Коронний щоденник. 25 березня. Кіно
В неділю вперше подивився фільм Бунюеля його малопопулярного мексиканського періоду – “Це називається зорею” (1956). Наївний, але все одно цікавий. Встиг його похвалити в себе на сторінці того ж вечора. Головну жіночу роль там грає акторка неймовірної вроди - Лючія Бозе. Вона ще знімалася в Джузеппе Де Сантіса, Антоніоні й Фелліні.
Наступного дня, в понеділок - я дізнався про це вчора випадково - вона померла від вірусу. Їй було 90.
В стрічці з’явились коментарі про 60 мільйонів жертв і про те, що треба купувати зброю й закопуватись у бункер.
По АВС сказали, що у Вухані вже п’ять днів жодного нового зараження. Але ж при владі в Китаї – комуністи. Що головне для комуніста? Хороша звітність. Як зробити хорошу звітність? Отак: змінивши кваліфікацію хвороби, рахувати лише випадки з очевидними симптомами. А інфікованих без симптомів не рахувати взагалі. Байдуже, скількох вони позаражають згодом. Цифру підправили, очі замилили, начальство задоволене, наш лад – найкращий у світі, американські телеканали з їхнім фактчекінгом сіли в калюжу, все чікі-пікі.
Думаю, чому я такий спокійний.
Може, тому, що у фіналі “Меланхолії” я – радше Кірстен Данст, аніж Шарлотта Генсбур? Зрештою, якщо роками носиш пекло в собі, то коли раптом усе довкола починає летіти до дідька в зуби, цей процес тобі настільки звичний, що ти його не те що не помічаєш – а просто не витрачаєш на нього емоційний ресурс. Бо ми, біполярники, меланхоліки, депресивні егоцентристи, і так уже в Апокаліпсисі. Ми прямо як той джентльмен у Хармса, що не помер від здоровенної брили, що гепнулася йому на голову, бо мав щеплення у вигляді камінця в оці.
Вірус – не астероїд, астероїд – не планета, планета – не брак серотоніну. Що там ваша фізика проти нашої хімії.
Бачив на вулиці першого метелика.
Дмитро ДЕСЯТЕРИК, Київ, планета Земля, карантин, “День”
