Хтось розказує історії
Розкажу-от дві повчальні історії, з яких – може так бути – зробимо корисні висновки наприкінці
Обидві історії пов’язані з непересічними жіночими постатями в культурі – з античною поетесою Сапфо, першою з відомих нам поетес, і зі Гільдеґардою Бінгенською, впливовою письменницею-візіонеркою ХІІ ст. І обидві історії є ретроспективними діагнозами (в широкому сенсі), коли на мізері матеріалів, які ми маємо про цих жінок, намагаються виростити їхню біографію й їхню особистість. Уявіть, які відчайдухи! Тут спробуй зрозуміти, що коїться в голові людини, яка живе з тобою поруч, а вони беруться збагнути хід думок і почуттів давно померлої. Помилок у таких реконструкціях, ясно, не уникнути. Часом саме помилки і те, з чого вони постали, найцікавішими в таких історіях і є.
До справи.
Сапфо. Про неї знаємо мало. Вона не народилася на Лесбосі, з яким пов’язана її історія, а переїхала до полісу десь дев’ятирічною. Хто був її батьком, варіантів сім на вибір. Мати звалася Клеїда, цим же іменем Сапфо назвала свою доньку. Поетеса мала трьох братів. У неї були подруги і колежанки, разом вони утворювали таку собі жіночу общину, гетерію. Вона склала дев’ять книжок ліричних поезії. Це, либонь, і все.
Першу легенду про Сапфо запустив ще Овідій, коли придумав поетесу, котра покінчила з собою через нерозділене кохання до чоловіка. Так, про ту саму поетесу, яка присвячувала свою любовну лірику жінці.
Другий міф був винахідливішим. Сапфо зробили очільницею не просто жіночого культу, а такою собі наставницею жіночої школи типу вікторіанських ліцеїв. Якщо школа була у Сократа і Гесіода, вона мала бути й у Сапфо. І автоматично Сапфо, яка була заміжня (може бути, була заміжня) і мала доньку (точно мала), стали сприймати як літню матрону, стару дівку, котра розчиняється в суровій любові до своїх дівчат-підопічних. Жодних підстав на це немає: в жодному творів Сапфо нікого нічому не учить, в жодному її вірші не є вказівки, що вона старша за тих жінок, до яких звертається. Навіть у тих віршах, де вона говорить, що волосся посивіло і шкіра вкрилася зморшками, вона згадає сивину і своїх «дівчат». Але треба було її зробити літньою наставницею. Чому?
Бо саме так ми уявляємо собі взаємодію в колективі однодумців: мудрий старець і навколо нього вдячні учні, обов’язкова ієрархія і обов’язкове підпорядкування. Припустити, що в гурті жінок могло бути не так? Але ж це треба уміти припускати, що жіночі колективи не будується за моделлю чоловічих, і що авторка великих поезій не обов’язково має бути владною матроною і мудрою старою, і в принципі впливовою людиною. А, ну звісно ще один момент: про ту нібито школу Сапфо говорять, що там дівчата опановували науку любові, хто б сумнівався, що пристарілій Сапфо дадуть у супровід сонм коханок-у-пубертаті за аналогією з тим же Сократом. (Тут я зупиняюся і даю для бажаючих посилання на ґрунтовну розвідку з цієї теми Голд Н. Паркер).
Щоб зрозуміти першу поетесу, ми мусимо вписати її в контекст взаємодії в чоловічому колективі. І вписали. І сильно нам це допомогло?
Гільдеґарда Бінгенська канонізована як Учитель Церви, вона була монахинею-візіонеркою. Її називають першим відомим європейським композитором і єдиною середньовічною композиторкою. Її часто згадують, коли заходить мова про початки гігієни і дієтології, бо вона таки багато для цього напрямку медицини зробила. Про неї неодмінно заходить мова, коли пишуть історію кріптолінгвістики, бо вона вигадала штучну мову, якою записала кілька фрагментів. Ті, хто пишуть історію театру, охоче розкажуть про неї як про акторку і режисерку та шукають відзвуків її роботи в становленні опери в Європі.
До її «Ordo Virtutum» оригінальних драм за жіночим авторством у нас просто не було. (Тут уточню: самим першим драматургом в Європі була так само жінка, її звали Хросвіта Гайдерсгеймська, але її п’єси були написані за уже відомими сюжетами). Але навіть якщо статус першої драматургині Гільдеґарді не відійшов, то є ще «Scivias», її щедро ілюстрований збірник двадцяти шести видінь. Між іншим, «Scivias» буде перекласти складно, це слово вигадала сама Гільдеґарда, припускають, що воно складене з Scito vias Domini, Пізнай Шляхи Господа, або помиляються, бо ту мову інкогніто, якою часом прислуговувалася письменниця, ще не розшифрували.
Їй було сорок два, коли Глас небесний повелів їй записувати свої видіння. На початку ХХ ст. візії Гільдеґарди уважно прочитали нейрофізіологи і взялися ставити їй ретроспективний діагноз. Припустили, що жінка страждала на важку форму мігрені, і всі її видіння – наслідок хвороби. Двадцять шість видінь Гільдеґарди починаються з опису того, як міняється світло навколо неї – спалахують зірки, переливається стожари, пульсує промінь. В цьому добачили опис очної мігрені, «мигтливої стокоми», яка має за симптоми подібні тимчасові порушення зору. Медичні уявлення про мігрень змінилися, але діагноз Гільдеґарди зажив давно власним життям і кочує з книжки до книжки популярної нейрофізіології, включно з хітами Олівера Сакса. Такою ж клінічною «побочкою» стали й її твори, автоматично відхиленням, симптомом хвороби. (За продовженням розмови скеровую до відповідних досліджень Кетрін Фоксхолл).
Жінка, яка наважилася на письмо, була клінічно хворою. Ще є питання? Не знаємо, що робити з творчинею-містиком за часів, коли таких і не існувало поготів, то навернемо її в нашу «медичну правду» і пожаліємо зболіле тіло там, де мали б бачити просвітлену душу. Нам так буде спокійніше. Буде?
Коли люди беруться шукати першопричин, то проблема не в причинах, а в пошуках. Завжди має йти мова про мотиви шукачів, бо починається уже їхня історія, яка згодом стане нашою. Добре відома процедура: коли ми говоримо, що маємо справу з моментом, коли почалося щось важливе, коли ми на макро- чи на мікрорівні фіксуємо таку собі «мить сотворіння», ми робимо гучну політичну заяву. Ми робимо саму ту мить найважливішою, найголовнішою, визначною щодо наступних подій і ситуацій. Ми ладнаємо систему, і вона завжди буде ієрархічною. Ми шукаємо відповідей тоді, коли не сформулювали ще питання. Будь-які роздуми «від яйця» так чи інакше убивають «курку». В такому сенсі найневинніші розвідки з історії людей чи ідей стають потужним інструментом, щоби описати світ, в якому ми живемо зараз, а то і змінити цей світ (і не факт, що на краще).
Очевидні ж все речі, правда?
Але які привабливі історії пишуть ті, чиїх мотивів ми до розгляду не беремо, повіривши їм на слово! І бодай на мить можемо зробити вигляд, що розуміємо все про життя тих людей, яких просто не можемо зрозуміти. І дякуємо за цікаві історії.
Це і буде наразі нашим висновком: не забувайте подякувати казкарям, вони страх як стараються.
