліцькому у 1971-у присуджено Шевченківську премію. Згадується у публікації і велична будівля Українського дому, за архітектуру й художнє оформлення якого премійовано архітекторів, художників та інженера-будівельника. Перлинами вітчизняного архітектурного мистецтва також вважаються Кримський музично-драматичний театр у Сімферополі, Театр драми і музичної комедії у Сумах, музично-драматичний театр в Івано-Франківську, Музей суднобудування і флоту у Миколаєві, Краєзнавчий музей у Черкасах...

В останні два десятиліття премію, як правило, присуджували творцям не художнього, а документального кіно. Криза жанру, яка багатьом вже набила оскомину, дається взнаки навіть тут. У статті «Премії – кіномитцям, кіномитці – преміям!» голови Національної спілки кінематографістів України, івідомого критика  Сергія Тримбача підбивається певний підсумок пройденого вітчизняним кінематографом у другій половині ХХ століття. Автор левову частину публікації присвятив кільком знаковим постатям  -  це Леонід Биков (отримав Шевченківську премію 1977 року за постановку та виконання головних ролей у фільмах «В бой идут одни «старики» й «Аты-баты, шли солдаты»), Іван Миколайчук (премія 1988 року за ролі у фільмах «Сон», «Тіні забутих предків», «Бур’ян», «Комісари», «Білий птах з чорною ознакою», «Вавилон-ХХ», «Така пізня, така тепла осінь»), Сергій Параджанов і Юрій Іллєнко (премія 1991 року за фільм «Тіні забутих предків»), Кіра Муратова (премія 1993 року за видатний внесок в українське та світове кіномистецтво), Леонід Осика (премія 1997 року за художні фільми «Камінний хрест», «Захар Беркут», «Подарунок на іменини», «Гетьманські клейноди»). Хочеться вірити, що в середовищі кіномитців, рано чи пізно з’являться нові імена творчих особистостей, здатних продовжити кращі традиції визнаних майстрів українського кіно, відродити вітчизняний кінематограф в умовах ринкової економіки.

А Юрій Ярмиш у статті «Шевченківські лауреати – дітям» оглянув літературу для наймолодших, створену Вінграновським,  Гуцалом, Білоусом, Гояном,  Дмитренком. У публікації «Вчасно сказане слово» Віталій Абліцов проаналізував публіцистику і журналістику, представлену лауреатами Національної премії 1979-2010 років. У матеріалі «Відлуння часу в музиці майстрів» Валентина Кузик дала розгорнуту характеристику творам лауреатів Шевченківської премії в галузі музичного мистецтва.

Низка цікавих історичних фактів зібрано в розділі «Спогади, нотатки, архівні матеріали». Є в ньому підбірка рідкісних матеріалів з архівного фонду Шевченківського комітету, підготовлених для публікації багаторічним працівником цієї установи Вікторією Костюченко.

9 березня Шевченківські лауреати 2013 р. отримають свої нагороди, а далі не за горами святкування 200-річчя від дня народження Тараса Григоровича. Щороку готуються видання, що збагачуватимуть сучасну Шевченкіану, популяризують у світі ім’я Великого Кобзаря, овіяного всенародною любов’ю.