Військова історія із романтичним іменем
З’явився український переклад найновішої цьогорічної книжки відомого контраверсійного публіциста й популярного історика Віктора Суворова (Різуна) «Її ім’я було Татьяна». Він, як і попередній переклад, надрукований у видавництві «Зелений пес». Цього разу — практично одночасно з російським оригіналом.
Назва книжки налаштовує на поетичний, аж навіть «онєгінський» лад. Що ще за Тетяна, тим паче, Татьяна, в автора, який присвятив себе військово-політичним хитросплетінням? Як виявляється, Татьяна — власне ім’я ядерної бомби, котру в 1954 році радянське командування (передусім — Георгій Жуков і Микита Хрущов) випробувало на Тоцькому полігоні в Оренбурзькій області, легковажно поставившись до заходів безпеки для мешканців сусідніх районів, а відразу після вибуху ще й запустило на його місце війська в умовний наступ. Це вони мали відробляти такий собі «ядерний прорив оборони противника», після якого треба наступати через атомні пустирі, що утворилися. Само собою, долею та здоров’ям цих солдатів теж ніхто сильно не переймався...
Сюжет про бомбу Татьяну, однак, не головний у новій книжці Суворова. Він, сказати б, найяскравіший емоційно. По-перше, через постраждалих і загиблих заради непереконливої демонстрації, буцімто «в ядерній війні ми можемо перемогти», по-друге — бо незаперечно демонструє агресивні настрої «відлигового» хрущовського СРСР щодо Західної Європи (не з доброго ж дива для навчань обрали саме Тоцький полігон, подібний рельєфом до «буржуїнських» країв). Основна ж тема — полемічна війна Віктора Суворова з пострадянськими та радянськими позитивними стереотипами про Хрущова та Жукова. Мотто не однієї його книжки. Взагалі, тут вистачає певних самоповторів на рівні концепцій та аргументів — автор, вочевидь, орієнтується не в останню чергу на нових читачів. Тому знов обстоюється ідея, яка й вивела Суворова нагору: про зірвані наміри Сталіна першим напасти на Гітлера. Знову підкреслює він неможливість співіснування соціалізму з капіталізмом — приклад життя при капіталізмі завжди руйнуватиме соціалістичну країну, змушуватиме громадян елементарно тікати з неї. Словом, якщо ви вже читали щось Суворова, декотрі сторінки, мабуть, доведеться пропустити.
Та якщо формула «обоє — рябоє» щодо Гітлера й Сталіна, принаймні для освіченого українського читача, є загальним місцем (незалежно від згоди чи незгоди з ним), то антихрущовські й антижуковські випади цікаві не тільки фактажем чи аргументацією, а й досі можуть вважатися якоюсь мірою свіжими. Надто вже міцний (хоч і не завжди декларований) у нашій культурній, історичній свідомості зв’язок між «відлигою», «лібералізацією», «відродженням», іншими подібними ознаками харизматичних 1960-х років (під якими мається на увазі й трохи 1950-х) та приходом до влади Микити Хрущова.
По-перше, Суворов нагадує: викриваючи окремі сталінські злочини, Хрущов скромно уникав згадок про свою в них участь. По-друге, автор звинувачує Хрущова в досить кривавому шляху до влади. По-третє, на переконання Суворова, відсторонені та/або знищені опоненти Хрущова (умовно їх можна означити як клан Берії — Маленкова) мали плани значно масштабнішої лібералізації, в якій було місце і для об’єднаної нейтральної Німеччини, й для більш-менш самостійної політики «народних демократій», і загалом для відмови від агресивної експансії, а саме Хрущов із Жуковим прагнули, навпаки, продовжувати сталінську стратегію «світової революції», хоч і в пом’якшеній формі.
Третій пункт, правду кажучи, не виглядає бездоганно. Можна, звісно, згадати й розмови про нібито існуючі ініціативи Берії для переговорів з УПА, про деяке зменшення обертів терору з приходом його на посаду голови НКВД тощо. Тільки от чи справді «схоплені» Суворовим декларації представників цього клану, виголошені під час підкилимної війни з Хрущовим, у разі їхньої перемоги, мали шанс утілитися в життя, залишається відкритим питанням. Наскільки взагалі варто вірити деклараціям радянських можновладців? Горбачов, наприклад, напередодні свого сходження на добряче обвалений і стоптаний «червоний олімп» начебто ніде не виголошував планів усього того, що сталося за його врядування...
Це не єдине сумнівне місце у книжці. Суворову традиційно можна закинути не надто послідовне й абсолютне посилання на першоджерела, хоч і не скажеш, що їх немає зовсім. Чимало трактувань чи реконструкцій подій є занадто вже вільними, їм залишається хіба вірити або не вірити. Саме на цьому полі трапився цікавий збіг обставин із серії того, що заведено йменувати «нелокальною кореляцією».
«Її ім’я було Татьяна» містить невеличку історію про вибух у порту Севастополя лінкора «Новоросійськ» 1955 року. Вибух був загадковим, дії рятувальників дивакуватими, а розслідування непереконливим. Віктор Суворов називає дві поширені неофіційні версії подій: лінкор підірвали або британці, щоб його не озброїли чим-небудь ядерним і не запустили в географічно близькі до Сполученого королівства води, або італійці заради помсти («Новоросійськ» — це насправді «Юлій Цезар», італійський корабель, що брав участь ще у Першій світовій, а після Другої його забрали в Італії, яка програла війну). Автор не вірить жодній із них, вважає їх немотивованими через низькі бойові характеристики лінкора, натомість явно схильний підтримати версію про те, що вибух організував КДБ. І ось — у кінці липня цього року, коли українське видання «Татьяни» повним ходом готувалося до друку, в італійському виданні 4Arts вийшло інтерв’ю зі згорбленим дідусем, одягненим у картатий шалик, на ім’я Уѓо Д’Еспозіто. Дідусь заявив, що 1955 року «Новоросійськ» підірвали італійські моряки з колишньої Десятої флотилії фашистської Італії, де свого часу служив і він, щоб «змити ганьбу» з італійського флоту. Зізнання це, зрозуміло, — ще не крапка, але воно достатньо гармонійно перегукується з версією про те, що помсту особисто підготував колишній командир флотилії — гоноровий, войовничий, харизматичний і не бідний князь Юніо Валеріо Сціпіоне Борґезе («Чорний Князь»).
Отже, сумніви щодо окремих положень Суворова цілком можуть бути. Проте — дивна річ — вони не дуже суперечать загальній його логіці. Незалежно від того, чи справді Георгій Жуков збирав віддані військові чини на зимову риболовлю й вислуховував їхні одкровення «під шафе» на зразок «Чому не береш владу?», очевидно, що він до цієї влади йшов і що Хрущов був під загрозою. Так само по-різному можна оцінювати успішність тих чи інших військових операцій під орудою Жукова, немає сумнівів, що він належав до аматорів стратегії закидання трупами. Це ж стосується й хрущовського бажання подолати західний капіталістичний світ як «нездоровий» приклад для власних підлеглих. Однозначно не варто приймати «Її ім’я було Татьяна» за академічну й виважену історичну книжку. Ні, це іронічний текст з ефектними зигзагами думки, але й із логікою, з виразною, навіть гордовитою тенденційністю. Всі ж його дискусійні моменти спонукають читача самому мислити й шукати.
