Кидок кісток
Подряпана платівка. «Таємні сльози» з «Еліксиру кохання» Доніцетті. М’яч завис у повітрі над сіткою.
Це не божественне втручання, а стоп-кадр. Точніше, візуальне втілення символу віри, котрий виголошується в цю мить закадровим голосом:
“Той, хто сказав: «краще бути щасливцем, ніж добродієм», справді розумівся на житті. Люди бояться визнати, що майже все в житті визначає талан. Страшно уявити, як мало залежить від нас самих. Під час матчу м'ячик часом влучає в сітку, наступної миті він падає. Якщо пощастить, він падає на половину суперника, і ти виграєш. Якщо не пощастить — ти програєш”.
Це так само зупинка гри — ідеальний контрапункт для народження героя. І ось він, з боку кортів, вступає у фільм Вуді Аллена (В. А.) «Матч Пойнт», або, витлумачуючи термінологічно, — в ситуацію, коли результат гри можна вирішити одним ударом.
В. А. стрімко оформляє протагоніста: Кріс (Джонатан Ріс-Майерс) покинув теніс, аби підробляти інструктором, — малоприємна доля для професіонала; старомодний, небагатослівний, сором’язливий, рветься платити за всіх, обожнює успіх; контракт з клубом, квартира за підходящу ціну, дозвілля з Достоєвським, перші клієнти, серед них і Том Г’юїтт (Метью Гоуд), також колишній завсідник кортів. Том уводить Кріса в коло любителів опери. Так, театрально, з’являється ще одна, втім, другорядна постать — сестра Тома, майбутня дружина Кріса, Хлоя (Емілі Мортімер). Нарешті через Тома, оперу та Хлою в сюжет приходить Нола (Скарлетт Йоганссон).
Дивність і новизна цієї стрічки для В. А. починається з того, що він зводить/зіштовхує в центрі сюжету двох невдах, провінціалів (характерний епізод - у ресторані із замовленням «смаженої курки» замість ікри: Кріс весь час не втрапляє в загальний тон). Ірландець, втомлений від тенісу, єдиного доступного йому ремесла, закохується в красуню, що, приїхавши з Колорадо в театральну столицю Європи, так і не стала акторкою. Віра в них, судячи з усього, одна, постульована на самому початку. Але обожнюваний успіх має різну ціну, про що трохи згодом.
Середній план: оточення. Рід Г’юїттів, їхні друзі. Верхівка ділового світу. Поголовно стримані, в міру усмішливі, дуже рівне, щоб не сказати прісне, товариство: розмови подібні до поганої повторюваності серіалу - трохи бізнесу, трохи мистецтва. Навіть групова сцена за містом нагадує імпресіоністські краєвиди - неодмінну окрасу багатих маєтків; дуже багато світла й усі в білому, крім, звісно, Кріса. Тут не відбувається й не має відбуватися нічого екстраординарного. Навіть явні ознаки зради не насторожують Хлою, й, що показово, коли стається щось справді жахливе — реакції абсолютно не міняються, вкладаючись у стандартну формулу жалкування. Такі собі нащадки Лопахіна, які майже набули лиск Раневської та Гаєва, однак обділені чутливістю колишніх господарів Саду.
На перший погляд, це середовище з більш ранніх робіт В. А., його незліченних світських комедій. Є, однак, серйозна відмінність.
Дует Ноли й Кріса різко відділений від окресленого сценарієм соціального кола, причому у всіх складових — у звичках, походженні, реакціях, емоційності. Таке глибоке відчуження у фільмах Аллена - рідкість; наче його улюблений середній клас раптово втратив милу нервову безладність, і, зазнавши немислимого тиску й розігрівання, сепарувався на дві космічно далекі фракції.
Інакше кажучи, «Матч Пойнт» дзеркальний і гіпертрофований до того, що звик робити режисер. Навіть місцем дії є дуже несподіваний Лондон, антипод і Нью-Йорка, і Парижа — улюблених мегаполісів, у чиїх декораціях розгорталася більшість історій В. А. Лінеарний сюжет поглинув колишні кокетливі колізії, флірт спопелений бажанням, а неодмінний джаз геть чисто витіснила опера в підкреслено старих записах.
