12 de setembro
Мого першого лісабонського вечора йду до води.
Вже були міські вогні в ілюмінаторі, наче жаринки від багаття, салатовий проїзний квиток з автомата, троє однаково бородатих сикхів у чорному, фіолетовому і жовтому тюрбанах у метрі, молодий модник у рваних джинсах і окулярах, котрий зі своєї ж волі взявся мені пояснювати, як дістатися мого хостела, мокра від недавнього дощу бруківка на площі Камоенса, бічні вулиці, що впадають у блискучу темряву Тежу, хаотична нетвереза публіка під Камоенсом, двійко веселунів на сходах постаменту біля батареї пивних пляшок - лисий мучить електрогітару заради власного задоволення, а патлатий просто п’яний; за пам’ятником проїжджає трамвайчик, саме такий, як на всіх відео - прекрасна гримуча коробочка на коліщатах, з вікна на мене дивиться гладка індіанка в бордовому, я розплутую лабіринт вулиць Високого кварталу, на рецепції в хостелі вбивча мулатка з червоним волоссям слухає ніжно-тужливі пісні Buena Vista Social Club.
Я вивантажую речі, доїдаю дорожні припаси і вирушаю до води.
Район багатий на шинки і гуляк. Проходжу мостом над вулицею, де з одного боку світиться червоним вивіска «Strip Tease», а з іншого синім – «Discoteca». До мене весь час по-змовницьки підморгують якісь дивні незнайомці, як білі, так і чорні. Все з’ясовується, коли один з них, посміхаючись, наче рідний, вимовляє три чарівних слова: «Хашішь, пакістані, окей!» Але я вже обкурений Лісабоном по саме несвідоме.
Місяць пробивається крізь низькі й швидкі хмари, білий від напруги. Тежу б’ється об мурований берег навалою роздратованих хвиль. Поруч зі мною на камінні сидять такі ж як я вечірні волоцюги. Хтось курить той самий гашиш. На лівому березі статуя Христа загорнута у хмари, світло прожекторів підсвітки розтікається безформеним ореолом, через що у всій картині з’являється присмак інфернальності.
До хостелу повертаюся змерзлий і замріяний.
Вечір на цьому не закінчується. Приймаючи душ, чую, як у сусідній кабінці його теж хтось приймає, причому вдвох, причому дуже натхненно, зі стукотом і стогонами.
Виходимо ми всі троє водночас. Дівчина ойкає та швидко ховається за занавіску.
Я вдягаюся і бажаю їм good evening. Йду на кухню, запарюю вівсянки на вечерю. Через 10 хвилин повертаюся і застаю там ту саму парочку за тим самим заняттям, тільки вже на столі. Поруч з вівсянкою.
Почуваючись повним лиходієм, чекаю, поки вони вдягнуться й підуть. Доїдаю свою вечерю і з великим острахом повертаюся до кімнати: раптом вони вже й там, просто на моєму ліжку?
Але ні, обійшлося.
Засинаю в Лісабоні.
Як не дивно, прокидаюсь у ньому ж.
Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День», Лісабон-Київ
