Бути жадібним
На великій виставці Бориса Михайлова, що проходить нині в Києві, мою увагу привернув один з його ранніх циклів – “Солоне озеро”. Влітку 1986 Михайлов знімав звичайних обивателів на мінеральному озері під Слов’янськом – містом народження батька автора.
Це брунатно-білі, наче трохи збляклі, зістарені світлини. Люди на них не позують, мають звичайні тіла зі зморшкам, складками, зайвою вагою. Довкола озера – далеко не курортний краєвид – корпуси заводу, залізничні рейки, цегляні паркани, грати, калюжі, сміття. Нічого екстраординарного не відбувається. Взагалі лишається враження випадковості – звісно, оманливе.
Тоді, у 1980-х, ці роботи сприймали як чергову деконструкцію радянської офіційної естетики, що визнавала тільки зразкову тілесність, поміщала ідеальних громадян(ок) в ідеальні краєвиди в ретельно вибудованих композиціях. Але, розглядаючи “Солоне озеро” тепер, помічаєш подробиці, які явно перевищують обставини часу й місця.
Група людей середнього віку зайнята розмовою. На одній з жінок - купальник з візерунком з викривлених чорних і білих прямокутників, схожий на картини французького оп-артиста Вазарелі.
Берег забитий народом, засипаний камінням, всі зайняті своїм, і серед цього щільного гармидеру на краю води лежить велосипед.
Купальниці плещуться біля величезної бетонної труби, одна з жінок сидить на ній поруч з широкою шпариною, з якої стирчить рука з розчепіреними пальцями, наче привид або потопельник.
Голе дівчисько прямує від натовпу дорослих, мабуть, назад до води. За її спиною темною брилою височіє огрядний волохатий чолов’яга.
Родина на рядні неподалік від берега, з радіоприймачем. Від води їх відділяють залізничні рейки, серед яких мов статуя застигла жінка в літньому халаті.
Кілька немолодих панн по груди у воді в хустках. Посміхаються. Блищать одна на одну металевими зубами.
Група чоловіків у воді біля тої ж труби, з другого краю. На голові в одного – біла кепка, аномально святкова.
Одна жінка, стоячи у воді, передає щось другій на берегу. Ще мить – і їхні долоні доторкнуться. Але цей розрив триває й триває.
Жінка іде поміж залізничних рейок, уперши руку в бік. Проходить повз двох подруг, які так само уперли руки в боки. За першою жінкою - маленька дівчинка зі схожим жестом; через це здається, що вся група виконує якийсь тільки їм зрозумілий танок.
Ці смислові акценти складають неочевидний план значень, який виходить за суто фактичні, описові рамки. Щось на кшталт антропології – ми дивимось на життя племені, багато в чому схожого на нас, але тим не менш інакшого, такого, що має власні ритуали, мову й систему знаків. Все випадково й водночас ні: просто закон, на який спирається ця спільнота, нам невідомий. У Михайлова є цей талант – за допомогою начебто банальних деталей, загострених посеред банального матеріалу, створити відчуття таємниці. Таке ж, яке буває, наприклад, у поезії чи в живописі.
І ще за цим – жадібність художника. Дивитися на світ так, наче ти в ньому вперше. Бачити приховані сюжети й утілені галюцинації. Дивуватися знову й знову. Жити з цим величезним апетитом.
Хочеться саме так. Хочеться бути жадібним.
