Десять тисяч вісімдесят
Що відбулося 31 березня, всі й так знають.
Але для мене це особлива дата, чи б пак річниця.
Спочатку сам не повірив. Перерахував — усе вірно.
Отже, минулої неділі число днів, прожитих мною при СРСР, зрівнялося з кількістю днів, прожитих після його розпаду, якщо рахувати від проголошення незалежності України. 10 080.
Я народився ще при Хрущові. Його зняли, коли мені було вже майже 8 місяців. Потім судилося пережити Брежнєва, Андропова, Черненка, Горбачова.
Можна згадати тут багато всяких речей.
Наприклад, про суботнє прокляття моїх ранніх років — коли з самого ранку на вимогу батьків треба було пертися в продмаг стояти в черзі, бо там саме по суботах «викидали» (це так називалося) молоко в пляшках.
Про наддефіцитні цукерки в коробках, які не можна було їсти, бо їх тримали для дрібних хабарів, адже без підношень жодне важливе питання не вирішувалося.
Про те, як батьки, опинившись у Москві, йшли в Єлисеївський гастроном, аби купити прибитих апельсинів і були щасливі, бо їх ніде більше не продавали.
Про те, яким щасливим був я, коли привозив додому кілька пляшок «Пепсі-коли» аж із самого Ленінграда — бо поза столицями нею й не пахло, і здавалася вона на смак божественним нектаром.
Про тупу казарму з табличкою «23 зразково-показова середня школа» на фасаді.
Про міліціонерів, які брутально, з лайкою та рукоприкладством, без пред’явлення документів заарештували мого батька серед білого дня на вулиці, з кимось його переплутавши.
Про сукупність знущань, побоїв, принижень і згвалтувань, яка називалася Радянською Армією.
Про неприховану ворожість стосовно нових поколінь, яка насправді (а не за риторикою) складала суть молодіжної політики в СРСР.
І так далі, і тому подібне.
Вважаю, що в мене ані дитинства, ані юності не було. Лише сотні відтінків сірого; щоденна, звична, як ті черги за молоком, безвихідь. Яка трошки підсвітилася в останні роки існування диктатури. Але все одно залишалася такою ж свинцево-абсурдною.
Не вірю твердженням про внутрішню еміграцію. Неволя просочується в душу, як отрута або вірус, робить тебе схожим на твоїх тюремників. Все, що та держава робила зі мною, я сприймав як належне; думка, що щодо мене й інших чинять несправедливо, навіть не приходила. І всі забобони радянського обивателя — расизм, антисемітизм, гомофобію, зневагу до жінок, імперську пиху — я поділяв.
Оцю дику суміш пригнічення, з одного боку, й невігластва — з другого довелося вихаркувати — саме таке слово — ще довгі роки після того, як СРСР нарешті сконав.
Мій час на волі вже на три дні перевершив термін не мною обраного ув’язнення. Так, усе те рабство залишається в пам’яті, в біографії. Але я таки пережив чудовиськ, що мали владу наді мною.
Решта нестрашно.