Ким був Зеров для Володимира Панченка?
У ці дні минулого року ми ще активно зідзвонювалися зі світлої пам’яті професором Володимиром Панченком, говорили про мандри й літературу, про улюблених письменників і роботу. Володимир Євгенович, зокрема, висловлював жаль, бо підступна хвороба заважала йому читати, а стільки ще залишалося непрочитаного! У цих його словах відчувається пристрасть справжнього бібліофага, для якого книжка була основою життя. І в цьому світлі здається зовсім невипадковим, що остання фундаментальна праця Володимира Панченка присвячена постаті такого ж затятого бібліофага – Миколи Зерова.
600-сторінкова розвідка Панченка «Повість про Миколу Зерова» побачила світ у видавництві «Дух і Літера», у вже знаковій серії «Постаті культури». Уже з назви автор сигналізує нам, що не варто очікувати стандартної наукової монографії, адже він пише повість у тому первісному, історичному значенні, яке відоме нам із «Повісті врем’яних літ». Отож, перед нами не просто літературний портрет чи докладна біографія, а кросжанрова історія людини і її епохи.
Вибравши саме таку нараційну стратегію, Володимир Панченко отримує повну свободу, яка дозволяє йому водночас детально аналізувати формальні й стилістичні особливості лірики Миколи Зерова, але також підсилити розповідь промовою Троцького, тридцятьма сторінками листування героя книжки з літературознавцем Білецьким, численними політологічними й публіцистичними відступами, розповідями про власні мандрівки-експедиції (а Панченко в цьому сенсі був літературним детективом, йому хотілося побувати у всіх знакових для своїх улюблених письменників місцях!) слідами Зерова в Златопіль, у Москву й Сандармох…
Можна з певністю стверджувати, що книжка «Повість про Миколу Зерова» поєднала в собі улюблені сфери зацікавлень Володимира Панченка. Крім самозрозумілої – літератури – відчуємо тут і живе зацікавлення історією, зокрема періодом національно-визвольних змагань, обставинами, в яких зароджувалася й формувалася українська політична свідомість. Крім цього, у книзі виразно відчувається Панченко-політик, народний депутат того знакового першого скликання Верховної Ради, оцінки якого часом різкі, але завжди точні й патріотичні.
Постать Миколи Зерова слугує для автора своєрідним оглядовим майданчиком, з якого добре видно і всі революції, через які пройшла Україна, і літературні дискусії, і роль фахової літературної критики в різні часи, і сталінські репресії, і вічне бажання російського імперіалізму підкорити собі Україну. Тож не дивуймося, коли в книжці про Зерова і неокласиків зустрінемо думки й аналогії про Революцію Гідності, анексію Криму й війну на Донбасі. Адже одне із завдань Панченка – показати тяглість історичного процесу, його неперервність; як Зеров виріс на античній класиці, так і сучасна українська література виростає із Зерова і нашого модернізму, – ось що скрупульозно доводить нам автор. І застерігає: у нових формах і за нових обставин Росія знову пробує обезголовити український народ, позбавити його еліти, дискредитувати в його очах «інтелігенцію» і зіграти на примітивних інстинктах пролетаріату. Так і є…
Пишучи про критичні й літературознавчі роботи Зерова, Володимир Панченко зауважує: «Дослідники інколи «закохуються» в об’єкт свого дослідження; бажання «захистити» той свій об’єкт, бува, навіть заважає спокійному (чи критичному) погляду на речі». Дозволю собі припустити, що дещо подібне відбулося і у випадку зацікавлення професора Панченка постаттю Миколи Зерова.
Адже йдеться не просто про науковий інтерес, а про щиру симпатію, себе-впізнавання. Обидва вони – харизматичні лектори, «златоусти», улюбленці студентської молоді, іронічні й доброзичливі, фанатичні дослідники літератури, бібліофаги. Потяг до ґрунтовної й класичної освіти, замилування класикою і традицією, а водночас і відкритість до всього сучасного і модерного, відстоювання своїх ідеалів у часи, коли елітаризм далеко не в моді, — це те, що об’єднує автора і об’єкт його дослідження в «Повісті про Миколу Зерова». І те, чого нашій культурі дуже не вистачає після передчасного відходу Володимира Євгеновича…