І все ж, попри цю дивну симетрію, цю низку перебільшень, ознаки стилю збережені. Місто не перестало бути спостерігачем і одночасно укриттям. Вулиці, перехрестя, будинки та під’їзди виказують з головою чи потурають злочину, спрацьовують як пастки. «У непотрібному місці, в непотрібний час» — цей бік успіху стає наскрізним кошмаром для героїв Ріс-Майерса і Йоганссон. Те саме з оперою. Вона, подібно до джазу, не тільки ритмізує дію або відтворює ефект очуднюючих брехтівських зонгів у тому, що стосується Кріса (арії звучать напередодні або під час чергового спалаху пристрастей), — а ще й допомагає конституювати драму.
Дійсно, навіщо — при усталених методах роботи з матеріалом — апелювати до радикально інакшого жанру? Адже ту саму історію можна б розповісти й у звичному дусі мангетенського анекдоту. Дійсно, до певного моменту і Нола, і Кріс йдуть за подіями, як і решта персонажів, як і герої попередніх стрічок В. А.; відповідно, сюжетні лінії визначає збіг випадковостей. Тільки після вододілу — новини про вагітність Ноли (до речі, ще одна випадковість) — ситуація загострюється гранично. Тому що Кріс поновлює гру. Ріс-Майерс чудово працює саме в ці, визначальні хвилини, приймаючи колосальне психофізичне навантаження; він тримає лінію нерозрізнення, злиття з соціальним і сімейним тлом, аби у розв’язці дати своєму герою вибухнути, вирватися буквально з кров’ю — заради того, щоб туди ж і повернутися.
Кріс рухається шляхом, визначеним його поклонінням талану. Талан — це так само Фатум, Доля, що панують у сюжетах (оперних) трагедій. Ланцюг подій останньої третини «Матч Пойнту» відкрито вказує на ще одне, літературне першоджерело: однак у вбивстві старої жінки, а потім і дівчини, подальшій появі проникливого слідчого і хрестоматійному сновидінні бракує того, хто міг би бути Раскольниковим. Якому, до речі, спочатку також сприяла удача.
Бо всі в «Матч Пойнті» мають за рушій людське, занадто людське. Усі, крім Кріса. Який — єдиний — починає діяти як персонаж запозиченого, ретельно відтвореного в житті — й ціною чужого життя — сюжету. Персонаж, що наважився стати автором. Навіть у викривальному сні, де з’являються жертви, Кріс керує ситуацією, невимушено (адже, цитуючи Достоєвського, «казуїстика його вигострилася, як бритва») виправдовуючись цитатою із Софокла.
Отже, не буде ні покаяння, ні провалу. І останній доказ витлумачать на користь убивці.
І все ж «Матч Пойнт» — типовий, довершений фільм В. А. Стрічка граничної авторської напруги.
Досі продумана випадковість була лише допоміжним засобом для швидкого збирання фабули, а нині посіла вакансію Провидіння, і кидок кісток замінив диво. Посередників не лишилося, й речі, досі приховані, а часом і табуйовані — зневажені заповіді, смертні гріхи й сама смерть, — були явлені в цих затінених, прохолодних і невловимо небезпечних кадрах.
Колись В. А. турбувався і клопотався щодо всіх. А тепер дав можливість розбиратися кожному поодинці, передовірив навіть авторство, і цей жест сповнений співчуття. Надій майже не залишилося, але заїжджений диск усе звучить одним і тим же меланхолійним фрагментом. Таємні сльози. Грати так грати. Кожному по його вірі.
***
Матч Пойнт / Match Point (2005, Велика Британія-США, 124`), режисура, сценарій: Вуді Аллен, оператор: Ремі Адефаразін, у ролях: Джонатан Ріс-Маєрс, Скарлетт Йоганссон, Емілі Мортімер, виробництво: BBC Films.
Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
